Крах чорних гномiв

— Я бачив вас нещодавно в бірхалле, — сказав Фрідріх невизначено.

— А-а… Це тоді, коли я побешкетував з п’яним ротенфюрером, — посміхнувся Зайберт. — А я вас не пригадую.

Він примружив очі, і Ульманові чомусь здалося — сказав неправду.

— Я сидів з робітниками в кутку.

— З залізничниками?

— Так.

— Працюєте на вузлі?

— Зчіплювачем.

Юнак оглянув Ульмана з цікавістю. Та, може, це тільки здалося Фрідріхові, бо відразу байдуже відвернувся.

— А це мій знайомий, Фріц… Як твоє прізвище? — запитав Вернер раптом. — Ніяк не можу запам’ятати. Керер? Прекрасно, Фріц Керер. Фронтовик, одержав відпустку після шпиталю і хоче ощасливити ваше селище.

Фріц виглядав старшим за Вернера, мав уже під тридцять. У нього був довгий ніс, худі щоки, куточки губ обвисли — все це робило обличчя витягнутим і сумним. Ліва повіка в нього весь час сіпалася, око дивилось холодно й неприязливо, а праве, з великою чорною зіницею, застигло — здавалось, очі Керера дивляться в різні боки.

У клубі вимили підлогу і постелили в проході між стільцями килимову доріжку. Масивна трибуна височіла над рядами, і старий Ульман уявив, як розпинатиметься на ній невдовзі фашистський лектор.

— Ви прийдете на лекцію?

Ульман не відразу зрозумів, що питання адресоване йому. Але око Фріца дивилося на нього очікуюче, і старий відповів:

— На жаль, у мене робота.

— Кажуть, буде один з кращих берлінських лекторів.

Тепер Ульманові здалося, що Фріц підморгує йому.

— Можливо, — лицемірно погодився, — чорти б забрали ту нічну роботу. Та Горст переповість мені все у деталях.

— Горст — розумник, — Вернер поклав руку на плече його сина, і цей дружній жест розчулив старого. — Коли б усі були такими, як ваш Горст!

— Досить патякати!.. — перервав його молодий Ульман, та Фрідріх зрозумів — син не байдужий до цієї похвали. Що ж, дай боже! Вернер — хлопець хороший, і Горст, може, нарешті матиме товариша.

— Де ви оселились? — запитав.

— Поки що у фрау Фрейсдорф. Поблизу пивної, аби недалеко було, — засміявся Вернер. — Та Фріц кидає мене…

— Не подобається у фрау Фрейсдорф? Але ж у неї пристойний будинок…

— Фріцові не імпонує вік фрау Фрейсдорф, — пояснив Зайберт. — Він вирішив зробити ласку одній справжній німецькій дівчині і подарувати фюрерові ще одного солдата.

— Для чого ж так грубо? — поморщився Фріц. — Вона мені подобається, та і я їй не байдужий. До того ж мені набридли борделі… хочеться чогось чистого… Ну, для душі…

— Особливо припали тобі до душі її стегна, — засміявся Вернер. — Жінка з такими стегнами повинна народжувати здорових дітей!

— А що тут поганого? — заблимав лівим оком Фріц. — Фюрер сказав, що майбутнє Німеччини в здоровому поколінні. Ми з Гертою дбатимемо про рейх…

— Я заздрю вам, — жартівливо вклонився Вернер, — ви знайшли чудовий спосіб довести свій патріотизм!

— Нікому це не заказано, — одказав Фріц так спокійно, що Горст не витримав і зареготав.

— Досить вам, — мовив примирливо, — хто-хто, а Герта на цьому виграє…

— Чому? — не зрозумів старий Ульман.

— Який же ти наївний, тату! В теперішні часи погрітися біля здорового і, — підморгнув, — красивого чоловіка — таке щастя випадає не кожній жінці. Мужчини нині в особливій ціні.

— Тож, дивлюся, ти пізно додому повертаєшся, — насварився пальцем на сина Ульман. — Застарою звичкою і паском можна…

— Так, так… — підлив масла у вогонь Вернер, — тільки паском… Щоб не смів сам лазити до дівчат… А брав з собою товариша…

Усі троє зареготали.

— Жеребці! — вилаявся старий Ульман. — І як не соромно!

— А ви замолоду не грішили? — єхидно запитав Фріц.

— А тобі яке діло? — огризнувся сердито старий, та продовжувати суперечку не став. Вирішив ще зазирнути в бірхалле і попрямував до виходу. У дверях зустрівся з Петером Фогелем. Той поспішав так, що спіткнувся об поріг.

— Чули новину? — запитав і, не чекаючи відповіді, виклав: — Гестапо заарештувало Панкау.

Ульман стиснув пальцями капелюха. Невже взяли Панкау? Може, його вислідили в Празі?

— Якого Панкау? — запитав.

— Невже ти не знаєш Панкау? — здивувався Фогель. — Старого Панкау, аптекаря…

— А-а… — мало не зрадів Фрідріх. Натяг на чоло капелюха. — Котрий бавиться травами?

— За що його? — втрутився Вернер.

Ульман побачив на його обличчі гримасу невдоволення.

— Порушив зону біля підземного заводу, — охоче пояснив Фогель. — Збирав там трави.

— Якого заводу? — перепитав Вернер Зайберт.

Фогель осікся. І чорт його штрикнув вилізти з цим заводом. Правда, всі у селищі знають, що за старими шахтами збудовано підземний завод синтетичного бензину, але ж об’єкт засекречений, і за розмови про нього чекають неприємності.

— Який завод? — забелькотав розгублено. — Я нічого не казав… Адже так, Фрідріху?

— Чорт з ним, з цим аптекарем! — перервав його Фріц. — Заарештували, то й правильно. Нехай старий дурень не вештається, де заборонено.

— Але ж він міг просто заблудити, — заперечив Вернер Зайберт.

— Нікого це не обходить! — не здавався Фріц. — Зона є зона, і кожен повинен дотримуватись порядку. Зараз війна, і суворий порядок — конча потреба. Сьогодні — аптекар, а завтра чортзна-хто.

Ульманові було шкода аптекаря. Він завжди привітно зустрічав робітників і відпускав ліки в борг. Шкода, за порушення забороненої зони старого засудять на кілька років. Зрештою, все залежатиме від гестапо: можуть обмежитись штрафом, суворо попередивши.

Наче відповідаючи на Ульманові думки, Фріц Керер сказав:

— Якщо ця медична, шкапа справді випадково потрапила до зони, їй нічого не загрожує. Потримають для острашки кілька днів у тюрязі й випустять. Але одним аптекарем більше, одним менше — яке це має значення?

— Позавчора, коли тебе пронесло — аж за штани цілий день тримався, ти був іншої думки, — спокійно зауважив Вернер.

— Все одно, аптека не залишиться без якоїсь швабри. Як на мій смак, краще б там сиділо якесь гарненьке дівча. — Фріц скривився, поворушив тонкими безкровними губами і мовив по-блазенськи: “Мені, фройляйн, будь ласка, таблетки від поносу…” А вона: “Ось вам найкращі. Ковтайте на здоров’ячко…” — Зареготав. — Люблю культурне поводження…

Вернер спалахнув:

— Заткни пельку!

— А що?

— Гидко! — мовив Горст, який досі не втручався в розмову.

Фріц здивовано повів очима довкола і розвів руками:

— Ви жартів не розумієте, чи що?

— Гаразд, гаразд, — задріботів Фогель, — це прекрасний жарт, я його зрозумів відразу. Але скажіть, ви справді вважаєте, що провина Панкау не така вже й велика? Невже його відпустять?

— Я нічого не вважаю, — сухо обірвав його Керер. Дивився на Фогеля, і його ліве око сіпалося швидше, ніж звичайно. Ульманові чомусь здалося: злякався чи розізлився. — Звідки я можу щось знати? У вас я людина нова, та й взагалі мене не обходить вся ця історія…

У Фогеля зблід кінчик носа, він одсахнувся від Керера.

— Хочеш випити кухоль пива? — запитав у Фрідріха.

Ульман кивнув.

— Іди, я тебе наздожену. Горст, проведи мене.

— Звідки цей Керер? — запитав сина, коли вийшли на вулицю.

— З Ганновера. Його рідні загинули під час’ бомбардування. Лежав у Дрездені в одному шпиталі з Вернером, і той загітував його провести відпустку в нашому селищі.

— Будь з ним обережний. Не подобається він мені…

— Мені також.

— Постеж за ним. Тільки обережненько. Не дай боже, аби він щось помітив.

— Хо! Ми ж, як-не-як, друзі, — клацнув пальцями Горст, — по-дружньому й постежимо…

— Чому цей Вернер водиться з ним?

— Казав, уже хоче спекатися…

— Гляди, аби не бовкнув щось Вернерові, — насупився старий.

— Ти ще й досі вважаєш мене хлопчиськом!..

— Ні, ти вже жеребець… — нагрозився на сина пальцем Фрідріх. — Та про це ми ще поговоримо!

Горст спробував перевести розмову на інше:

— Тобі сподобався Вернер?