Крах чорних гномiв

“Чорт з ним, — вирішив, — нехай думає, що хоче. Все одно його не переробиш”.

— Не будемо сперечатися, гер оберштурмфюрер, — наголосив на останньому слові. — Коротше, можете повідомити фон Вайганга, що ми з вами випадково зустрілися в місті і відсвяткували цю приємну зустріч. Фрау Ірмі дзвонитиму сам. Сподіваюсь, завтра побачимось у вітальні групенфюрера.

Рехан кілька секунд дивився на Карла не відповідаючи. Обмірковував, як краще вчинити — застерегти цього пройду чи нехай борсається, як може? Але ж, якщо він тонутиме, потягне за собою і його, Рехана.

Сказав рішуче:

— Будьте обережні з гауптштурмфюрером Шрікелем. Він обнюхує за півкілометра кожного, хто наближається до фон Вайганга. Крий боже, щоб у нього виник хоча б найменший сумнів щодо вас. Він піде по сліду і докопається, хто ви…

Карл зітхнув:

— Думаю, ви переоцінюєте цього Шрікеля. Та все ж, чи нема в нього якихось вразливих місць? Скажімо, схильність до жінок? Він не п’є?

Рехан похитав головою:

— Не людина, а суцільна доброчесність. Хоча на його місці і я був би таким.

— Чому? — вирвалося в Карла.

— Я не можу стверджувати цього, але чув: у біографії Шрікеля — якась темна пляма. Він з прибалтійських німців, і батько чи брат залишився у вас та активно працює на комуністів.

— Не думаю, що це могло б пошкодити йому, — задумливо протягнув Кремер.

— Не знаю, не знаю… Можливо, ці чутки нічого й не варті. Та Шрікель неохоче згадує свою молодість. Я колись спробував було розпитати його про Ригу — відмовчався.

— Мабуть, усе це пусте, — заперечив Кремер. — На таку посаду, як у нього, людей з плямами не допускають.

— Я не можу нічого довести, — мовив Рехан раптом зі злістю, — розповів вам те, що чув…

Аж почервонів. Кремер здивовано глянув на нього і все зрозумів: Рехан заздрить Шрікелю. Заздрить, бо Шрікель відсунув його на другий план, зайняв місце, на яке розраховував Руді. Що ж, на цьому можна зіграти.

— Дай боже, аби ваші припущення виявились небезпідставними, — мовив якомога бадьоріше. Хитро зиркнув на Рехана й додав: — Тоді ми разом прочитаємо відхідну молитву гауптштурмфюреру Шрікелю. Не знаю, як ви, а я зроблю це з задоволенням. — Покликав офіціанта. — Рахунок…

Рехан потягся за гаманцем. Карл зупинив його рішучим жестом:

— Сьогодні плачу я. В честь нашої зустрічі.

Будиночок Ульмана стояв на пагорбку, з якого відкривалася перспектива селища: прямі вулиці й дахи, дахи між клаптиками садків та городів.

Будиночки в селищі здебільшого стандартні, з дешевих блоків. Дехто прибудував біля ганку скляну веранду — влітку тут чудово спати: все ж якесь повітря і садок навколо… Колись Ульман також мріяв про веранду, та ніяк не міг зібрати грошей. Строки будівництва все відсувались, а потім почалася війна.

Сьогодні Ульман ішов у нічну зміну — день видався вільний, і старий заходився обкопувати на зиму фруктові дерева. Не поспішав: не сад, а сміх — шістнадцять дерев…

Встромляючи лопату в м’яку землю, Ульман тихенько муркотів пісеньку, яку любила наспівувати в кухні Марта. Ото б здивувались товариші, почувши, як завжди мовчазний і похмурий Фрідріх розспівався. Важко повірити: старий буркотун — і сентиментальна пісенька. Але ж лопата так легко врізається в грунт, а ранок такий прозорий, і пісенька така мелодійна… Ульман навіть чортихнувся: клятий мотивчик, прив’язався — не відчепиться…

Старий присів на лавку під. грушею, витяг сигарету, акуратно переполовинив і закурив.

Здається, все заспокоїлось. Гестапівські шпиги вже не стовбичать біля диспетчерської, на прохідній і в депо. Все-таки грубо працює гестапо, — агентів розпізнавали навіть робітники, що не мають жодного відношення до організації. Одного, що прийшов у депо під личиною монтера, “випадково” так притисли вагонеткою до стіни, що ледь віддихався. Ще й посміялися — треба знати техніку безпеки й не лізти, куди не слід.

Ульман легко зітхнув і замуркотів — знов той клятий мотивчик. Взяв сокиру й заходився поправляти паркан біля хвіртки. Давно вже слід було оновити його — дошки залишавіли, потріскалися, — та де візьмеш лісу? Зрештою, справа не в ремонті — старому захотілося побавитися дзвінливою й замашною сокирою: хоч уже й за шістдесят і голова сива, та руки ще міцні, аж грають…

Попрацювавши кілька хвилин, Ульман встромив сокиру в колоду, що лежала біля паркана. Щось стурбувало його — аж закурив сигарету, залишену на післяобідній час. Викурив за кілька затяжок, акуратно притоптав недопалок і знову взявся за сокиру. Тепер уже. не наспівував, в очах згас веселий огник. Обтесував дошку й лаяв себе. Розспівався, як хлопчисько, — зрадів, що все обійшлося. Забув, як колись його попереджали досвідчені товариші: часто спокій буває оманливий, гестапівці створюють ілюзію безпеки, намагаючись притупити їхню пильність, а без пильності не зробити й кроку.

Ульман умів зважувати кожний крок. Певно, саме тому й тримається їхня організація — вже скільки років і в яких умовах! Навіть необережне слово загрожувало провалом, а вони вистояли. І не лише вистояли, а продовжували боротися. Щоправда, не обійшлося й без втрат, і остання — Штурмбергер. Та ядро організації збереглося. Невеличке це ядро, зате міцне, — кожному товаришеві Ульман довіряв, як собі. І все ж, довіряючи, жодного разу не зрадив найсуворіших правил конспірації — про належність старого Фрідріха до організації знали лише кілька чоловік. У селищі його мали за відлюдкувату, з дивацтвами людину, а дехто навіть вважав трохи пришелепуватим. Ульманові ця слава на руку — він сам сприяв поширенню таких чуток і з задоволенням помічав, як зневажливо дивилося на дурнуватого зчіплювача начальство.

Фрідріх переїхав у селище за кілька тижнів до путчу і не встиг навіть познайомитися з місцевим партійним керівництвом. Це відбилося на його долі. Партія пішла у підпілля. Всі документи, з яких націсти могли б дізнатися про належність Ульмана до партії, були знищені, і Фрідріх одержав завдання створити підпільну організацію на залізничному вузлі.

З того часу минуло десять років. Десять років, балансування над прірвою…

Іноді Ульманові не спалося ночами. Лежав з розкритими очима і все думав, думав… Поруч важко дихала Марта. Стара вже стала його завжди весела й добра Марта. За п’ятдесят перевалило. Та Фрідріхові вона завжди здавалася молодою — не помічав ані зморщок на обличчі, ані сивини. Марта завжди розуміла його і вміла підтримати душевну рівновагу та спокій. А щоб він робив, коли б ще й дома не мав спокою?..

Лежав і думав. Про товаришів, яких штурмовики брали вночі просто з ліжок. Хто з них зараз живий? Одних розстріляли в тюрмах, інші — за колючим дротом.

Невже це його Німеччина?

Якось Ульману довелося побувати в Берліні на мітингу, де виступав сам фюрер. Рев натовпу і тисячі піднятих рук. Зіг хайль!.. Зіг хайль!.. Істеричні вигуки жінок, несамовите горлання чоловіків… Божевільні очі… Зіг хайль!.. Зіг хайль!..

А здається, лише вчора йшли гамбурзькими вулицями з піднятими кулаками. Рот фронт!.. Рот фронт!.. Тисячі й тисячі піднятих міцних кулаків!

Боже мій, що сталося з батьківщиною?..

У такі хвилини Ульманові було нестерпно боляче. І він вгамовував цей страшний біль, до крові кусаючи пальці.

Сам не знав, звідки бралися сили після таких ночей. І все ж ішов на роботу, люб’язно вітався з вахтером, який один з перших вступив у штурмові загони, спокійно дивився на павучу свастику…

Що тримало його? Може, короткі розмови з товаришами, а може, впевненість, у тому, що робить? Але ж для кого він робить і коли воно прийде?

Іноді Ульман почував себе мікроскопічно малою частинкою в цьому морі піднятих рук і божевільних очей — холодна зневіра вповзала у серце, і волосся від жаху піднімалося на голові. Тоді починав думати про товаришів — машиніста Клауса Мартке, стрілочника Ялмара Шуберта, старого шахтаря Йоганна Нітрібіта… Не ті, що горлали “хайль”, а вони — Ялмар і Йоганн — справжні німці, і треба мати ясний розум, аби зрозуміти це. Зрештою, серед тих — тисяч і тисяч — більшість не відає, що творить. Колись вони зрозуміють це, та страшним буде похмілля…