Червоногрудка

— Почнімо, — сказав Бернт Браннхьоуґ і розплющив очі.

Погляди всіх звернулися на нього. Щораз одне й те саме.

Роззявлений рот статс-секретаря, крива усмішка пані Стьорксен, яка означає: її власниця в курсі всієї підоснови того, що відбувається, а в решти — порожні обличчя, спрямовані на нього, і в них — ані тіні підозри, що все вже давно вирішено.

— Я радий вітати вас на першому засіданні координаційної ради. Наше завдання — забезпечити безпеку чотирьох найбільш значних людей на планеті під час їх перебування в Норвегії.

Почулися стримані смішки.

— Першого листопада, у понеділок, до країни приїздять лідер ОВП Ясір Арафат, ізраїльський прем’єр Ехуд Барак, прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін, і — найголовніше! — о шостій п’ятнадцять, рівно через п’ятдесят дев’ять днів, у столичному аеропорту Ґардермуєн приземлиться літак з американським президентом на борту.

Браннхьоуґ швидко переводив погляд з одного обличчя на інше. І нарешті зупинив його на своєму новому знайомому, Б’ярне Мьоллері.

— Що, прямо скажемо, не така вже державна таємниця, — додав він і так добродушно розсміявся, що Мьоллер миттю забув про всю свою нервозність і теж засміявся. Браннхьоуґ широко посміхнувся, демонструючи свої міцні зуби, що стали ще біліші після чергових відвідин стоматолога.

— Ми не знаємо точно, скільки приїде людей, — вів далі Браннхьоуґ. — В Австралії у президента було дві тисячі чоловік супроводу, в Копенгагені — тисяча сімсот.

Почувся гомін.

— Але, судячи з мого досвіду, можна зробити припущення, що, найімовірніше, буде близько семисот людей.

Кажучи це, Браннхьоуґ знав, що його «припущення» незабаром підтвердиться, оскільки нещодавно йому факсом уже надіслали список з понад 712 бажаючих приїхати.

— Хтось, мабуть, подумає: навіщо президентові стільки народу для всього лиш дводенного саміту. Сімсот, якщо мої розрахунки правильні, — саме стільки осіб супроводжувало імператора Фрідріха Третього, коли він у тисяча чотириста шістдесят восьмому році поїхав пояснювати Паці Римському, хто в світі господар.

Знову сміх. Браннхьоуґ підморгнув Анні Стьорксен: цю фразу він вичитав був у газеті «Афтенпостен».

Потім сплеснув руками:

— Гадаю, зайве пояснювати, як це мало — два місяці. І це означає, що нам слід проводити координаційні збори щодня о десятій годині в цій кімнаті. І доки ми відповідаємо за цих четверо хлопців, забудьте про все інше! Жодних відпусток і відгулів! Жодні хвороби не будуть вам виправданням. Є запитання чи можна продовжувати?

— Але ми вважаємо… — почав статс-секретар.

— Депресії в тому числі, — урвав його Браннхьоуґ.

Б’ярне Мьоллер мимоволі розреготався.

— Але ми… — знову почав статс-секретар.

— Будь ласка, Мейрику, — раптом підвищив голос Браннхьоуґ.

— Га?

Шеф СБП Курт Мейрик підвів свою блискучу голену голову й поглянув на Браннхьоуґа.

— Ви, здається, хотіли розповісти нам про те, як СБП оцінює можливу небезпеку? — запитав Браннхьоуґ.

— А, це, — сказав Мейрик. — У нас є з собою копії.

Мейрик був родом з Тромсьо і розмовляв характерною непослідовною сумішшю рідного діалекту та ріксмолу. [2] Він кивнув жінці, що сиділа поряд з ним. Браннхьоуґ теж поглянув на неї. Понад усякий сумнів, без косметики, коротке темне волосся недбало підстрижене і сколоте якоюсь бридкою шпилькою, а на її синій шерстяний костюм не можна було дивитися без нудьги. Але хоча вона й занадто серйозно хмурила чоло, як це часто роблять співробітники-жінки, боячись, що інакше їх не сприймуть всерйоз, Браннхьоуґу все це навіть подобалося. У неї були ніжні карі очі, а високі вилиці надавали і аристократичного, майже ненорвезького вигляду. Він бачив її й раніше, але тоді у неї була інша зачіска. Як же її звали, здається, щось біблійне — Рахіль? Ракель? Може, вона недавно розлучилася, тоді її нинішню зачіску цілком можна пояснити. Вона нахилилася до портфеля, який стояв між нею та Мейриком, і погляд Браннхьоуґа мимохіть ковзнув по її блузі, але та була застебнута під саме горло, тож нічого привабливого побачити не вдалося. Цікаво, її діти вже ходять до школи? Може, запросити її на вечерю до якогось готелю в центрі?

— Я гадаю, достатньо стислого усного резюме, — промовляє він.

— Гаразд.

— Я тільки хотів би перше сказати… — почав статс-секретар.

— Може, дамо Мейрику закінчити, а далі ти говоритимеш, скільки тобі заманеться, Бьйорне?

Браннхьоуґ уперше назвав статс-секретаря на ти.

— СБП вважає, що загроза замаху чи іншого каліцтва існує, — сказав Мейрик.

Браннхьоуґ посміхнувся. Впівока зиркнувши на Анну Стьорксен, він помітив, що вона зробила те саме. Спритна дівиця, чудово склала іспит з права, незаплямлений бюрократичний послужний список. Може, варто коли-небудь запросити її з чоловіком до себе на обід? Браннхьоуґ з дружиною жили в просторій віллі, зробленій з колод, край кордону з Нурберґом. Тільки лижі надягнув — і починай прогулянку. Бернт Браннхьоуґ любив свою віллу. Але його дружині вона здавалася занадто похмурою, старе темне дерево її пригнічувало, і ліс довкола їй зовсім не подобався. Так, запросити на обід! Старі колоди й форель, яку він сам наловить. Це буде правильний сигнал!

— Дозвольте вам нагадати, що чотири американські президенти загинули від рук убивці. Авраам Лінкольн у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому році, Джон Гарфілд у тисяча вісімсот вісімдесят першому, Джон Кеннеді в шістдесят третьому і е-е… — Мейрик обернувся до жінки з високими вилицями і по її губах прочитав забуте ім’я. — Еге ж, Мак-Кінлі. У е-е…

— Дев’ятсот першому, — добродушно посміхнувся Браннхьоуґ і поглянув на годинник.

— Правильно. Але впродовж американської історії були й інші замахи. На Гаррі Трумена, Джеральда Форда та Рональда Рейгана під час президентства також влаштовувалися серйозні замахи.

Браннхьоуґ кашлянув:

— Ви забуваєте, що в нинішнього президента кілька років тому стріляли. Чи, принаймні, обстріляли його будинок.

— Це правильно. Та ми не розглядаємо подібні інциденти. Їх надто багато. Я дозволю собі сказати, що за останні двадцять років на кожного американського президента було здійснено по дюжині замахів, а то й більше, просто преса про це не вельми пише.

— А чому? — Начальнику поліцейського відділку Бярне Мьоллеру здалося, що він запитав про себе, і він дуже здивувався, почувши власний голос. Він проковтнув слину, помітивши, що всі уважно дивляться на Мейрика, чекаючи відповіді, але допомогти нічим не міг і безпорадно глянув на Браннхьоуґа. Радник утішливо підморгнув йому.

— Ну, як вам відомо, зазвичай про розкриття замахів не дзвонять в усі дзвони, — сказав Мейрик і зняв окуляри. Вони скидалися на окуляри інспектора Дерріка з фільму, окуляри-хамелеони, такі дуже люблять рекламувати в каталогах. — До того ж, як відомо, замахи майже так само заразні, як самогубства. Крім того, ми, сищики, не любимо розповідати про наші методи.

— Які охоронні заходи плануються? — перервав його статс-секретар.

Жінка з високими вилицями простягла Мейрику аркуш. Той начепив окуляри й почав читати:

— У четвер прибудуть вісім співробітників спецслужб, і ми почнемо прочісувати готелі, вивчати маршрут поїздки, перевіряти на благонадійність тих, хто буде безпосередньо поряд з президентом, та інструктувати наших поліцейських. Я думаю, що додатково ми залучимо людей з Румеріке, Аскера та Берума.

— Для чого? — запитав статс-секретар.

— Переважно для охорони. Американського посольства, готелю, де житиме супровід, автопарк…

— Коротше кажучи, всіх, крім президента?

— Цим займатиметься безпосередньо СБП. І спецслужби.

— Щось я не йму віри, що вам хочеться займатися охороною, Курте, — посміхнувся Браннхьоуґ.

Кажучи це, Курт Мейрик силувано всміхнувся. У 1998 році, під час наради міністрів економіки в Осло, СБП відмовилася виставляти охорону, посилаючись на те, що, за їхніми даними, «ризик був мінімальний». На другий день конференції управління у справах іноземців звернуло увагу МЗС на те, що один з норвежців, затверджений СБП на посаду шофера для хорватської делегації, — боснійський мусульманин. Він приїхав до Норвегії в 70-х і отримав норвезьке громадянство, але в 1993 році його батьки та четверо братів і сестер загинули внаслідок різанини, влаштованої хорватами в Мостарі, в Боснії-Герцеговині. В його квартирі під час обшуку знайшли дві ручні гранати та лист самогубця, який він написав власноруч. Звичайно, журналісти про це не пронюхали, але він дістав таку прочуханку, що подальша кар’єра Курта Мейрика висіла на волоску, і коли б не Бернт Браннхьоуґ… Справу зам’яли після того, як хлопець, що безпосередньо затверджував персонал, написав рапорт про відставку. Браннхьоуґ уже геть забув, як звали того молодого поліцейського, та відтоді співпраця з Мейриком ішла через силу.