Дiм з вiтражем

Він відімкнув ключем браму, зійшов сходами вниз, штовхнув одні двері, другі, треті, запалив світло, ліг на застелену старим пледом канапу. Незаймана поверхня ватману на підрамнику, темне озеро вінілу на програвачі, ще темніше море пооббиваного фортепіано, навіть крила книжок, розкиданих корінцями догори, — усе було як завжди.

«Смерть — неначе підвал, повний ескізів, — подумав він. — Коли помру, в майстерні знайдуть самі лиш етюди — так, ніби я нічого не довів до кінця. І старе фортепіано, на якому грав абияк».

З-над стелі голосно пролунав стукіт: поверхом вище хтось гупав чимось важким у підлогу.

— Не зараз! — роздратовано крикнув він.

Проте гупання не припинилося — розмірене, нав’язливе. Він дорахував до десяти ударів, а тоді верескнув:

— Мамо, дай спокій! Я не голодний!

На одній зі стін майстерні висіла фотографія молодої жінки, в іскристих очах якої світилася переконаність, що невдовзі її буде вознесено на небо. Це була не Маріанна.

Під впливом раптової думки він встав з ліжка, зняв фотографію і поклав її на стіл. Тоді приставив драбину до книжкового стелажу і почав знімати з найвищої полиці коробочки, обтягнуті темною матерією. Всередині були посортовані та попідписувані фотографії. Він виймав їх із коробочок і жбурляв на стіл, який невдовзі заповнили фрагменти обличчя в анфас і в профіль, скалки долонь і стіп. Якийсь час він тасував знімки, як карти. Скоро їх вкрило повзуче павутиння попелу з його сигарет.

Фотографія жінки в цілковитій готовності до вознесіння опинилася посередині. У неї були такі самі, як і в нього, темні й іскристі, трішечки зашироко розставлені очі, таке саме жорстке та густе волосся. Тоді, у вісімдесят восьмому, він носив йоржика, але в міру розпаду імперії його волосся ставало дедалі довшим, усе більше нагадуючи довге пряме волосся матері, яка любила зачісувати його догори, щоб утворювалося щось на кшталт шовковистого горбочка.

Навколо неї, у вигляді променів, він розклав сім своїх портретів зі шкільних часів. На кожному з них, навіть на офіційних фото з класних альбомів, він мав або злегка витріщені очі, або скривлене обличчя, або — чомусь — трохи висунутий язик. Дивлячись на ці знімки, він не міг позбутися враження, що був дещо недорозвиненою дитиною. У Радянському Союзі таких тримали під замком, а тих, що були лише трохи відсталими, віддавали у звичайні школи, вдаючи, ніби вони нічим не відрізняються від інших дітей.

Портрети з дитинства він оточив пізнішими фотографіями матері, яка з часом позбулася біблейських очікувань, та ще й піддалася напасті ожиріння. До одного з портретів він мав особливу слабкість — того, де вона стояла, розпростерши руки, на вершині гори, ніби кричала на весь світ, що отримала цю гору в подарунок, і оцим своїм жестом засвідчувала акт вічного володіння. До певної міри це було правдою: вона народилася у Карпатах, і якраз на цій же горі, але кількасот метрів нижче, стояв її рідний дім. Вона його покинула, щоби виїхати на навчання до Львова — і познайомитися там із Миколиним батьком. Батьків портрет він поклав біля її ніг, що діаметрально суперечило реальній ситуації.

Батькові довгі руки і ноги рідко вміщалися в кадр — Микола успадкував його статуру. Здавалося, ніби похмурий навіть у молодості погляд батька має силу розвалити стіни і стелю майстерні; його портрет Микола так само оточив знімками дитини, що корчить із себе дурника. У той час гримаси були однією з небагатьох справді доступних форм протесту проти нав’язаних йому безжальних правил життя: ніяких прогулянок надворі з друзями, а тільки навчання і гра на піаніно. Тоді, коли батька не було вдома, за дотриманням правил стежила залякана мати. Через багато років Микола зрозумів, що мати так само жила у свого роду в’язниці: вона задихалася серед масивних споруд чужого їй міста і в довгих магазинних чергах. Інше життя було тільки на канікулах, коли удвох вони їхали електричкою в Карпати, у рідне село матері, і з наплічниками піднімалися на гору, що її Микола також вважав своєю власністю, хоча це й не було зафіксовано жодним фотознімком.

Цього разу стукіт прозвучав ближче — вона була внизу, за його дверима. Микола зітхнув, пригасив сигарету, пішов відчиняти. Вона стояла, тримаючи в руках тацю з мискою супу і грубо нарізаними скибками хліба. Запрана квітаста сукня та фільцові тапочки контрастували з акуратною високою зачіскою. На старість вона ще більше округлилася, а в очах виплекала нову, невситиму жадобу володіти, причому однієї гори для неї було вже замало.

— На Личакові порозганяли людей собаками, замели в бобіки, — плаксивим голосом звернулася мати до Миколи.

Він мовчки забрав тацю — і зачинив двері в неї перед носом.

Колаж помалу перетворювався на звалище: Микола явно втомився розкладати, тож почав безладно викидати знімки з коробок: сценографія, репетиції з акторами, кримські пейзажі та львівські пам’ятки. У якийсь момент випала серія з худим молодиком у джинсах-кльош із тих часів, коли він перестав питати в батька згоди, щоб вийти на вулицю, і цілими днями просиджував у художній майстерні Валерія Бортякова з Польського народного театру — робив ескізи, нарізав скло для вітражів, допомагав створювати декорації.

На хаос на столі спокійно дивилися зі стелі пусті більма — повішену там гіпсову посмертну маску батька він подумки називав Всевидячим Оком.

Йому згадався сьогоднішній ранок: якийсь чоловік фотографував Маріанну, що лежала у відкритій труні. Це було нереально — на його очах жінка, яку він кохав, ставала сама собі пам’ятником, власною нерухомою статуєю себе, позбавленою інтимності, та ще й загорнутою в національний прапор. Коли він це побачив, то відчув два суперечливі бажання: лягти біля неї — або втікати кудись навмання. Він не сумнівався, що вона гідна пам’ятника, але волів би іншого, невидимого для очей, складеного із самих звуків, власне кажучи, щоби це був не так пам’ятник, як місце, де бринить повітря, насичене аріями, котрі би співалися її голосом — і щоразу, закінчившись, починалися знову, без упину, без антрактів, без овацій. Ідея про такий невидимий нагробок дещо оживила його, але раптом йому спало на думку, що раз уже Маріанна мусила піти, то могла принаймні залишити свій голос. Якби той голос можна було в якийсь чудесний спосіб урятувати, він став би його хранителем, законсервував би його тут, у своїй майстерні, бо коли він торкався Маріанни, то саме її голосу передусім намагався торкнутися, заволодіти ним. Фантазія помчала його ще далі, він уявив собі, що вбігає до неї додому, кидається до труни — і відвойовує в небуття цей унікальний артефакт, ховає його під плащем, біжить із ним до себе, оминаючи по дорозі міліціонерів і патріотів, а тоді назавжди зачиняється з ним у підвалі. Що ж, поза сумнівом, він збоченець, якому досить фрагмента коханої жінки.

Подмух вітру ввірвався у вікно, змів частину фотографій на землю. Вони лежали там, поскручувані, купою, ніби якийсь непотріб. Це викликало в пам’яті ще яскравіший образ тіла у відкритій труні та фотографа, який намагався зафіксувати те, що й так уже було застиглим і нерухомим. Він згадав також, як твердішали під долонями соски Маріанни, і йому подумалося, що смерть — коханець без стриму та без жалю.

Ще одна сигарета догоріла до самого фільтра, ще один бичок виріс у клумбі попільнички. Зразу ж після цього Микола прибрав усі фотографії зі столу і з підлоги, вклав їх у полотняний мішок, а порожні коробочки поставив назад на полицю. Перерахував: десять коробочок, у кожній — приблизно сто знімків. Десять коробочок, тисяча знімків, усе його дотеперішнє життя. Ще одна, одинадцята, залишилася недоторканою: замість знімків у ній були старомодні фотопластинки, він знайшов їх дуже давно на горищі будинку, вони були частиною його легенди — тої, про яку він не встиг розповісти Маріанні. Микола узяв мішок, виніс на подвір’я, висипав вміст в іржавий смітник і підпалив.

Невеличке смітникове багаття стало сенсацією для сусідок із другого поверху — Микола їх проігнорував. Вони повикладали груди на зашморгані поручні балконів і з мовчазним осудом за ним спостерігали. Він стояв, відвернувшись до них спиною, обличчям до смітника, з якого тяглися вгору струмені темного диму. Він думав про те, що жодного разу не сфотографував Маріанну.