Справа № 3-172 (г) вiдновлюeться

Несподівано Дмитро дізнався, що прийом документів у технікумі на загальних підставах припинено. Але у демобілізованих, що мали середню освіту, їх ще брали. Та, на жаль, у нього не було атестата зрілості, тож поза конкурсом потрапити до технікуму йому не пощастить. Дмитрові стало дуже прикро, що не доведеться вчитися разом з Вітковським і Ключиною. Вони ще подумають, що він зрадив своєму слову, даному рік тому на пероні алма-атинського вокзалу. А тут, як на гріх, обидва поїхали до Євпаторії. І порадитись нема з ким.

Повернувшись на квартиру, він розповів про свою невдачу хазяйчиному синові Жорику, прищуватому хлопцю, який працював палітурником в одній артілі. Жорик любив стильно одягатись, танцювати й просиджувати вечори в ресторанах.

Примруживши мигдалевого кольору око, він облизався, як кіт, і прогугнявив:

– Пляшка коньячку, парочка порцій лимону в цукрові, фужер аліготе – і ти будеш студентом. Гарантія – стопроцентна.

– А як ти це зробиш? – з сумнівом поцікавився Дмитро. – У тебе там є знайомі?

– Я роблю зараз в технікумі одне дільце, – загадково натякнув Жорик. – Так, що маю доступ до декого і дечого. Словом, все буде в ажурі. Гуд бай!

На другий день він повернувся додому раніше ніж завжди і підморгнув Дмитрові.

– Все в порядочку. Дільце зроблено.

– Ти серйозно? – зраділо запитав у нього Дмитро.

– Жорик жартувати не любить, – вийняв той з кишені вчетверо складений аркуш. Розправивши його, поклав на стіл. Це був атестат зрілості, виданий Сквирською середньою школою Львівської області учениці десятого класу Ганні Загатченко.

Чилікін здивовано глянув на Жоржика. Той, зрозумівши його погляд, пояснив:

– В канцелярії технікуму знайшов під шафою. Щасливчик ти все-таки, Дімко. Наче навмисне хтось впустив на підлогу цей потрібний тобі документик.

Дмитро байдуже кинув атестат на стіл.

– Навіщо він мені з чужим прізвищем?

– А для чого на світі я, багатьох справ майстер?

Жорик підійшов до етажерки, взяв з полички пузатий флакончик з якоюсь рідиною.

– Хвилиночку терпіння, і атестат Загатченко стане атестатом Чилікіна.

– Це ж афера. – насупився Дмитро. Він уявляв собі, як обуряться його друзі Ключина й Вітковський, коли дізнаються, що він вступив до технікуму по підробленому атестату. Особливо Ключина. А втім, їм можна цього не говорити. Просто притримати язик за зубами. А то ще винесуть на комсомольські збори.

– От людина! – засміявся Жорик. – Я благородну справу хочу вчинити, допомагаю йому стати студентом, а він в шахрайстві мене звинувачує. Ти просто ідіот, дорогушо, хоч і приїхав з обласного центру. Ану поворуши добре мозком. Ця Загатченко вже перейшла на третій курс. На біса їй атестат? А тобі він до зарізу потрібен Якщо ти такий принциповий, я можу не братися, будь ласка!

Дмитро гарячково думав, що йому робити. Жорик. закривши пробкою флакончик, чекав. Помовчавши, Чилікін промовив:

– Я й сам розумію, що без цього папірця мене не зарахують. А вчитись хочеться. Давай…

Жорик сів до вікна. Рідиною з флакончика змочив шматочок вати і заходився обережно змивати на атестаті прізвище, ім'я та по батькові колишнього власника, назву школи, що видала атестат. Їдкий запах якоїсь хімічної рідини наповнив кімнату. Потримавши документ над електроплиткою і через чистий аркуш паперу провівши по ньому прасом, Жорик чорною тушшю охайно вписав в кожну графу нові дані.

– Комар носа не підточить! Одержуй свій документик, – звернувся він до Дмитра, протягуючи підроблений атестат.

Чилікін покрутив папір в руках, подивився на світло і ніяких вад не знайшов. Документ був бездоганним.

– А ти й справді багатьох справ майстер, – схвально відгукнувся Дмитро про цю роботу.

Задоволений Жорик сказав:

– Тільки от оцінки у Загатченко були неважні: трійки та четвірки. Не солідно. Все ж ти не з якогось там містечка Сквир, а з столиці Криму. Трійки тобі не підходять.

– Хай будуть, – махнув рукою Дмитро.

– Навіщо тобі, дорогушо, репутація посереднього учня? – заперечив Жорик. І з вдаваною серйозністю промовив: – Зараз ми проекзаменуємо випускника десятого класу Дмитра Чилікіна по пройденій ним скороченій програмі. Що заробить, те йому і запишемо. Спробуємо бути об'єктивними в перевірці його знань. Учень Чилікін, скажіть, будь ласка: ким і коли було засноване місто Петроград?

Дмитро, увійшовши в гру, витріщив очі і бадьоро відрубав:

– Петром Першим, товаришу викладач, в тисяча сімсот третьому році.

– Прекрасно! Відмінні знання! – потер руки Жорик. – Поставимо з історії п'ятірку.

Далі йшли одне за одним питання з хімії, фізики, російської граматики, літератури, алгебри, астрономії. І в графі оцінок проти кожного предмета з'являлись нові п'ятірки або четвірки, старанно вписані його рукою.

– Тепер інший компот! – замилувався своєю роботою Жорик і вклав атестат в товсту книгу. – Нехай підсохне, а ми тим часом сходимо в одне місце і розіп'ємо належну з тебе пляшку коньяку з грузинським лимончиком.

Вони повернулися з ресторану, добре випивши. У Жориної матері гостювала її сестра-двірничка. Вона осудливо подивилася на свого племінника і сказала:

– Якщо ти, Жорику, сам з пляшкою дружиш, то не вчи інших. Зрозумів? Навіщо хлопця з собою по забігайлівках водиш? Йому вчитися треба.

– Тіточко, читайте великого Блока, – ледве повертаючи язик, мовив Жорик: – Він писав: «Істина у вині».

Похитуючись, хлопець підійшов до етажерки, взяв товсту книгу і, витягши з неї атестат, віддав Дмитрові.

– Тепер можеш сміливо здавати. Ніякий чорт не добере, що він липовий. Чиста робота.

Як і пророкував Жорик, Дмитра прийняли до технікуму без ніяких труднощів. Завуч, клопітливий запальний товстун, навіть зрадів, що до них прийшов такий здібний хлопець, майже круглий відмінник.

– А ти казав афера, – задоволено посміхнувся Жорик, коли Дмитро повідомив про зарахування до технікуму. – З приводу такої історичної події слід пропустити по чарці шнапсу. Ти ж, я гадаю, не жмот, все-таки столичний хлопець, мусиш знати тонкощі життя.

Вони знову просиділи вечір в ресторані і повернулися на квартиру, добряче випивши. Вранці Дмитро побачив, що в його кишенях залишилися лише мідяки. А він ще не розрахувався з хазяйкою. На душі було паскудно. Згадав розмову в кабінеті директора заводу, коли пропив першу зарплату. Дмитрові стало соромно. Він вирішив не повертатися додому, а залишитися до початку занять в Євпаторії, щоб заробити трохи грошей. Просити їх у матері він не міг. Жорик над ним тільки підсміювався.

НОВОСІЛЛЯ

Непомітно відшумів у місті листопад, прийшла зима, за нею й запізніла весна, а Чилікін все ще жив окремо од Вітковського і Ключини. Виявилося, що знайти кімнату для трьох було не так легко. Одного-двох охоче погоджувалися взяти на квартиру, а від третього скрізь відмовлялися. Це навіть дратувало хлопців.

– Нам усім разом треба жити, – переконували вони хазяйку. – Зрозумійте це!

– Трьох не можемо, шукайте в іншому місці, – щоразу чули друзі одну й ту ж відповідь.

Нарешті, на околиці, на Роздольній вулиці, № 82, їм все-таки пощастило знайти кімнату. Хазяйка квартири, Катерина Іванівна Волкова, погодилася прийняти їх з умовою, що в першу ж стипендію вони заплатять їй за два місяці наперед. Хлопці погодились, оскільки іншого виходу не було. Вони перенесли на нову квартиру свої речі і оселилися в низенькій світлиці, вікна якої виходили на вигін. Увечері домовились відсвяткувати новосілля.

Чилікін і Вітковський трохи затримались в технікумі. І коли прийшли додому, на столі вже стояв графин горілки і пляшка малаги. У плетеній хлібниці височіла купка тонко порізаного хліба, в тарілках поблискувала скумбрія, апетитно пахнув приправлений зеленню тамбовський окорок. Завершували сервіровку банка маринованих огірків і ваза з яблуками.

– Це нечесно, Іване, – насупив брови Чилікін, роздивляючись без нього накритий стіл. – Ми ж домовились разом купувати.