Дiм з вiтражем

— Мамо, я вже подала.

— Значить, підеш і забереш.

— Мамо, я художниця. Це моє покликання.

— У тебе нема таланту, будеш жити в злиднях.

— Мамо…

— Кінець дискусії, дорогенька. Згадай, як під час війни я віддавала тобі останній шматок хліба.

Згідно з планом Прабабки, Аба стала лікаркою. Невдовзі після цього вона захворіла на невиліковну хворобу суглобів, яка полягала в тому, що кожен рух викликав у неї біль, схожий на уколи тисячі гострих ножів. Руки Аби, так само, як долоня жінки з альбому, були непропорційно великі й розпухлі. Одначе вона робила ними геть усе: різала овочі та м’ясо, прала одяг, мила підлогу. Її обличчя було зіткане з теплої і непрозорої матерії, її риси було неможливо описати, а над головою день і ніч сяяв дещо спрацьований німб. Зате тіло Аби мені пам’ятається добре — важке і неслухняне, воно було виготовлене кустарно, як і все радянське електричне і механічне причандалля, що раз у раз виходило з ладу. Вона розмовляла російською, однак часто повторювала:

— Я полька з плоті і крові.

При цьому в її очах завжди виступали сльози, тож я починала думати, що польськість — це щось на кшталт невиліковної хвороби, від якої також іще не винайшли ліків.

Поляком був Тадеуш Костюшко з картини, що висіла над її ліжком, — він разом із товаришами ніс кудись, на якусь косовицю, коси, тримаючи їх сторчма. Поляками були дуже елегантні чоловіки в капелюхах, які цілували в руку навіть таке кільканадцятирічне дівча, як Аба, коли та в сорок четвертому опинилася у Львові та нарешті відчула себе як удома, бо в Польщі. Однак у наступні роки Польща разом зі своїми шикарними мужчинами зі Львова усунулася, пішла. Куди? Кудись далеко, за кордон. Чому? Невідомо. Аба залишилася, бо Польща не взяла її зі собою.

— Якби я виїхала, не було би твоєї мами і тебе, — потішала себе вона. — Або ж ви були би якимись зовсім іншими людьми.

Коли Мама виросла, то вирішила стати співачкою, але й цього разу було нелегко. Виглядало це приблизно так:

— Бабцю, я хочу складати іспити до консерваторії.

— Мови не може бути.

— Бабцю, я вже подала документи.

— Значить, підеш і забереш.

— Бабцю, я співачка. Це моє покликання.

— У тебе нема таланту, будеш жити в злиднях.

— Бабцю…

— Кінець дискусії, дорогенька. Я присвятила тобі все своє життя, де твоя вдячність?

— Я стану співачкою, навіть якби ти мала померти.

У відповідь Прабабка відчинила вікно і почала верещати тоненьким, пронизливим голосом:

— Люди! Рятуйте! Міліція! Вбивають!

Але на цей крик ніхто не відгукнувся. Мама наполягла на своєму, вступила в консерваторію — і перестала розмовляти з Прабабкою.

Коли ми йшли з Абою на прем’єру до театру, я не раз роздумувала про самогубство. Хтось розповів мені, що архітектор Зигмунт Горголевський наклав на себе руки, коли збудована за його проектом споруда Великого театру просіла і потріскалася. «Чи це часом не було карою за те, що Горголевський сховав під землю річку Полтву?» — замислювалася я, прямуючи алеєю, прикрашеною гвоздиками з лампочок — символами Жовтневої революції. Якраз отут Полтва раніше текла, а він насильно втиснув її в кам’яний корсет із плит. У сховану річку почали спускати нечистоти, тож труп Полтви невпинно смердів. «Краса вимагає жертв», — приказувала Аба, коли боляче смикала мене за волосся, заплітаючи його в косички. Може, Оперний був якраз отакою Красою, що поглинула Зигмунта Горголевського, який перед тим поглинув річку Полтву?

Мама на сцені була набагато більша, ніж у житті, та, щиро кажучи, не була Мамою. Я заплющувала очі, щоб не бачити її костюмованої штучності, притискала до грудей обидві долоні: її голос роздирав мені все всередині. Вдома Мама не співала оперних арій, тож кожна її вистава була для мене щоразу новим відкриттям її іншого голосу. Він пронизував мене, незважаючи на щит із пальців, наводив на думку про сирен, які співом принаджували моряків на гострі скелі. Отже, зала була кораблем, а сцена — островом сирен, мене несло на камені, сховані в оркестровій ямі, могутнє вібрато набирало темпу, а я не могла цьому протистояти. Передчуття катастрофи було солодким, наче рожеві карамельки «Барбарис», які я потай посмоктувала, і які своїми гострими краями залишали ранки на язику та піднебінні. Коли корабель опинявся за крок від катастрофи, я блискавичним і вивіреним рухом затикала собі вуха, після чого розплющувала очі й починала вивчати бордовий оксамит на поручнях фотелів.

Після вистави Мама вертілася на обертовому кріслі у гримерці, змиваючи макіяж, надягаючи мені на голову діадему Аїди чи перуку Кармен. Поза сценою вона теж була дзвінкоголосою. Її коротке світле хвилясте волосся, замість того, щоб опадати вниз, відтягувало голову вгору, тому мені здавалося, що вона вміє зринати над землею, і я думала, що коли я її не бачу, вона живе в палаці з хмар і льоду, схожому на той, що належав Сніговій Королеві.

— Я сьогодні добре співала? — запитувала вона.

У відповідь я вдавала із себе значно молодшу, ніж була насправді: закривала очі, гризла блузку. Тоді вона розчаровано відверталася від мене і зверталася до Аби.

— Прекрасно, Маріанно, — чула вона у відповідь. — Чудово. Досконало.

Я б хотіла також могти стояти прямо і з гідністю відповідати:

— Прекрасно. Чудово. Досконало.

Але це було неможливо. Уже давно з’ясувалося, що в мене нема слуху — абсолютно і без жодної надії на якусь зміну. Через це піаніно перенесли в кімнату Прабабки: власне туди, куди мені не можна було заходити. Я мусила піти зі своїм бриньканням на інструменті у підпілля, як річка Полтва — під землю. Я була не гідна Оперного, не гідна прем’єр, не гідна Мами. Мені хотілося додому.

Топографія нашої квартири була визначена раз і назавжди: так само, як моря, гори і пустелі не змінюють свого розташування на карті, так і в нас розміщення меблів, домашніх причандалів та приладдя було непорушним. Цей незмінний уклад предметів, імовірно, був відповіддю на мінливість людських доль. Чоловіка моєї прабабки та мого прадіда заарештували в 1937 році в Ленінграді під час «польської акції», після чого він зник — безповоротно і навіки. Чоловік моєї бабці та мій дідусь пройшов у званні офіцера Червоної Армії всю війну і дійшов до Берліна, а тоді помер у середині шістдесятих від того, що ми би тепер назвали хронічною депресією в поєднанні з цирозом печінки. Що ж до мого батька, то я мала сумніви, чи він таки дійсно існував.

Я була наслідком короткотривалого поетичного роману, який трапився літом тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року. Першого червня мої батьки (Мама була студенткою останнього курсу факультету вокалу, а батько — молодим архітектором із Москви) познайомилися на імпрезі, а потім протягом цілого місяця, ніч у ніч, читали одне одному напам’ять російську поезію Срібної доби. Мама знала найбільше Цвєтаєвої, а батько віддавав рішучу перевагу Блоку. Легенда стверджувала, що вони не пропустили жодної ночі. Мені не відомо, чи їм доводилося за дня вчити нові твори, чи, можливо, їхні поетичні запаси були достатньо багатими. Але треба знати напам’ять дуже багато віршів, щоби вистачило на цілих тридцять ночей. Не думаю, що Цвєтаєва і Блок узагалі написали аж стільки. Того року Аба з Прабабкою відпочивали на Чорному морі, завдяки цьому поетичний марафон, якому я завдячую своєю появою на світ, міг відбуватися в нашій квартирі.

Востаннє мої батьки зустрілися тридцятого червня на пероні головного залізничного вокзалу. Потяг сполученням «Львів — Москва» двиготів від рухів залізничника, який перевіряв стан вагонів, запліднена яйцеклітина вібрувала в тілі моєї матері, мій батько аж тремтів від емоцій. На прощання вони зверталися одне до одного словами Маяковського.

— Послушайте! Ведь если звезды по ночам зажигают, значит, это кому-нибудь нужно? — запитала Мама.

— Значит, кто-то назвал эти плевочки — жемчужиной! — гукнув у відповідь батько, а потяг поволі рушав. Більше вони ніколи не побачилися.