Крах чорних гномiв

— Я бачив, як він обробив у пивній п’яного ротенфюрера. На таке не кожен відважиться, але ж, — знову насварився пальцем, — жодного слова… Придивляйся до нього.

— Вернер може стати хорошим товаришем. Іноді в нього проривається… Я не стверджую цього, та, по-моєму, він ненавидить фашизм.

Старий зупинився.

— От що, — мовив, стиснувши синові зап’ястя, — нагадую тобі про конспірацію. Без мого дозволу жодного слова, жодного натяку.

— Знову пішло-поїхало… — образився Горст. — Не маленький…

— Але ще зовсім дурний… — Фрідріх ласкаво дивився на сина. Слава богу, хлопець гарний. Трохи гарячкуватий, та хто ж не гарячкує в його віці? Ледь підштовхнув Горста. — Ну, гаразд, іди. Зустрічай свого лектора. В мене ще справи.

Пиво було свіже, і Фрідріх з задоволенням цмулив його маленькими ковточками, аби насмакуватися. Фогель нашіптував щось на вухо, Ульман кивав головою, та не слухав, обмірковуючи події сьогоднішнього дня.

Відвідини ортсгрупенляйтера стривожили старого — лише тепер, поновлюючи в пам’яті розмову з Носке, Ульман зміг оцінити всю серйозність намірів горбаня. Зрозуміло, таку розмову Носке провів не лише з Ульманом, і нема гарантії, що хтось не клюне на щедрі обіцянки ортсгрупенляйтера. А що може бути гірше за удар свого ж брата — ніколи не знаєш, хто й коли його завдасть. Слід передати по ланцюгу: обережність, обережність і ще раз обережність. Жодного зайвого слова. Гестапо продовжує блукати в темряві: випадковий арешт аптекаря — ще одне свідчення цього. Та до якихось заходів вони, звичайно, вдаються.

Невже Фріц Керер агент? А може, не він один?

Ульман неввічливо перервав Фогеля на півслові. Нехай Петер пробачить, та в нього розболілася голова.

Голова й справді була важка. Йдучи додому, старий спробував не згадувати про справи, та неспокійні думки не лишали його. Цей Фріц Керер таки здорово скидається на агента. Тепер, коли він у них на гачку, Керер не такий уже й страшний, але хто ще? Намагався відкинути від себе ці думки — все одно не зможе знайти відповіді. Та знав: вони мучитимуть його і не даватимуть спати…

Ввечері пішов дощ. Марта, яка щойно повернулася з крамниці, сердито бубоніла, а Фрідріх радів. Натягнув важкий брезентовий плащ з каптуром, що зовсім закрив його обличчя, і обережно вислизнув на двір. Коли б Марта вийшла слідом, здивувалася б: старий наче у схованки грався під дощем. Причаївся за рогом будинку, тоді, зігнувшись, перебіг до кущів, що у кінці саду. Рипнула хвіртка, яка вела на городи, і незграбна постать розчинилась у темряві.

Зробивши велике коло, Фрідріх завулками дістався до оселі Георга Панкау. Проминув будинок, завернув відразу за ріг. Там притулився до дерева. Жодного перехожого, лише краплі шурхотять, стікаючи з неопалого ще листя. І все ж Ульман не зайшов до Панкау з вулиці. Крекчучи, переліз через невисокий паркан, стиха вилаявся, зачепившись за колючий дріт, і дістався, ховаючись за фруктові дерева, до будиночка з задвірка.

На кухні хтось порався. Світло через вікно падало на ганок, і Ульман не ризикнув зайти. Дочекався, крізь зуби лаючи дружину Панкау, коли та вимкнула світло, і тихенько піднявся сходинками.

Відчинив сам Георг. Фрідріх втиснувся у вузький коридорчик.

— Заходь, чого зупинився? — привітно всміхнувся хазяїн.

Ульман приклав пальця до губ:

— У тебе нікого нема?

— Нікого. Дружина лягла вже…

— Ти пробач, що завітав, та нема іншого виходу. Сьогодні треба переправити листівки. Давай швидше.

— Почекай….

Панкау натяг куртку й вискочив надвір. Фрідріх чекав на нього хвилин з п’ять. Стояв, привалившись до стіни, і з відразою дивився, як з брезентовика на чисто вимиту підлогу передпокою стікає брудна вода.

Повернувся Панкау. Передав Ульманові дбайливо загорнутий у церату пакуночок.

— Я їх під дровами переховую, — пояснив.

— Спасибі, друже… — почав Фрідріх.

— Може, ти не розводитимеш церемоній? — буркнув Панкау.

Ульман поклав йому на плече руку.

— Зараз треба бути дуже обережним, Георге. Гестапо не подарує вбивства Рапке.

Коротко розповів про останні події.

Георг загасив світло і перший вийшов надвір. Постояв біля хвіртки, лише після цього випустив Фрі-дріха.

Похолодало. Вітер гуляв дрезденськими вулицями, жбурляв жовте опале листя, зривав капелюхи. Карл Кремер дивився з вікна готелю, як вітер кепкував над перехожими. Мав хороший настрій: щойно йому дзвонила фрау Ірма. Запросила на вечір; буде інтимне товариство — можна потанцювати, пограти в карти. Карл з задоволенням прийняв запрошення, але поцікавився, як поставиться до його присутності на вечірці фон Вайганг.

Фрау Ірма розсміялась.

— Ви друг нашого дому, — мовила докірливо.

— Але ж групенфюрер обіймає таку посаду, що не завжди може керуватися особистими смаками…

— Ну, якщо ви вже так, — розсердилася фрау Ірма, — то знайте ж: Зігфрід сам просив подзвонити вам.

— Мене дуже тішить це, але, їй-богу, не можу збагнути, чим заслужив таку шану.

— Не прибіднюйтесь, мій дорогий, ви ж знаєте, Зігфрід ставиться до вас, як до сина. А про, мене дарма й казати…

Поклавши трубку, Карл довго ходив по номеру, смокчучи сигарету за сигаретою. Він помітив — фон Вайганг не те щоб зрадів, побачивши його, але зустрів надзвичайно люб’язно, всім своїм виглядом показуючи, як приємно йому знову бачити племінника свого друга. Така люб’язність здивувала і насторожила Карла, адже навіть раніше, коли Кремер був завсідником їхнього дому, фон Вайганг рідко виявляв йому свою прихильність. Інтуїція підказувала Карлові — за цим щось криється. Запрошення і тон фрау Ірми ще раз підтверджували цю здогадку. Але він ніяк не міг збагнути — що.

Сьогодні на другу годину в Кремера було призначено побачення. Приїхавши до Дрездена, він того ж дня відправив листівку до запитання. Звичайну листівку — з привітами, поздоровленнями та родинними новинами. А позавчора одержав на поштамті відповідь. Лист був сугубо діловий: ювелірові Кремеру пропонували купити столове срібло. О другій годині дня він міг побачити його — вказувалася вигадана адреса. Справжню Карл запам’ятав ще в Москві.

На початку першої Кремер підвівся — закортіло трохи повештатися по Дрездену.

Підставив пружному вітру обличчя, непоспішливо почвалав до Альтштадта. На мосту вітер шмагав так, що йти можна було лише зігнувшись. Але у вузьких і кривих вуличках старого міста йому не було де розгулятися — лише іноді, на перехрестях, підкрадався й кидався на перехожих з подвоєною люттю. Люди піднімали коміри й куталися в шарфи, Карлу ж було чомусь весь час жарко — з насолодою підставляв вітрові груди, ледь прикриті легким шовковим кашне.

Потинявшись понад годину, Кремер завернув у вузьку вулицю з високими будинками, що потемніли од часу. Підняв комір, ішов зігнувшись, без поспіху — мав про запас ще сім хвилин.

Біля брами темного п’ятиповерхового будинку, заховавшись од вітру, стояли два чоловіки. Один у шкіряному пальті, інший — у широкому, демісезонному. Оступилися, коли Карл проминав їх. Чоловік у шкірянці навіть відвернувся, але Кремер устиг вловити його уважний погляд. Чомусь ці двоє не сподобались Карлові, і він прискорив крок. Коли ступив на сходи, почув, як грюкнули двері. Зиркнув скоса: ті двоє йдуть слідом.

Першої секунди Кремер не надав цьому значення — зустрілися двоє мешканців будинку, постояли біля брами, розмовляючи, а тепер повертаються додому. Але згадав погляд того, у шкірянці: чоловік наче вивчав і запам’ятовував його…

Карл уповільнив крок, зробилося холодно, мерзлякувато пересмикнув плечима. А якщо це пастка?

Один з тих, що йшли позаду, засміявся. Кремер зітхнув: здається, він стає полохливим. Якщо кожного перехожого вважати гестапівцем, слід відразу складати зброю.

Четверта квартира на другому поверсі. Двері праворуч. На них повинна бути поштова скринька, з якої стирчатиме журнал у синій обкладинці. Це — умовний знак: усе гаразд і можна заходити.