Червоногрудка

Гюдбранн облизав пошерхлі губи, поглянув на годинник. Ще година до зміни караулу. Напевно, Сіндре напхав тютюну собі в пряму кишку, щоб у нього підскочила температура. Авжеж, він може.

— А чому ви поїхали зі Штатів? — запитав Даніель.

— Крах на біржі. Батька звільнили з суднобудівної компанії.

— От бачиш, — сказав Даніель. — Такий капіталізм. Бідняки завжди ішачать, а багачі — жиріють, і не важливо, йде економіка вгору чи на спад.

— Еге ж, як і зараз.

— Так було до сьогодні, га скоро щось неодмінно зміниться. Коли ми виграємо війну, Гітлер ще здивує народи. І твоєму батькові більше не загрожуватиме безробіття. Ти теж повинен вступити в «Національне об’єднання». Повинен, чуєш?

— Ти що, насправді віриш у все це?

— А ти ні?

Гюдбранну не хотілося заперечувати Даніелю. Він знизав плечима, та Даніель повторив запитання.

— Звичайно вірю, — відповів Гюдбранн. — Та зараз я більше думаю про Норвегію. Ми не повинні пустити більшовиків у нашу країну. Якщо вони прийдуть, нам знову доведеться виїхати до Америки.

— До капіталістичної країни? — Голос Даніеля став ще ущипливішим. — Щоб бачити, як демократією заправляють багачі, і бути іграшкою в руках долі та корумпованих чиновників?

— Це краще, ніж при комунізмі.

— Демократії вичерпали себе, Гюдбранне. Ти подивися на Європу. Адже і Англія, і Франція — вони обидві вже котилися к бісовій матері задовго до того, як почалася війна, з усім їх безробіттям і експлуатацією. В Європі є тільки дві сильні особистості, які можуть зупинити її падіння в прірву хаосу, — це Гітлер і Сталін. От із чого ми можемо вибирати. Братський народ або варвари. І чомусь майже ніхто не зрозумів, яким щастям для нас стало те, що німці прийшли до нас раніше, ніж м’ясники Сталіна.

Гюдбранн кивнув. Адже Даніель говорить це не просто так, у нього ж є якась підстава так говорити. І з такою переконаністю.

І тут пролунав дикий гуркіт. Небо перед ними стало сліпучо-білим, пагорб здригнувся, і за спалахом вони побачили буру землю і сніг, які, здавалося, самі собою злітали в повітря звідти, де вибухали гранати.

Гюдбранн уже лежав на дні окопу, обхопивши голову руками, але все скінчилося так само швидко, як і почалося.

Він поглянув угору. Там, на краю окопу, за кулеметом лежав Даніель і реготав.

— Що ти робиш? — закричав Гюдбранн. — Увімкни сирену, хай усі прокидаються!

Та Даніель засміявся ще голосніше.

— Друже! — Від сміху на його очах закрутилися сльози. — 3 Новим роком!

Даніель показав на годинник, і Гюдбранн усе зрозумів. Певна річ, Даніель весь цей час чекав, коли росіяни дадуть новорічний салют, а зараз він засунув руку в сніговий насип перед кулеметом і дістав із снігу пляшку, в якій ще лишалося трохи коричневої рідини.

— Бренді! — загукав він, переможно розмахуючи пляшкою в повітрі. — Я беріг його три місяці. Тримай.

Гюдбранн уже встав з землі і тепер сидів і сміявся разом з Даніелем.

— Ти перший! — сказав Гюдбранн.

— Упевнений?

— Звичайно, впевнений, друже, ти ж його зберіг. Тільки не випивай усе!

Даніель ударив по кришці так, що вона злетіла, і підняв пляшку.

— На Ленінград, навесні ми вип’ємо з тобою в Зимовому палаці! — урочисто мовив він, знявши з себе вушанку. — А влітку ми будемо вже вдома, ми будемо справжніми героями нашої улюбленої Норвегії!

Він приклав шийку пляшки до рота і відкинув голову назад. Темна рідина булькала і пританцьовувала. У склі відбивалося світло далеких спалахів. Минули роки, перш ніж Гюдбранн зрозумів — ці відблиски на склі й видали їх російському снайперові. Наступної миті Гюдбранн почув гучний свист, пляшка в Даніелевих руках луснула. Посипався дощ із бренді та осколків скла, Гюдбранн машинально заплющив очі. Він відчув щось мокре в себе на обличчі, воно стікало вниз по щоках, і він мимоволі висунув язик і злизав кілька крапель. Він майже не відчув жодного смаку, лише спирт і ще щось — солодке з присмаком металу. В’язке, мабуть, від холоду, — подумав Гюдбранн, знов розплющуючи очі. На краю окопу Даніеля не було. «Мабуть, він упав за кулеметом, коли зрозумів, що нас помітили», — подумав Гюдбранн, але серце його тривожно закалатало в грудях.

— Даніелю!

Тиша.

— Даніелю!

Гюдбранн схопився на ноги, підповз до бруствера. Даніель лежав на спині. Під головою в нього була кулеметна стрічка, на обличчі — російська вушанка. Сніг навколо червонів від крові і бренді. Гюдбранн обережно підняв шапку. Даніель широко розплющеними очима дивився в зоряне небо. А посеред чола зяяла велика чорна дірка. Гюдбранн усе ще відчував той солодкуватий металевий смак у роті і відчув, що його нудить.

— Даніелю, — тільки й зміг він прошепотіти зашерхлими губами.

Гюдбранн подумав, що Даніель схожий тепер на хлопчиська, який зібрався ліпити снігову бабу, та чомусь раптом ліг і заснув на снігу. Схлипнувши, Гюдбранн бігцем кинувся до сирени, несамовито завертів ручку. І тоді в небо, де згасали спалахи, понеслося пронизливе, тужливе виття.

«Так не мало статися», — от і все, що думав Гюдбранн тієї миті.

Ууууууу, ууууууу!

Прибігли Едвард і решта, всі поставали за його спиною. Хтось прокричав його ім’я, але Гюдбранн не чув, він усе крутив і крутив ручку. Нарешті Едвард підійшов і схопився за неї. Гюдбранн розтиснув руку і, не обертаючись, і далі стояв і дивився на край окопу і небо над ним, а на щоках у нього замерзали сльози. Виття сирени ставало все тихішим.

— Так не мало статися, — прошепотів він.

ЕПІЗОД 11

Коли Даніеля відтягали, його обличчя вже встигло покритися інеєм: під носом, у куточках очей і рота. В інший час убитих просто залишали на морозі, щоб вони заклякли, — так було простіше їх виносити. Але Даніель лежав упоперек дороги, заважаючи тому, хто мав змінити кулеметну обслугу. Тому двоє вояків відтягли його вбік і поклали на два порожніх ящики з-під боєприпасів, відкладених для багаття. Халлґрім Дале пов’язав йому на голову мішок, щоб не бачити маску смерті з цією жахливою посмішкою. Едвард уже зв’язався з тими, хто займався братськими могилами на ділянці «Північ», і пояснив, де лежить Даніель. Йому обіцяли цієї ж ночі прислати двох вояків похоронної команди. За наказом командира відділення хворий Сіндре покинув ліжко, щоб решту зміни чергувати разом з Гюдбранном. І передусім їм треба було відчистити забруднений кулемет.

— Кельн розбомбили на порох, — сказав Сіндре.

Вони лежали пліч-о-пліч на краю окопу, у вузькій ямі, звідки їм було добре видно нічийну смугу. Гюдбранн раптом усвідомив, як йому противно бути так близько до Сіндре.

— І Сталінград — к чорту, — вів своєї Сіндре.

Від холоду Гюдбранн нічого не відчував: його голова й тіло стали ніби ватяними, здавалося, все, що відбувається навколо, вже його геть не стосувалося. Єдине, що ще відзначала свідомість, — це заледенілий метал, що обпікав руки, і те, що пальці ніяк не хочуть слухатися. Він спробував знову. Поруч на снігу, на шерстяній ковдрі, вже лежали ложа й спусковий механізм кулемета, а от із затвором було гірше. У Зеннхаймі їх навчали брати один в одного деталі кулемета і складати їх із зав’язаними очима. У Зеннхаймі, в чудовому, теплому німецькому Ельзасі. Тепер усе було не так, і він не відчував, що роблять його пальці.

— Ти чуєш? — бубнив Сіндре. — Росіяни прийдуть і вб’ють нас. Як вони вбили Гюдесона.

Гюдбранн пам’ятав німця, капітана вермахту, якого дуже розвеселив Сіндре, коли сказав йому, що родом з далекого хутора з назвою Тотен.

— Toten? Wie im Totenreich [9] — сміявся капітан.

Нарешті кришка затвора подалася.

— Чорт! — Голос Гюдбранна тремтів. — Тут скрізь кров, від неї тут усе намертво замерзло!

Він скинув рукавиці, узяв маслянку з рушничним маслом і притиснув її до затвора. Від холоду жовтувата рідина стала в’язкою, загуслою, та він знав, що маслом можна розчинити кров: закапував ним собі вухо, коли хворів на отит.