Справа № 3-172 (г) вiдновлюeться

– І я так вважаю, – підтримав його Вітковський.

– От люди-народи! – засміявся Ключина. – Я їм сюрприз приготував, а вони ще й ображаються.

– У тебе ж не було стільки грошей. За що ти все це купив? – поцікавився Вітковський. Ключина, як хлопчисько, скорчив гримасу.

– А я не скажу. Не скажу і все!

– Тоді ми відмовляємося од твого частування. Правда, Дімо? – звернувся Вітковський до Чилікіна.

Той з напускною суворістю промовив:

– Якщо не признається, до того ж негайно й чесно, оголосимо його випивці і закусці бойкот. Нехай сам усе їсть. Ми й не доторкнемося. Ось так!

– Змилуйтеся, друзі! Не пропадати ж добру! – комічно виголосив Ключина- Ви змушуєте мене виказувати родинну таємницю. Та заради ваших шлунків признаюсь: моя матінка наче знала, що у нас новосілля, і прислала мені двісті карбованців. Задоволені?

– Абсолютно, – відповів Вітковський, – при умові, що дві третини витрат ми з Дімою беремо на себе.

– Добре, добре, горе-рахівники! Хай буде по-вашому, – погодився Ключина. – Баба з воза, коням легше. А тепер прошу всю чесну компанію до столу. Вовко, запрошуй мадам Волкову. Тільки культурно, з реверансом. Та прихопи зайвий стілець ще для однієї гості… Теж жіночої статі…

– Для кого ж це? – поцікавився Вітковський.

– Секрет. Прийде, побачите.

Господиня вийшла до столу напудрена, з старомодними кучерями, в пересипаній нафталіном сукні. Скільки їй років, важко було сказати. Мабуть, не менше п'ятдесяти. Незважаючи на похилий вік, вона трималась кокетливо. Коли в чарки налили горілку, Ключина ще раз подивився на годинник і махнув рукою:

– Не будемо більше чекати. Аллах з нею!

– З ким це? – майже водночас запитали Чилікін і Вітковський.

– Та з Вірою Зоріною, – кладучи в тарілку підсмажені шматочки м'яса, недбало кинув Ключина. – Пам'ятаєш, Вово, ту блондинку з друкарні, з якою я тебе познайомив біля технікуму? Обіцяла прийти о восьмій, а зараз уже без десяти дев'ята. Так що почнемо без неї. Отже, прошу підняти бокали. – І цокнувся з господинею – За ваше здоров'я, мадам Волкова.

Після першої випитої чарки за столом почалася розмова. Друзі згадували свою службу в армії, перебирали в пам'яті цікаві випадки. Волкова, помітно захмелівши, почала з усіма подробицями розповідати, як вона поховала чоловіка-конструктора, що загинув під час випробування якоїсь нової машини, як на похороні зареклася ніколи більше не виходити заміж.

Непомітно горілку і вино випили, закуску з'їли. Хлопці взагалі не скаржились на апетит. Бал закінчився. Волкова, подякувавши за гостинність, плутаючись у шовкові химерної сукні, пішла в свою кімнату. Але Ключина, який випив більше за всіх, мабуть, через те, що не прийшла його дівчина, раптом затявся:

– Ніякого сну! Гуляти, друзі, до ранку!

– Ти що, Іване? Завтра ж треба на заняття. І так голова йде обертом Куди ж іще пити? – намагався вмовити його Вітковський.

– Вовко, не псуй мені настрою! Чуєш? – вперто стояв на своєму Ключина. – Я хочу веселитись! Зрозумів? – Він порився в кишенях і, витягши зім'ятих двадцять п'ять карбованців, недбало кинув на стіл. – Біжи в гастроном, поки ще не зачинено. Візьми пляшечку святої води. Та тільки з білою голівкою…

– Сховай свої гроші, – суворо глянув йому в очі Вітковський… – Я піду, мені не важко. Тільки даремно ти все це затіваєш. Завтра будеш каятись.

Він натяг на себе пальто і, круто повернувшись, пішов до дверей.

– Почекай, я з тобою… – взявши з вішалки шапку, кинувся за ним Чилікін.

Повернувшись з гастроному, вони побачили, що Ключина солодко хропів за столом. Голова його лежала на тарілці з-під тамбовського окорока.

– Вставай, поклоннику Бахуса, – поставив на стіл перед Ключиною пляшку портвейну Вітковський. А Чилікін по-діловому виклав з кишені пальта сир та ковбасу.

– Ой, я ж здачу з півсотні не взяв! – згадав раптом Вітковський. – От шляпа!

І він швидко вибіг з кімнати.

Ключина підвів голову, протер кулаком очі, взяв у руки пляшку, повільно прочитав кольоровий напис на етикетці: «Портвейн таврический, крепость семнадцать градусов».

Невдоволено глянув на Дмитра.

– Що, пошкодували на півлітра? Оцю мікстуру взяли?

– Вирішили, що так краще. Адже ми, Іване, вже добре випили, – спокійно відповів Чилікін.

– Ви-рі-ши-ли… – передражнив його п'яним голосом Ключина і в'їдливо додав: – Дивись, які непитущі підібрались. Ви-рі-ши-ли… Ти, мабуть, в колонії казьонку, як воду, дудлив, а тепер носа від неї вернеш, на благородні вина перейшов…

– Чилікін зблід, через силу видушив з себе:

– Це нечесно, Іване, дорікати мені колонією. Забув, що сам говорив?..

Ключина важко піднявся з стільця, по-бичачому нахилив голову.

– А чесно пожаліти для товариша зайву десятку? Колись клявся, що для мене нічого не пошкодуєш. Всі ви, злодюжки, такі дволикі!

: – Замовкни! Чуєш? – Темні очі Чилікіна спалахнули недобрим блиском. Вуста йому сіпалися, руки тремтіли.

– Що, може, по старій пам'яті горло переріжепі? – не змовкав зовсім очманілий від горілки Ключина. – На, ріж! – рвонувся він до Чилікіна.

Гостра образа ножем різонула по душі Дмитра. Не пам'ятаючи себе, забувши про все на світі, ображений і принижений, він розмахнувся кулаком, в якому була затиснута дерев'яна ручка штопора.

– Що ти робиш? – злякано крикнув з порога Вітковський.

Та було вже пізно. Кулак Чилікіна прорізав повітря – і дерев'яна ручка вдарила Ключину прямо в висок.

Іван тільки зойкнув і важко повалився під стіл. Чилікін не підтримав його, стояв поруч, не поворухнувшись, наче закам'янів.

Ключина глухо застогнав, розплющив очі. Вітковський допоміг йому стати на ноги. Притискуючи рукою висок, Ключина зовсім тверезим голосом сказав позеленілому від нервового потрясіння Чилікіну:

– Пробач, Дімо… Я не хотів цього. Зовсім одурів від горілки.

Похитуючись, він вийшов з кімнати. Чилікін безсило опустився на стілець, розпачливо обхопив руками голову. Одинока сльоза скотилася по його смуглявій щоці і повисла на підборідді.

– Чого ви завелися? – сів біля нього Вітковський.

– Не питай… Колонією дорекнув, злодієм обізвав… В саму душу плюнув…

– Що це з ним?

У сінях щось стукнуло – перекинуте відро чи табуретка. Вітковський кинувся до дверей, але вони розчинилися, і в кімнату, болісно посміхаючись, зайшов з забрудненими в пісок колінами Ключина.

– Зовсім ноги ослабли, наче чужі стали. В дворі на пісок звалився, в сінях ледве не впав, – так же болісно пояснив він і, підійшовши до свого ліжка, безсило звалився на ковдру.

Вітковський присів поряд.

– Може, компрес тобі покласти?

– Що я, баришня? – скривився Ключина. – Поболить трохи голова і перестане. Коли я був пацаном, мені не так попадало.

Він повернувся до стіни і притих.

Мовчки роздяглися Вітковський і Чилікін. Гнітюча насторожена тиша запала в низенькій світлиці. Тільки за вікном шкрябала по склу голими вітами молоденька яблунька.

ЩО БУЛО ДАЛІ

– Вам ще не обридла моя сповідь? – зніяковіло запитав у Крилатого Чилікін, побачивши, що той вже не пише протокол.

– Ні, говоріть далі, – перегорнувши списаний аркуш, знову взявся за перо Крилатий. – Для мене і для вас все, що ви розповідаєте, дуже важливо. Я слухаю, будь ласка…

– Добре, тільки промочу горло. Вже зовсім пересохло, – налив Чилікін з графина води і жадібно випив. – Так от що було далі…

Розповідаючи про пережите, він відчував, що до нього приходить полегкість. Та невиразна тривога, яка жила в ньому з дня смерті Ключини, прорвалася раптом бурхливою течією хвилюючих слів. Чилікін говорив правду, не пропускаючи подробиць, не боячись розкрити свою душу. Крилатий, не перебиваючи, записував повні гіркої правди сторінки життя, так нерозумно скаліченого самим же оповідачем.

Лікар «швидкої допомоги», оглянувши труп Ключини, поїхав, і Чилікін залишився в низькій світлиці віч-на-віч з Вітковським.