Дiм з вiтражем

Невдовзі ми повернулися на сходову клітку, щоби насолодитися відновленими кольорами.

— Я шукав усюди, у Львові й за кордоном, але цей віраж неповторний. Де-не-де трапляються невеликі вітражні віконця, але ж не одинадцятиметровий отвір у конструкції будинку. А тут саме будинок був пристосований до вітража, а не вітраж до нього.

Я затремтіла: мені завжди хотілося дізнатися на тему вітража хоч щось.

— Якщо йдеться про кольори, — вів далі він, — то я нарахував сімдесят два. У середньовіччі використовували десять. Це чистий імпресіонізм. На жаль, автор невідомий, — він трохи підвищив голос, бо я стояла на проліт вище за нього. — У краківській фабриці Желенських, де до війни виготовили більшість львівських вітражів, про нього нічого не знають.

— Земля, вода, небо — зображення тематично розвивається знизу вгору. Не вистачає найнижчої частини — підземелля — невідомо, що з нею сталося. Цей вітраж — алегорія життєвої мандрівки. Він супроводжує кожного, хто піднімається чи спускається крученими сходами.

— Де можна послухати ваші лекції? — запитала я, та він не відповів. Забрав щітку, відро і пішов геть, не попрощавшись. Я повернулася додому і занотувала все, що почула.

Аїда

Пізніше, коли між нами вже багато чого сталося, Микола піддався на мої прохання і розповів про свій перший вечір із Мамою. Не про те, коли він вперше її побачив, а про те, як зрозумів, що кохає її. Це сталося ранньою весною вісімдесят шостого року, на «Аїді»; тоді під час вистави в залі померла людина.

Для Миколи це був уже не перший вечір, коли він під тим чи іншим претекстом після роботи йшов до театру на виставу.

Зі старою шкіряною сумкою в руках, в останні хвилини перед підняттям завіси, він опинився в ущерть повному залі, по дорозі поцілувавши в руку Нилівну, літню вже білетерку в синьому жакеті з лацканами, чия висока зачіска і шляхетний профіль віщували появу — зовсім невдовзі, на сцені — паланкіна з пообшмульгуваним, обдертим сфінксом. Микола видивився для себе місце в третьому ряду; той чоловік сидів у другому.

Того вечора Микола вперше сам собі зізнався, що голос Маріанни справляє на нього особливе враження. Йому здавалося, що голос цей відчиняє десь далеко в ньому, десь глибоко всередині дверцята, про існування яких йому давно вже не пам’яталось. За ними знаходилися Карпати, Гребенне — рідне село його матері, пастух у гумаках, піняве молоко просто від корови, а передусім — гойдалка, завелика для тої дитини, якою він тоді був. Коли Микола розгойдував її аж понад гори, зникали час і думки, зате вивільнялося усвідомлення, що він є, що існує, — чиста онтологічна есенція, яку ні тоді, ні тепер він не був би спроможний назвати словами. У дорослому віці він знову відчував це щоразу, коли слухав мецо-сопрано Маріанни. Тож коли зазвучали перші звуки «Аїди», очі його душі побачили дійсність пожадану і далеку, хоч у той самий час очі тіла з заповзятістю професіонала нотували театральні реалії: огріхи старомодної сценографії, анахронізм костюмів, а особливо — бридоту сукні Амнеріс (він знав, що відповідальність за її брудно-зелений відтінок мусила б узяти на себе комуністична партія).

У моменти, коли солісти замовкали і вступав хор, Микола уявляв собі річку, повну риб. Великі та малі, вони рухалися на різній глибині з неоднаковою швидкістю. Виразно видимі на поверхні, освітлені сонцем — такими були сопрано. Під ними смужками звивалися більші й темніші риби — альти. Дно річки закривали баси — важкі та повільні риби з довгими вусами; їх було неможливо відрізнити від мулистого піску. Тенори здавалися непомітними. Чекаючи на чергову появу Амнеріс, Микола згадав про вміст своєї сумки — там лежала пляшка сухого токайського, яку він перед виставою отримав від когось у подарунок.

Наприкінці другого акту, коли фараон віддає руку доньки Радамесові, а Амнеріс починає переживати хвилини тріумфу, сталося дещо неочікуване. Голова перед самим Миколою, на яку він доти не звертав уваги, оскільки вона не видавалася з маси інших, хилитнулася спершу вправо, потім вліво, а тоді зсунулася вниз. Над чоловіком схилилися дві сусідки, одна з них закричала:

— Лікаря!

Микола кинувся до Нилівни, яка увімкнула світло в залі, голос Маріанни задрижав, вона раптом видала дві фальшиві ноти — і замовкла. Оркестр іще трохи грав, ніби ніде нічого, а тоді теж затих. Серед глядачів знайшовся лікар. Після недовгого огляду він попросив Миколу допомогти винести тіло на коридор. Завіса Семирадського з’їхала вниз до половини. Залом прошелестіло:

— Розрив аневризми аорти.

У слабо освітленому фойє Микола знайшов телефон, набрав 03 і викликав швидку. Штивне тіло в погано допасованому костюмі лежало, ціпеніючи, біля парадних сходів, над ним чатувала Нилівна: вона відганяла роззяв. Микола не міг відвести погляду від окулярів у роговій оправі, з одного боку підв’язаних шнурочком, — вони навскіс перетинали обличчя з заплющеними очима. Легко було здогадатися, що власнику окуляри вже ніколи не знадобляться.

Микола із лікарем вийшли надвір, не вдягнувши плащів, обоє витягли сигарети і сірники. Мжичило, під каштанами здригалося світло мудровано-вишуканих ліхтарів, людей майже не було.

— Може, його чимось прикрити?

Лікар, худорлявий чоловік із сивими вусами, якось аж надто життєрадісно махнув рукою.

— Я б також хотів так легко померти, щоби раз-два! — зізнався він, зітхнувши.

— Він мені не здався старим, — зауважив Микола.

— П’ятдесят шість років, — відповів лікар і показав паспорт померлого. — На щастя, він мав його при собі.

«Двадцять вісім плюс двадцять вісім дорівнює п’ятдесят шість — я точнісінько на середині життя», — подумав Микола, перегортаючи паспорт Андрія Андрійовича Фетисова. Ця несподівана арифметика переслідувала його до самого кінця того довгого і сповненого подій вечора.

Вистава тривала далі, Микола з лікарем встигли багато про що переговорити і добряче змерзли, а швидкої так і не було. Вона з’явилася за мить до того, як площу перед театром заполонили глядачі. Люди сміялися, розмовляли, палили і спльовували, все як завжди, — й ніщо не вказувало на те, що хтось іще пам’ятав про смерть на «Аїді». Судячи з усього, Фетисов прийшов послухати «Аїду» сам.

Довівши до завершення свою місію, Микола повернувся в театр. Перекинувся двома словами з Нилівною, кинув оком на порожнє місце коло парадних сходів і зійшов униз, у гримерну. Ще в коридорі він знав, у які саме двері треба постукати: голос відбивався від стін і вказував йому дорогу.

— Я страшенно перелякалася! Сфальшувала! — бідкалася Маріанна, сидячи перед трельяжем; розстібнута брудно-зелена сукня, що лежала поверх тюбиків із косметикою, нагадувала розверсті нутрощі випатраної форелі. Якась жінка, певно, гримерка, допомагала Маріанні привести до ладу волосся. Не так давно історію цієї сукні перетер язиками цілий театр: нову постановку «Аїди», як і будь-яку радянську виставу, перед прем’єрою мала схвалити комісія, що складалася з широкого кола різномастого партійного бабства. Комісія дошукувалася прихованих випадів проти режиму та інших проявів інакодумства. Цього разу баби в’їлися на сукню Амнеріс: згідно із задумом режисера, вона була блакитна, як Середземне море, і золота, як прикраси стародавніх єгиптянок. Підозріла колористика! Кожен мусив узяти собі до тями, що в цьому місці й у такому одязі не мала права з’явитися навіть справжня фараонова донька.

— Вибачте, — промовив Микола. Він стояв у проході й не зачиняв за собою дверей. Досі він особисто розмовляв з Маріанною тільки раз — освітлювач познайомив їх у буфеті. «Чарівна жінка, холодна сучка», — попередив він Миколу, коли вони наближалися до її столика.

— Ви, здається, допомагали при всьому тому жахітті, — вона знизила голос, обернула крісло і простягнула до нього обидві руки. Микола відчув театральність цього жесту, але ні миті не вагаючись підійшов і відповів на нього, мало того — притис обидві її зимні долоні до своїх грудей. Гримерка зникла.