Свiдкiв злочину не було

– Ви товариш Луцик? – запитав водія.

– Я. А що? – не повернувся до мене, продовжував регулювати карбюратор.

– Я з міліції, капітан Загайгора, – відрекомендувався.

– А, мені дружина… – Він висунувся з-під капота й уважно подивився на мене, мружачись від сонця. – Ви не з ДАІ?

– З карного розшуку. Вчора ви о котрій годині робили останній рейс?

В очах Луцика з'явилась насторога.

– Вже було за північ, – взяв ганчірку й витер руки. На правій, замість обручки, масивний золотий перстень-печатка.

– Пам'ятаєте, коли автобус рушив, у салон заскочив хлопець у сірому одязі?

Луцик усміхнувся, і насторога розтанула в його очах.

– Ось хто вас цікавить… – полегшено сказав. – Пам'ятаю. Я прищемив йому дверима ліктя. У нього голос трохи хрипливий, ніби застуджений.

– Де він зійшов?

– На Солянах, на кінцевій. Він один залишився. Вночі ніхто не їде на дачі, – докладно пояснив.

– Ви бачили, як він пішов на дачі?

– Прямо у ворота.

. – А раніше зустрічали його?

– Здається, днів три-чотири тому.

– Увечері? – нетерпляче запитав шофера.

– Еге, останній рейс, теж зійшов сам.

Три-чотири дні тому… Певна річ, після пограбування Зеленяка. Точно. Я ледве стримував хвилювання. Нарешті клубочок почав розмотуватись. Вдячно дивився на шофера, аж той знітився.

– Які у нього особливі прикмети?

– Прикмети? – не второпав спочатку. – Ага, хрипливий голос, іще… – І затнувся, безпомічно закліпав повіками,

– Очі, ніс, губи, вуха, волосся, одяг, може шрам… – підказав йому. – Згадайте, це дуже важливо.

Луцик стенув плечима.

– Непоказний він зовні, – мовив непоспіхом. – Очі вузенькі, мов прорізані осокою… Годинник на позолоченому браслеті… Вчора чомусь тер кисть руки. Оце й усе.

– Добре. Дякую. Якщо знову сяде до вас у автобус, коли зможете, повідомте в міліцію і затримайте рейс, – попросив шофера і наголосив: – Тільки рейс, а не його.

– А хто він?

– Грабіжник.

– Ти дивись! – здивувався. – Ніколи б не подумав!

– Так що будьте обережні.

Луцик кивнув. Грабіжник не випадково опівночі опинявся в автобусі четвертого маршруту. Зрозуміло одне: він жив у когось на дачі. Тепер залишається тільки розшукати її і вистежити нападника. Це вже легше, коли відомий район дії.

Глянув на годинник – встигну підскочити на дачі в Соляни, а потім навідатись до Шулешків. Під вечір хтось же повинен бути у шостій квартирі по Свердлова, 108.

Через півгодини приїхав на далеку околицю міста. Дачники йшли до відчинених зелених воріт у металевій сітці, що оперізувала прибережну смугу лиману, щільно забудовану будиночками, які потопали у яскравій, соковитій зелені фруктових дерев.

Не знав, до кого звернутися, щоб розпитати про Хрипливого. Йшов за дачниками, поглядаючи навсібіч. Подумав: тут повинен хтось сторожувати, якщо є ворота і огорожа.

Назустріч дибала перевальцем огрядна жінка в пожовтілому капелюшку з рисової соломки, з двома відрами добірних полуниць.

– Скажіть, де можна знайти сторожа? – звернувся до неї.

Вона зупинилася, поставила на землю відра, а потім з полегкістю, з шумом зітхнула, витерла лоба повною засмаглою рукою і вдячно подивилася на мене, ніби я звільнив її від непосильного тягаря.

– Підете ось так прямо, й десята хата праворуч – Дмитрука, – охоче пояснила. – Никодим Карпович саме на городі… Ох, їй-бо, без рук залишусь!

Під'їхав автобус, жінка стрепенулася, вхопила відра и притьмом задріботіла до дороги. Я не встиг подякувати.

Лічив праворуч будиночки. На городах, серед кущів малини, аґрусу і смородини, поралися дачники. Ось і десятий, схожий на казкову хатку, дощатий будиночок. Моцуватий чоловік у вилинялому галіфе й калошах на босу ногу, в запраній майці сапою розгортав землю під молоденьким персиком: робив широку лунку для води.

– Добрий день! – привітався до нього.

Чоловік розігнувся й зіперся на держак сапи.

– Здрастуйте.

– Мені казали, що ви сторожуєте дачі.

– А що трапилось? – непривітно запитав. – Хто ви?

– З карного розшуку.

– А… Ходіть сюди, – запросив на подвір'я.

Ми сіли в маленькій альтанці, обвитій виноградом. Никодим Карпович поклав на столик жилаві, порослі рудим коротким волоссям руки. У вічі кидались широкі, шкарубкі долоні й товсті пальці з жовтими нігтями. Він скинув старого велюрового капелюха й поклав на лавку. Зачіска у нього коротка, їжачком, волосся теж руде, впереміж із сивим. І очі руді, уважні. Віяло від нього теплом і духом сухої землі.

– Яке у вас звання? – поцікавився Дмитрук.

– Капітан, Загайгора Арсен Павлович.

– Капітан? – звів острішкуваті брови. – Мабуть, непогано працюєте?

– Напевне…

– А мій лобуряка ловить метеликів, – сумно сказав і зітхнув, наче поскаржився мені.

– Ентимолог він, – пояснив. – Комахи, метелики, жучки… Хіба то робота для справжнього мужчини?

– Чого ж? Метелик Дмитрука… Звучить?

Він насупився.

– У його віці я ротою командував, – невдоволено буркнув. – Що вас привело сюди?

– Ви не бачили тут хлопця років двадцяти п'яти, вилицюватого, вузькоокого, з годинником на позолоченому браслеті?

Замислився, пошкріб зарослі груди, спроквола мовив:

– Ні, капітане, надто скупі дані. Може, й живе. Двісті дач – всіх не запам'ятаєш. А скільки родичів! Зараз саме сезон.

Що ж, такої відповіді я й чекав.

– Він з'являється пізно, останнім автобусом, – ще жевріла надія.

– Я не сиджу біля воріт, а в огорожі в дірки, і від лиману вхід вільний. Тепер придивлюся, пошукаю, – пообіцяв.

– Дуже прошу, Никодиме Карповичу.

– Повідомлю, як тільки щось підозріле… – Він мить завагався і запитав: – А ваш батько ким працює?

– Загинув на війні. Командував танковою ротою.

– Танкіст… – Його світло-карі очі потепліли і погляд пом'якшав.

– Пляж у вас є?

– Аякже. Нашою центральною вулицею вниз і, вийдете до пляжу, – Дмитрук звівся. – Зачекайте хвилину.

Він зайшов у будиночок і приніс пакунок полуниць.

– Пригощайтесь. Сорок років мріяв попрацювати коло землі і ось тепер відводжу душу, – зніяковіло сказав.

– Дякую, – і ми потисли один одному руки.

Не поспішаючи йшов поміж дач вуличкою, що збігала до лиману. На душі було невтішно, бо надії мої не справдились.

Я зрозумів, що радість була передчасною. Обійти двісті будиночків, звичайно, неважко. І вигадати привід для власників дач. Але бракувало виразної прикмети, по якій би міг впізнати Хрипливого.

Спускався крутим узвозом, мабуть колишнім глибоким яром, що розітнув пагорб навпіл, бо і тепер обабіч стриміли голі вапнякові схили. Попереду виднілася манлива смуга лиману, білий пісок, а далі – причали з катерами, будинки, дерева…

Пляж невеликий і невпорядкований. В одному місці, біля очерету, тяглася у воду низка сірих, видублених сонцем, лобатих валунів, на яких хлопчаки вудили рибу. Відпочиваючих було небагато. Неподалік від мене четверо хлопців грали в карти. Подумав: якщо справді Хрипливий тут підночовував, то вдень йому нічого робити, хіба що смажитись на сонці. Отож блиснула надія впізнати його. А коли він мене? Навряд чи запам'ятав, як і я його.

Роззувся, щоб не набрати піску в туфлі, й пішов до рибалок. Ступав обережно, від незвички ходити босоніж, гарячий пісок пік підошви ніг, ніби ото в дитинстві біг по вулиці, вкритій пухким порохом, який курівся за мною, мов за грайливим лошам. Порівнявся з картярами й ледве не впустив туфлі… У худорлявого хлопця в чорних окулярах, з родимкою на лівій лопатці, недбало насунута на самі очі туристська кепочка з написом «Крим»! Годинника з позолоченим браслетом на руці не було, і ніякого одягу коло них теж. Напевне, залишили його на дачі. Місцеві, безперечно.

Невже такий сухоребрий і кволий подужав би мускулястого Зеленяка і того, на вулиці Гарматній? А мене? Та я його лівою, упівсили… Ні, це вже мені ввижалося. Хирлявий глянув на мене, і жоден м'яз не ворухнувся на його плескатому обличчі. А очей не бачив за темними скельцями. Звичайно, не Хрипливий, бо знову втупився в карти. Чимось би та виказав себе.