Справа № 3-172 (г) вiдновлюeться

Але той, напевне, зумів взяти себе в руки.

– Дякую, краще вже зразу…

Крилатий і не здогадувався, що виявленням цієї елементарної людської чуйності він викликав у Чилікіна остаточну прихильність до себе. Обличчя його зразу наче проясніло, зміцнів голос. Він присунувся до столу, поклав на коліна сильні руки, руки робітника, який любить працю.

– Пишіть, – сказав Чилікін, задумливо дивлячись за вікно, де тривожно шуміла тайга.

З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

– Якби я не потрапив до технікуму фізкультури, – почав свою розповідь Чилікін, – вам не довелося б їхати на це побачення в Сибір, і взагалі життя моє склалося б зовсім інакше. Досі я, напевне, був би вже першим слюсарем. Навчався б в індустріальному технікумі, жив би разом з матір'ю, якій я так і не віддячив нічим хорошим за своє народження. Зустріч з Володимиром Вітковським і його товаришем по Керчі Іваном Ключиною, з яким я теж здружився, і визначила мій дальший життєвий шлях.

Крилатий слухав Чилікіна уважно і, здавалось, спокійно, не перебивав питаннями чи зауваженнями, тільки час від часу схилявся над протоколом, вписуючи в нього одну чи дві фрази.

Чилікін, видно, відчув, що молодий слідчий не байдужий до його долі, що він бажає йому тільки добра, і тому нічого не приховував у своїй розповіді, розуміючи, що це єдиний шлях до врятування.

Місто, куди потрапив Чилікін для проходження військової служби, сподобалось йому. Це гомінливе, зелене місто, з легким нальотом азіатської екзотики, трохи нагадувало собою Ашхабад, який Дмитро добре запам'ятав ще з дитячих років. У цьому розпеченому гарячим сонцем місті у нього був вірний дружок Павка Горін, який втік на фронт до батька. Там же у Дмитра трапилася неприємна подія з продовольчими картками, що могла закінчитися для-нього зовсім погано.

В перші дні своєї служби в полку Дмитро дуже нудьгував за Сімферополем, заводськими хлопцями, часто згадував матір, а також майстра Червонцева, який став для нього другим батьком. Та листів нікому не писав, як і раніше, коли доля закидала його далеко від дому.

Хоча в шостій стрілковій роті, куди зарахували Чилікіна, хлопці зібралися бойові, дружні, та й самі умови армійського життя згуртовували і зближували людей, все ж Дмитро у близьких стосунках ні з ким із своїх однополчан не був. Тримався якось осторонь, що, звичайно, й обтяжувало його.

І він дуже зрадів, коли якось у неділю зовсім несподівано зустрів на полковому стадіоні свого старого знайомого, друга дитинства Вовку Вітковського, з яким колись тікав з євпаторійського спецбудинку. Вовка служив уже Другий рік, мав звання єфрейтора, серйозно захоплювався легкою атлетикою і навіть мав другий розряд, пробував свої сили в гімнастиці, яка дедалі більше подобалась йому. Про свою пристрасть до мандрів він згадував тепер з іронією, як про дитячі витівки, і говорив, що збирається в майбутньому стати викладачем фізкультури.

Вітковський там же на стадіоні познайомив Дмитра із своїм земляком з Керчі Іваном Ключиною, спортивною знаменитістю не лише полку, а й усієї дивізії. Іван був високим, сильним юнаком з чудово розвиненими м'язами рук і ніг. Коли він виходив на бігову доріжку позмагатися в майстерності і витривалості, Дмитро навіть заздрив атлетичному складові Ключини, хоча теж мав не менш сильні біцепси, широкі груди і міцну шию.

Першим оцінив Дмитрову фізичну силу Іван Ключина, коли Чилікін скинув гімнастьорку, щоб трохи загоріти.

– Тобі, Дімко, сам бог велів спортом займатися, – відзначив він.

– Я на заводі відвідував секцію легкої атлетики.

– Тоді приставай до нашого гурту, – подружньому поплескав Ключина по плечу свого нового друга. – Разом будемо спортивну честь полку підтримувати. Нехай всі знають, які в Криму хлопці.

А тут ще й Вітковський піддав жару:

– У газетах про тебе напишуть, як про Івана. Прочитають твої хлопці на заводі в Сімферополі, зрадіють. От, скажуть, молодець наш Чилікін, став великим спортсменом. Цілий взвод дівчат закохається в тебе зразу, листами засиплють.

Ці слова, сказані Вітковським в жарт, зачепили Дмитрове самолюбство. Йому здалося, що Вітковський і Ключина згорда дивляться на нього. І вирішив довести їм, на що здатний Дімка Чилікін, хоч вони обидва були старшими і досвідченішими на біговій доріжці.

Впертий і наполегливий, Чилікін почав регулярно тренуватися, вивчав методичні посібники з бігу, читав брошури і книги про кращих спринтерів та стайєрів країни. А через півроку його як одного з сильніших легкоатлетів в частині послали з Ключиною і Вітковським на дивізійні змагання захищати честь рідного полку.

На цих відповідальних змаганнях Дмитро перевершив себе. У напівфінальному забігові на тисячу п'ятсот метрів йому випало бігти разом з Ключиною і ще вісьмома легкоатлетами. Найсильнішим у цій десятці був Ключина. Він мав хорошу спортивну форму, як і завжди, жартував перед стартом. Іван по-дружньому заявив Дмитрові, що залишить його позаду на добру половину прямої. По сумі очок в попередніх видах змагань він ішов першим, і ніхто не мав сумніву, що йому знову, як і в минулому році, належатимуть лаври чемпіона з'єднання.

Чилікін про такий високий титул і не мріяв, бо його результати були набагато гірші, ніж у Ключини, але й програвати біг без боротьби не, збирався – не дозволяла власна гідність. З властивою йому впертістю виклав в час бігу на дистанції все, що міг, і, на груди випередивши Ключину, першим торкнувся фінішної стрічки.

Що тоді робилося на стадіоні! Такої сміливої перемоги від новачка ніхто не чекав. Чилікіну було приємно чути захоплений гомін багатотисячного натовпу. Та коли хвилювання на трибунах стихло, він відчув щось схоже на докори совісті.

Чого він, зрештою, досяг, випередивши Ключину? Все одно загального першого місця, якщо навіть він виграє фінал, йому не зайняти. Тільки напсував товаришу.

– Ну, Дімко, кримська твоя душа, здивував! – обійняв і міцно розцілував Чилікіна Вітковський, підбігши до нього. Він весь сяяв щасливою, нестримною усмішкою, наче сам вийшов переможцем з важкого поєдинку.

– Досить тобі… – насилу вивільнився з його міцних обіймів Дмитро, тривожно дивлячись на Ключину, який підходив до них з шиповками в руках.

Думав, що Іван образиться на нього, почне дорікати, але той, наче нічого й не сталося, по-дружньому, щиро потис йому руку.

– Молодець, земляче! Радий за тебе. Здорово ти догнав мене на прямій. Скажу відверто, не чекав. Такому супернику не шкода й програти. А я ще збирався тобі фори дати… Пам'ятаєш, жартував перед стартом? І дожартувався.

– Ти пробач мені, – опустив очі Дмитро. – Я тепер сам себе лаю, що перешкодив тобі чемпіоном стати. Навіщо я це зробив?

Ключина притяг його до себе, посміхнувся від душі, щиро.

– От дивак! Мучиться… Але ж у спорті інакше й не можна. Думаєш, мені приємно було б ходити в чемпіонах, знаючи, що на біговій доріжці ти пожалів мене? Спорт – це чесна боротьба сильних. Запам’ятай, Дімо.

– А він правду каже, – підтримав Ключину Вітковський.

Дмитрові й раніше подобалась відвертість в характері Івана, його вміння з усіма триматися просто, не випинати колесом прикрашені багатьма спортивними нагородами груди. А після цієї розмови Дмитро став ще більше поважати Ключину. Поряд з таким хлопцем якось легше було нести солдатську службу. Ключина охоче прийняв його дружбу. Так з'явилася в полку нерозлучна трійка друзів, кращих спортсменів частини, відмінників бойової підготовки.

Та недовго залишалося служити друзям разом. У Ключини і Вітковського вже закінчувався термін, а у Чилікіна до демобілізації був ще цілий рік.

Майбутня розлука коли-не-коли та й нагадувала хлопцям про себе, породжувала сум у їхніх сериях.

Якось перед святом Першого травня, коли комсорг батальйону Клим Юхта, високий, підтягнутий блондин, писав рекомендації кращим бійцям для вступу в комсомол, Ключина запитав у Чилікіна:

– Дімо, я давно хотів запитати тебе. Чому ти досі не комсомолець?