Свiдкiв злочину не було

На площадці перед ліфтом тихо. Подзвонив, у квартирі мелодійно теленькнуло і почувся заливчастий гавкіт. Відчинилися двері. Мені до ніг метнувся білий маленький песик, збуджено застрибав навколо, заскавулів. Я підвів голову й подивився на жінку, що стояла у дверях.

– Я з міліції, – пояснив. – Інспектор карного розшуку Загайгора.

– Заходьте, – Валентина Гнатівна поступилася, пропускаючи мене до напівтемного коридора.

Переступив поріг і відчув, наче в коридорі є хтось третій – мигнула у присмерку чиясь тінь. Може, приїхав із відрядження Русланів батько? Озирнувся – й побачив у тьмяному прямокутнику дзеркала себе.

У кімнаті, застеленій гарним зозулястим паласом, була тахта, невеликий барвистий килим над нею, сервант, стіл, телевізор, бра, трюмо… Жінка зупинилася біля вікна, де на підвіконні стояв сірий телефон. Песик скрутився калачиком коло ніжки тахти, поклав на лапи кудлату голову й завмер.

– Сідайте, – запросила.

Я сів на стілець поруч із столом і глянув на жінку. Вона була тендітна, з пишним волоссям кольору перезрілої соломи, якого, напевне, кілька днів не торкався гребінець, її постать, змарніле лице, великі очі, підведені півколами синців, вражали скорботою, відчаєм, безнадією. Це був цілий згусток материнського болю.

– Його ще нема, – мовила тихо. – Ви б не прийшли, коли б Руслан…

У неї вже не було сліз.

– Валентино Гнатівно, розкажіть, будь ласка, куди ходив син, на яке тренування, про його дзвінок, – сказав їй, щоб не мовчати.

Вона дивилась у вікно. Я терпляче чекав. І раптом ледь чутно, мов з-під землі, долинув голос скрипки, жалібний і тужливий. Мелодія, сповнена страждання й відчуття непоправної втрати, проникла в груди, стискала серце й підкочувалась до горла давким клубком…

– А вона знову грає, – пошепки мовила Табурчак.

– Хто?

– Катя з дев'ятого поверху.

– Валентино Гнатівно, – якомога тепліше звернувся до неї.

– Я зараз… – Вона дивилась у вікно і заговорила не оглядаючись. – Руслан з восьми років займається вітрильним спортом. Брав участь у змаганнях, навіть має перший розряд. Тричі на тиждень тренується. У той день близько третьої години він подзвонив мені на завод і попередив, що йде на водну станцію. Після роботи я зварила варення, почала розливати у банки – і тут дзвінок… «Я вже йду», – сказав Руслан. Білка гавкала, і я погано чула. Він повторив: «Я вже йду».

– О котрій годині це було?

– П'ятнадцять хвилин на восьму. Я добре запам'ятала, бо він затримувався, і я часто поглядала на годинник.

– А він завжди попереджав, коли йшов і вертався з тренування?

– Завжди. Руслан слухняний і самостійний: він сам відвідував дитячий садок і в молодші класи теж ходив сам. Він замикав квартиру, снідав і обідав без нас, бо на завод нам о пів на восьму, а з роботи не прибіжиш глянути, як він тут. Все по телефону…

– Де ви працюєте?

– На машинобудівному конструктором, а чоловік інженер, керівник групи у відділі матеріально-технічного постачання. Він зараз у відрядженні. Що я йому скажу?

– Йому не сповістили?

– Дзвонили в Київ в управління, обіцяли передати.

– Валентино Гнатівно, а не міг Руслан поїхати до ваших родичів, добрих знайомих?

– До яких родичів? Чоловік круглий сирота, а мої. по батьковій лінії, живуть аж на Далекому Сході. Я навіть з ними не листуюсь, навіть адреси… Мені про них розповідала мати.

– А де ваші батьки?

– Мама померла в шістдесят третьому, а батько загинув на війні.

– Скажіть, може, ви або ваш чоловік сварилися з Русланом, образили його? Чи не скоїв він чогось?…

– Ні, ні! – гаряче заперечила. – Руслан розумний, ніколи зайвого у нас не вимагав і вчився добре. Він усе має, що мають хлопчики його віку. Ну, Руслан не жорстокий. Він добрий і лагідний. Я знаю свого сина.

– А його товаришів?

– У нього лише один вірний товариш – Віталик Бунак з четвертого поверху. Сьомого числа він провів його на тренування, а ввечері поїхав у село до бабусі.

– Якими вулицями ходив Руслан на тренування?

Табурчак замислилася чи недочула моє запитання і все дивилась у вікно. Знову крізь стіни, аж із дев'ятого поверху, пробивалась до кімнати мелодія – сумна і болісна…

– Я ніколи його не проводжала, – нарешті мовила. – Він завжди з Віталиком…

– Ви знаєте, де водна станція?

– Якось ходила туди на змагання. Це по нашій, Декабристів, потім по Свердлова вниз до стадіону, на набережну, через міст. Одразу за мостом – причали, – пояснила мені. – Це найкоротший шлях. Ним і ходив Руслан.

– Чому він обрав саме вітрильний спорт?

– Мій батько служив на торпедних катерах, і Руслан в усьому його наслідує, теж мріє про флот.

– Ви пам'ятаєте, як він був одягнутий?

– У прості в'єтнамські штани «Дружба», білу футболку, коричневі сандалі і… така від сонця кепочка з довгим зеленим козирком. На ній ще збоку напис «Крим».

– А де спить Руслан?

Табурчак показала рукою на двері за лляними портьєрами.

– Можна глянути?

Вона байдуже кивнула.

Я відчинив двері й став на порозі. Кімната з вікном у двір, шафа, дерев'яне ліжко, письмовий стіл, перед яким на стіні прикріплені шпильками картинки яхт і кораблів. Ще на маленькому столику кулястий акваріум із булькатими рибками, два стільці, полиця з книгами. Чисто й охайно.

– Ви тут нічого не зачіпали?

– Ні.

– І не прибирали?.

– Руслан сам прибирає свою кімнату.

– А він не залишив ніякої записки?

– Я шукала, нема.

Мені не хотілося просити фотокартки Руслана, але вони потрібні для розшуку. Я був упевнений: у ці дні вона не раз їх переглядала. Та іншого виходу не було.

– Валентино Гнатівно, у вас є його фотографія?

Вона сполохано глянула на мене.

– Є…

– Бажано останнє фото, – уточнив я.

– Зачекайте, – взяла телефон на довгому шнурі й вийшла.

Я підійшов до вікна. Побачив трамвайну зупинку й вулицю, якою ходив Руслан. Під акацією сиділа жінка з насінням. Чого вона так швидко опустила голову? Здалось чи справді?… Я ступив за фіранку, бо знав: знадвору тепер мене не видно. І через кілька хвилин жінка крадькома спідлоба зиркнула на вікно і, не помітивши у ньому мене, вже відкрито дивилася сюди. Дивно. Може, знайома Табурчаків? Хоч про зникнення школяра з двадцять третьої квартири, напевне, вже знали всі мешканці будинку.

Я знову сів до столу. На дев'ятому поверсі грала скрипка. До кімнати повернулася Валентина Гнатівна з телефоном і поклала переді мною фотокартку.

Фото любительське, чимале. На причалі стояв підліток у спортивному костюмі й посміхався, мружачись од сонця. Білявий чуб куйовдив свіжий вітер, і Руслан притримував його лівою рукою. Кругле обличчя з ямочками. на щоках, великі очі й повні губи. Схожий на матір. Помітно, що дужий хлопець. За ним, удалині, ряхтіли хвилі, й на них гойдався великий білий вітрильник.

– Фотографував Віталик… на Перше травня, – пояснила.

Я видер з блокнота аркушик, написав свій і Скорича номери телефонів.

– Ось візьміть, Валентино Гнатівно, про всяк випадок. Ми зробимо все, що зможемо, – пообіцяв їй.

– Розшукайте його… мій син… Боже, де ж він? І чого він пішов по Пушкінській? Чого?

– По якій Пушкінській? Коли? – здивувався я.

– Після тренування. Радутний висадив його на набережній, і Руслан пішов по Пушкінській, – знічено мовила. – А хіба я вам?…

– Радутний – тренер?

– Еге, це він сказав. Але Пушкінська далеко від Свердлова, – і розгублено, стримуючи сльози, додала – З водної станції набагато ближче додому.

Мені кортіло розпитати про тренера, але, зважаючи на її стан, вирішив зробити це іншим разом, бо з Радутним все одно мені доведеться зустрічатись.

Ліфтом не поїхав. Постояв на площадці. І сюди долинала журлива мелодія скрипки. Не вірилось, що Руслан зник не з власної волі. Людина – не голка, не загубиться безслідно. Здається, Табурчак не сказала чогось головного. Існувала причина, через яку син вдався до жорстокої помсти – десь ховався. Чи взнаю її без допомоги його батьків? Може, їм соромно говорити? Авжеж, соромно, і тепер Табурчак од каяття не знаходила собі місця.