Справа № 3-172 (г) вiдновлюeться

– Ми з тобою друзі, Володю, – сказав він. – І ти повинен мовчати про те, що сталюся вчора на новосіллі. Я прошу тебе, дуже прошу нікому нічого не казати. Сам розумієш, що мене може тепер чекати.

Вітковський стривожено запитав:

– Посадять?

– Так. За вбивство, – нервово прикусив губу Чилікін, дивлячись кудись вбік.

– Він же сам помер.

– Але ж винен у цьому я.

– Цього ніхто не доведе Волкова, на щастя, пішла спати, а бачив тільки я.

– Тому я й прошу тебе, чуєш, як рідного брата прошу, тримай язик за зубами. Забудь про удар штопором, його не було, чуєш, не було… – тихо промовив Чилікін і з сумом додав – І навіщо я приїхав до Євпаторії, не послухав матері? Працював би зараз на заводі, жив би вдома і горя не знав би. А тепер мені загрожує тюрма, я став убивцею. Яке страшне слово: вбивця!..

Він замовк, в розпачі обхопивши руками голову. Йому до болю шкода було себе, втраченого місця в житті. Все, все полетіло до біса! Видно, даремно в нього вірили майор Буров і вихователь-волжанин, даремно так раділи його поверненню з колонії Сенька Патефончик і мати, марно возилися з ним заводські хлопці і майстер Червонцев, якщо він знову зірвався і став злочинцем. Страшно й подумати, що Іван загинув від його руки! Адже все було добре до вечірки. Ні, не до вечірки, а до вступу в технікум, коли він втратив свою честь і совість, обдурив усіх, став чимсь схожим на пройдисвіта і п'янчужку Жорика. З цього почалась його біда, саме з цього. Коли б не це, він не випив би зайвого на новосіллі, інакше реагував би на мову п'яного Ключини.

З важкої задуми Чилікіна вивів голос Вітковського:

– В тому, що трапилось, я теж винен. І не менше, ніж ти. Це була моя ідея вступити всім до технікуму, жити на одній квартирі. Цё я запропонував відсвяткувати новосілля. Якщо посадять тебе, то мушу сісти і я.

– Ти не маєш відношення до смерті Івана, – підняв голову Чилікін.

– Ні, маю.

– Яке?

– А таке, що Іван напився, що я залишив вас двох, що не встиг стримати тебе…

– Не будь наївним. Для слідства це не доказ, щоб посадити тебе за грати. 1 не видумуй дурниць, не бери на себе зайвої вини.

– Тоді й ти не винен ні в чому.

– Значить, обіцяєш мовчати?

– Як склеп Тамерлана.

– Слово честі?

– Дімо, хіба я тобі не товариш? – з докором глянув на Чилікіна Вітковський. – Можеш бути спокійним, з мене не вирвуть зізнання. Тільки давай подумаєм, що говорити всім, в тому числі й слідчому. До прокуратури нас, звичайно, покличуть і, можливо, не один раз…

Чилікін встав з ліжка, заклав за спину руки, пройшовся по кімнаті Зупинився, нервовим рухом скуйовдив чуба. Потім повернувся до Вітковського і твердо промовив:

– А говорити будемо ось що: святкували новосілля, Іван вийшов, впав у сінях…

– У дворі, – поправив його Вітковський.

Чилікін заперечливо похитав головою:

– Ні, в сінях. У дворі могли бачити, як він падав. Пригадуєш, весь забруднений повернувся до кімнати? Треба стверджувати, що Іван впав у сінях і вдарився в стіну. Я навіть вм'ятину в штукатурці зробив, коли йшов дзвонити по телефону. Це для того, щоб переконливіше було, від чого стався крововилив у мозок. І більше ні слова, розумієш?

– Добре, якби це саме говорила хазяйка.

– А ми при ній навмисне заведемо про це мову. Вона прийме все за чисту монету і скрізь буде говорити, що її квартирант Ключина помер своєю смертю.

– Це правильно, – погодився з ним Вітковський, гризучи від хвилювання кінчик галстука. – А три свідки – це вже сила!..

Так вони організували таємну змову, не задумуючись про її наслідки. Приховати правду про смерть Ключини Чилікіна змусив страх перед покаранням, а Вітковського – жалість до товариша, якому загрожувала тюрма. Хлопці забули тоді про одне: всякий злочин рано чи пізно буде розкрито.

Слідчий Тулякова повірила їхнім свідченням. Маючи справу з майбутніми викладачами, комсомольцями, вона просто не сподівалась, що вони приховають од неї істину. І слідство було припинено.

Проходили дні, були вже перші числа травня, а Чилікін не міг заспокоїтись. Його на кожному кроці переслідував образ померлого друга. Він навіть боявся голосно назвати ім'я Ключини. Вітковському, який не відчував за собою безпосередньої вини в смерті Івана, було краще на душі. Але він теж почував себе незручно, коли згадував, що обдурив на допитах слідчого.

Якось, вийшовши з Вітковським із студентської їдальні, Чилікін обвів сумним поглядом вулицю і глухо промовив:

– Хоч буря й минула, але мені краще виїхати звідси.

– Навіщо?

– Береженого і бог береже. А раптом знову в прокуратурі відновлять справу? Буває так – для перегляду. А в далекій стороні мені житиметься спокійніше.

– Твоя правда. Тільки як же я сам залишусь?

– У тебе совість чиста. Докори не будуть мучити. А коли я зникну, ти забудеш про все це.

– А ти?

– А я, мабуть, все життя буду каятись.

– Тоді викинь з голови думку про від'їзд, або давай разом після екзаменів кудись майнемо.

– Тобі нема чого їхати з Євпаторії. Через рік закінчиш технікум, станеш викладачем фізкультури. Навіщо тобі розлучатися з своєю мрією, тим більш, що вона вже майже здійснилася?

– Тебе самого я нікуди не пущу.

– Добре, поїдемо вдвох.

А через три дні після цієї розмови Чилікін втік сам, залишивши сто карбованців – плату за квартиру. Всі свої речі він продав, щоб добратись до Одеси.

В ОДЕСІ

Сходячи по трапу з борту білосніжного теплохода, Чилікін тепло привітався в думках з веселим приморським містом, де жив його давній приятель Сеня Патефончик. «Добридень, Одесо! От я й знову твій гість».

Подорож морем, зміна оточення, відчуття певної свободи і незалежності приглушили в ньому почуття тривоги. Забулося все: і смерть Ключини, і тривожна думка про викриття, і справжнє дезертирство з технікуму.

Чилікіним раптом заволоділо якесь непереможне бажання сісти в таксі, поїхати на Дерибасівську, 23, взяти з собою Патефончика і забратися з ним в найкращий ресторан, щоб відзначити своє звільнення од мук совісті. Адже життя повернулося до нього лицем, кликало, вабило яскравими вогнями ліхтарів.

Проте таксі він не взяв, а зайшов в найближчі відділення зв'язку і написав два листи в Євпаторію. Один, короткий, – Володі Вітковському. Другий, більший і докладніший, Чилікін послав директору технікуму Броннікову, повідомивши про своє рішення тимчасово припинити навчання і попрацювати рік-два на великому будівництві. Цими листами Чилікін зробив те, до чого не додумався на місці. Тепер він був спокійний. Його раптовий від'їзд з Євпаторії не викличе сумніву, і нікому не спаде на думку розшукувати його. А це найбільше турбувало Чилікіна. В міліції могла виникнути підозра у зв'язку з його зникненням, що для Дмитра було дуже небажаним і навіть небезпечним.

Потім Чилікін вирішив піти на квартиру Патефончика. По дорозі зайшов до магазину, взяв пляшку горілки і закуски. Якось незручно було з'являтися до друга з порожніми руками.

Та йшов Чилікін до Патефончика не лише для того, щоб провідати його. Сподівався, що йому пощастить підмовити Сеньку поїхати з ним у Сибір чи на Алтай на якесь велике будівництво. Вітковського не хотілося зривати з технікуму. А Патефончик – у душі романтик, йому тільки подай голос, все покине і на край світу поїде. Біля нього й забудеться все, що трапилося в Євпаторії. Та й грішми він допоможе. Хлопець заробляє добре, не раз про це писав у листах.

Опинившись біля знайомих дверей сьомої квартири по Дерибасівській, 23, Чилікін з завмиранням серця натис кнопку дзвінка. Минула хвилина, дві, але ніхто не відчиняв.

«Невже немає вдома?» – подумав Дмитро і знову подзвонив нетерпляче, різко.

Як і минулого разу, двері відчинила та сама сива бабуся. Тільки тепер вона була зовсім старою, ще більш зморшкуватою.

– Добридень, бабусю, – радісно привітався з нею Чилікін. – А Сені Веселова немає вдома? Дзвоню, дзвоню, а він не відчиняє.