Червоногрудка

Пальці Харрі слухняно стислися в кулак. Він важко зітхнув:

— Так, так, так…

Він перевірив, чи на місці табельний револьвер, шестизарядний «Сміт-Вессон» 38-го калібру. На поясі ще дві запасні обойми, по шість патронів у кожній. Він поплескав по револьверу й пригадав, що в нього закінчується ліцензія на носіння зброї. Мабуть, зір таки справді гіршає, адже взимку після закінчення курсів він не здав залік зі стрільби. Взагалі, нічого особливого, але з ним таке вперше, і це дуже прикро. Звичайно, найпростіше для нього було б узяти й перездати, іноді стрільбу здавали по чотири, п’ять разів, та Харрі під різними приводами чомусь усе зволікав.

Знову тріск у рації: «Пункт двадцять вісім пройдено».

— Це був передостанній пункт в окрузі Румеріке, — сказав Харрі. — Наступний пункт буде Каріхьоуґен, а далі — наші.

— Чом би їм не робити як раніше: просто говорити, де зараз кортеж? І хто тільки видумав ці безглузді номери? — невдоволено спроквола мовила Елен.

— Здогадайся.

— Секретні агенти! — відповіли обоє разом і розсміялися.

«Пункт двадцять дев’ять пройдено».

Харрі поглянув на годинник:

— Отже, вони будуть тут за три хвилини. Я настроюю рацію на поліцейський округ Осло. Перевір усе ще раз.

Рація засвистіла, завищала, та Елен заплющила очі й зосереджено вслухалася в підтвердження, що надходили по черзі. Потім зняла навушники.

— Все на місці, все працює.

— Спасибі. Надягни шолом.

— Справді? Вважаєш, треба?

— Ти чула, що я сказав?!

— Сам надягай свого шолома!

— Він надто маленький.

Інший голос: «Пункт один пройдено».

— Чорт, іноді ти поводишся як повний… непрофесіонал. — Елен надягла шолом, застібнула ремінь під підборіддям і поглянула в дзеркало.

— Авжеж, і я тебе люблю, — відповів Харрі, розглядаючи дорогу в бінокль. — Я їх бачу.

На вершині пагорба щось зблиснуло. Харрі побачив тільки перший автомобіль у колоні, але він знав склад кортежу: шість мотоциклів зі спеціально навченими поліцейськими з норвезького ескортного відділення, два норвезьких автомобілі ескорту, автомобіль норвезької служби безпеки, два автомобілі американської служби безпеки типу «Кадилак», в одному з яких президент. У якому — ніхто не знає. Чи, можливо, він сидить в обох, думав Харрі. Один для Джекілла, інший для Хайда. А за ними — більші автомобілі: «швидка допомога», «Зв’язок» та кілька автівок секретної служби.

— Усе гаразд. — Харрі повільно водив біноклем то в один, то в другий бік. Повітря над асфальтом тремтіло навіть цього прохолодного листопадового ранку.

Елен уже розрізняла обриси першого автомобіля. За півхвилини вони дістануться до переїзду, і роботу буде наполовину виконано, а коли ці самі автомобілі через два дні проїдуть переїзд у зворотному напрямі, вони з Харрі зможуть нарешті повернутися до своєї звичайної поліцейської роботи. Вона вважала за краще мати справу з трупами у відділі вбивств, ніж схоплюватися о третій ночі й гибіти в холодному «Вольво» поруч із нервованим Харрі, якого вочевидь обтяжувала покладена на нього відповідальність.

У машині тихо, якщо не зважати на сопіння Харрі. Елен перевірила, чи світяться індикатори рацій. Колона наближалася до підніжжя пагорба. Елен надумалася після роботи піти до «Спраги» й нахлистатися. Вона там запримітила хлопця — смоляні кучері, карі очі й погляд такий… небезпечний. Худорлявий. Інтелектуал, богема. Можливо…

— Якого біс…

Харрі вже схопив мікрофон:

— Людина в третьому зліва вікні квиткової каси. Хто-небудь може сказати, хто це?

У відповідь — тільки мовчазне потріскування з рації. Елен швидким поглядом слизнула уздовж ряду квиткових кас. Ось він! Крізь темне скло віконця касира вона побачила чоловічу спину — всього за сорок — п’ятдесят метрів від них. Супроти світла чітко вимальовувався його профіль. Над плечем виднівся ствол з прицілом.

— Зброя! — скрикнула Елен. — У нього кулемет!

— Чорт! — Харрі ногою відчинив дверцята і, відштовхнувшись обома руками, вискочив з машини. Елен спостерігала автоколону в бінокль. Залишалося всього декілька сот метрів. Харрі знову зазирнув до машини, в руках у нього вже був револьвер.

— Це не може бути хтось із наших. Але можливо, він із секретної служби, — сказав він. — Зв’яжися з Центром.

— Харрі…

— Я сказав! Посигналиш мені, якщо це хтось з їхніх хлопців.

Харрі кинувся до квиткової каси, до цієї спини в плащі. Здається, у нього автомат «Узі». Вологе ранкове повітря ніби вогнем обпалювало легені.

— Поліція! — гукав Харрі. — Police!

Жодної реакції. Товсте скло добре захищає приміщення від вуличного шуму. Тепер незнайомець повернув голову у бік кортежу, і Харрі побачив темні окуляри «Рей Бен». Секретна служба. Або той, хто прагне виглядати як агент секретної служби.

Залишалося двадцять метрів.

Як він потрапив усередину, в замкнуту касу, якщо він не секретний агент? Чорт! Харрі вже чув наближення мотоциклів. Бігти далі чи ні?

Він зняв пістолет із запобіжника й почав прицілюватися, все ще сподіваючись, що автомобільний сигнал от-от розітне тишу цього дивного ранку на відлюдній дорозі, в цьому місці, від якого Харрі хотілося б бути зараз якнайдалі. Інструкція була зрозуміла, але він не міг позбутися думок:

«Полегшений бронежилет. Ніякої злагодженості. Стріляй, це не твоя вина. А може, в нього є родина?»

Кортеж швидко наближався, він був уже перед квитковою касою. Ще дві секунди — і «Кадиллаки» порівняються з нею. Краєм лівого ока він помітив рух: маленька пташка злетіла з даху.

«Робити ставку чи не робити… вічні дилеми».

Він подумав про низький викот бронежилета й прицілився на півдюйма нижче. Усе потонуло в ревінні мотоциклів.

ЕПІЗОД 2

— Справді, це так. Це і є велика зрада, — сказав гладко поголений чоловік і подивився в рукопис. Голова, брови, мускулясті передпліччя і навіть дужі руки, якими він учепився в трибуну, — все було чисто виголене. — Після тисяча дев’ятсот сорок п’ятого влада перейшла до рук ворогів націонал-соціалізму. Вони розвивали і впроваджували в життя свої демократичні та економічні засади. Як наслідок, на землі жодного дня не минає без кровопролиття. Навіть тут, у Європі, ми пережили війну й геноцид. А в країнах третього світу голодують і вмирають мільйони, і Європі загрожує масова імміграція — отже, хаос, бідність та боротьба за виживання.

Він замовк і обвів поглядом аудиторію. У приміщенні панувала цілковита тиша. Тільки хтось на лаві позаду обережно заплескав у долоні. Коли чоловік провадив далі свою полум’яну промову, під мікрофоном заблимала червона лампочка — це означало: звуки записуються на магнітофон зі спотворенням.

— Уже не за горами щасливе безтурботне життя і той день, коли ми зможемо пишатися собою і нашим суспільством. Війна, економічна чи екологічна катастрофа — і вся ця система законів і правил, які перетворювали найвідважніших на простих споживачів, миттю впаде. Якось велика зрада вже сталася дев’ятого квітня сорокового року, коли наші так звані лідери нації втекли від ворогів задля порятунку власної шкури. І при цьому прихопили золотий запас, щоб забезпечити собі життя в лондонських люксах. Тепер ворог знову тут. І ті, хто мусить захищати наші інтереси, знову зрадили нас. Вони дозволяють ворогам будувати мечеті посеред наших міст, вони дозволяють їм грабувати наших старих і змішувати свою брудну кров з нашою. І наш святий обов’язок норвежців — захистити свою расу й знищити зрадників.

Він перегорнув сторінку, але в президії кашлянули, він зупинився й підвів погляд.

— Дякую, гадаю, ми почули достатньо, — сказав суддя і поглянув поверх окулярів. — Чи є в обвинувачення питання до підсудного?

Скісні сонячні промені, проникаючи до зали 17-го міського суду Осло, створювали над голомозою головою ілюзію німба. Підсудний був вбраний у білу сорочку з вузькою краваткою, яку йому, судячи з усього, порадив надягти його адвокат, Юхан Крун, що сидів зараз, відкинувшись назад, і нервово вертів у пальцях ручку. Круну все це дуже не подобалося. Йому не подобався напрям, у якому тепер скеровувалися каверзні запитання обвинувачення, не подобалося, як відверто його підзахисний Сверре Ульсен говорив про свою програму, і те, що Ульсен вважав за потрібне засукати рукави сорочки і зараз члени суду могли бачити татуювання у вигляді павутини на обох його ліктях та кілька свастик навколо лівого передпліччя. На правому було витатуйоване плетиво давньоскандинавських символів і слово «ВАЛЬКІРІЯ» — чорними готичними літерами. Таку назву мала одна з неонацистських банд, що орудували поблизу Сетеркрюсса в Нурстранні.