Справа № 3-172 (г) вiдновлюeться

– Е, шановний громадянине, – прошамкала беззубим ротом старенька, – поховали ми минулої п'ятниці нашого Сеню, царство йому небесне.

– Як поховали? – розгублено перепитав Чилікін, все ще не вірячи їй.

Бабуся важко зітхнула:

– Так от і поховали. На цвинтар віднесли і в землю опустили. Хай вона пухом йому буде…

Від цих слів у Чилікіна запекло в очах. Наче хтось стиснув його за горло. Заїкаючись, ледве витиснув з себе:

– Від чого ж він помер?

– Від ножа бандитів, – відповіла бабуся. І пояснила – Він у нас з червоною пов'язкою ходив, помічником міліції, значить, був. Ну, зловив якогось там виродка, коли той буянив. А той взяв та й порснув його ножем під бік. Поки до лікарні довезли, віддав наш Сеня богові душу.

Коли Чилікін вийшов на вулицю, вечірнє місто не радувало його. Поволі брів бруком, сам не знаючи куди і навіщо. Йому було байдуже до перехожих, трамвайного передзвону, блискучих автомашин, електричного сяйва вітрин.

Несподівана, нічим не замінима втрата затуманила все, наче кліщами стиснула серце, охолодила кров. Смерть Патефончика потрясла Чилікіна.

Дмитро був далекий від сліпої віри в долю. Але те, що трапилось з ним, можна було вважати надприродним дивом.

Йдучи через площу в якомусь забутті, Чилікін ненароком зачепив плечем перехожого.

– Тихше, фрайєр! – почувся роздратований голос.

– Пробачте, – механічно відповів Чилікін і підняв очі.

Перед ним стояв елегантно одягнений юнак з вогняно-рудою чуприною і обличчям, щедро всипаним ластовинням. Щось дуже знайоме вгадувалось Чилікіну в цій постаті.

– Павко, ти?! – запитав він розгублено, вражений несподіваною зустріччю.

– Дімко! Чилікін! – зраділо вигукнув хлопець, впізнавши давнього ашхабадського друга.

Так через багато років життя знову звело Чилікіна з Павкою Горіним, тим самим, з яким вони в роки війни ділили останню крихту хліба. Дмитро втратив одного приятеля, а зустрівся з другим. От і не вїр тепер у долю!

Горін вхопив Чилікіна під руку і потяг до найближчої закусочної. Дмитро не заперечував. Надто прикро було у нього на душі. Пригнічений смертю Патефончика, він був не проти вихилити чарку. Крім того, треба ж було розпити з кимсь пляшку, яка відстовбурчувала йому кишеню.

– А ти, виявляється, передбачливий, – посміхнувся Павка, коли Дмитро виклав свої запаси… – Та я в боргу не залишусь, – вийняв він з кишені пачку грошей. – Замовляй! Зараз ми з тобою багатші, ніж були на арику.

– Не треба, вистачить і цього, що є, – утримав Павку Чилікін, бачачи, що гой намагається кликати буфетницю. – Краще розповідай, друже, як ти жив, чим займався. Чи знайшов тоді на фронті свого батька? Я так шкодував, що не втік з тобою.

– Довга пісня, Дімо, га швидко співається, – з винятковою точністю розлив Павка горілку. – До фронту я не доїхав, а замість батька зустрів чоловіка, який і вивів мене в люди.

– Хто ж ти за фахом? – поцікавився Чилікін.

– Злодій-рецидивіст, – вихилив Павка склянку. І, обтерши руками губи, запитав:-А ти ж що робиш?

– Зараз безробітний, – зітхнув Чилікін.

Павка розмашисто поплескав його по плечу.

– Доки я живий, ти будеш забезпечений. Я не якийсь там фрайєр, не сидітимеш без діла.

Він розлив лишок горілки і, презирливо шпурнувши в кошик для сміття порожню пляшку, підійшов до буфету. Зразу ж повернувся, поставив на холодний мармур столика повну пляшку.

– Навіщо ти брав? – невдоволено глянув Чилікін і накрив долонею свою склянку. – Я вже й так випивши, більше не буду…

– Як хочеш, – байдуже знизав плечима Павка. І додав: – Є, Дімко, одна пропозиція. Можна відірвати куш. Діло грошеве. Шкодувати не будеш.

– Даремно ти про це говориш, – кладучи на хліб шматочки сиру, сказав Чилікін. – Я, Павлику, зав'язав… Уже не займаюся цим. І тобі не раджу. Кидай свої темні справи та поїдемо краще разом на будівництво працювати. Побачиш, як заживемо.

Горін спершу здивовано глянув на Чилікіна, наче вперше побачив його. А тоді, криво посміхнувшись, ущипливо промовив:

– Значить, чесним пролетарем пропонуєш стати, передовиком виробництва? А скільки я буду одержувати, дозвольте запитати у вас, громадянине представник робітничого класу, за свою чесну працю? Дивлячись на вас, я б не сказав, що ви маєте в кишені зайві гроші, – презирливим поглядом зміряв він Дмитра. – Піджачок носите дешевенький і до того ж не першої свіжості, туфельки у вас на мікропористій, сорочечка штапельна, а не шовкова. Біднувато ви живете, товаришу робітник, біднувато…

Нахабний, зневажливий тон Горіна обурив Дмитра. Його чорні очі спалахнули злістю:

– Ось що, друже ситцевий, говори, та не заговорюйся. Не тобі судити, як я живу. Зрозумів?

– О-о, та ви, громадянине Чилікін, крім усього, ще й неврастенік, грубіяните, своєму давньому товаришу погрожуєте, – знову насмішкувато мовив Горін. І вже серйозно додав – Досить, Дімко, товкти воду в ступі. Розігруєш з себе невинну дівицю. Свої вибрики перед кимсь іншим будеш показувати. Хочеш за вечір кругленьку заробити, то ходім зі мною. Не хочеш – іншого візьму. Варто тільки свиснути. Куш підвертається солідний. То згоден?

Дмитрові як нікому іншому потрібні були гроші. Того, що зосталося від продажу речей, вистачить лише на проїзд до Харкова. А далі? За що брати квиток? Не добиратися ж пішки до Омська чи Іркутська, випрошуючи по дорозі подаяння. Ще бракувало йому стати волоцюгою. Шкода, нема Патефончика. Сенька б не відмовив…

– Ну, то як? – нетерпляче перепитав Горін, прочитавши на обличчі Чилікіна нерішучість. Дмитро не знав, що відповісти. Погодившись на пропозицію Горіна, він легко переборе фінансові труднощі і спокійно добереться на Схід. Але йому були огидними всякі темні діла. Вже давно вирішив жити чесно, як усі порядні люди. Досить з нього колонії!

– Ні, Павлику, – після недовгих роздумів твердо відповів Дмитро. – Шукай собі іншого.

– Боїшся? Ну й чорт з тобою! – вилаявся Горін. – Шкода, що розійшлися наші шляхи. Піднімай склянку за колишню дружбу.

Дмитро уже після першої сп'янів. Хотів відмовитись, але Горін образився.

– Гордуєш мною? А в дитинстві дружили, кожну картоплину ділили на двох. Хлібні картки пригадуєш?

І Дмитро, рвучко змахнувши головою, спорожнив по вінця налиту склянку. Скривившись, закусив шматочком балика і, щоб Горін більше не змушував пити, сказав:

– Давай вийдемо, мене щось нудить.

Вони звернули в тихий безлюдний скверик, знайшли лавочку. Горін почав хвалитись розгульним життям, зв'язками у злочинному світі. Згадував злодійські пригоди, захоплено розповідав про веселі «гастролі» у різних містах, про ночівлі на березі моря під перекинутим човном, про перебування в тюрмах.

Та Дмитра не вабила ця злодійська романтика. Він ще зберіг в пам'яті інші розповіді на цю ж тему, почуті в колонії від майора Бурова і вихователя-волжанина. Шкода, що Павка прибився до того страшного берега. В чому він бачив радість, щастя, принаду? У нічних нальотах, в поножовщині, у втечах з тюрми і диких запоях? Серед кого шукає дружби, щирості, співчуття? Горін хоче переконати, що відносини людей злочинного світу базуються на непідкупному почутті дружби. Дурниці! Омана! Яка там дружба, коли Павчині приятелі підуть на есе: обман, шантаж, підкуп, навіть вбивство, якщо треба буде рятувати власну шкіру. І Дмитро перебив Горіна:

– Даремно стараєшся, Павлику. Каші ми з тобою все одно не зваримо.

– Як хочеш, – презирливо плюнув крізь зуби Горін. – Тільки потім пошкодуєш. Треба бути дурнем, щоб відмовитися од такого куша. Зрозумій, чемодан годинників дістанеться на двох, плюс дещо з коштовностей. Ех, ти!

І Павка заматюкався.

– Якщо ти заради старої дружби справді хочеш мені допомогти, – сказав Дмитро, – я не відмовлюсь. Позич три-чотири сотні хоча б на місяць. Буду дуже вдячний.

– Старцям не даю.

– А я не прошу дарувати. Позич…

– Свого банку в Одесі ще не відкрив.

– Зрозумів. Дурний, що звернувся до такого жмота, – ображено мовив Чилікін.