Червоний диявол

Хтось смикнув двері. Галя здригнулася, поквапом сховала люстерко під подушку і втерла очі.

До кімнати вбігла висока і пишнотіла білявка з дещо грубуватими, хоча й гарними рисами обличчя.

— Добридень, Галочко, чого сумуєш? — весело і жваво заговорила вона, підбігаючи до Галі та сідаючи поруч із нею.

— Добридень, Богдано.

— А я оце біжу від пані цехмайстрової та й думаю, дай-но заскочу до Галочки, перевідаю її.

— Спасибі, голубко.

— Що ж це ти знову зажурилася? Чи Ходика приїхав?

— Ні, слава Богу, ще не приїхав, а все таки боюся, щоб не поспів…

— А! Не приїхав, — дещо розчаровано протягнула Богдана, — а я думала, що він уже тут.

— Ні, ні! Що ти думаєш, Богданочко, — схопила її за руки Галя, — як ти думаєш, правда, якщо б він навіть тепер і приїхав, — батько не захоче нас прихватцем, сяк-так повінчати?

— Ну?

— Ой, яка-бо ти, Богдано! — сплеснула руками Галя. — Та ж у посту сім тижнів, а там ще й світлий, — от і виходять цілих два місяці, а тим часом Мартин під’їде і вже він не допустить, щоб мене силоміць віддали за Ходику!

— Ти так у цьому певна? — І на якусь мить у складках губ Богдани з’явився злий, глузливий вираз. — А чому ж він досі не їде?

Рука Галі випустила Богданину руку.

— Бо… завадило щось… затримався, — розгублено промовила вона, дивлячись Богдані в очі, і раптом із жахом відсахнулася. — Ай! Богдано! Ти так дивишся?! Ти щось знаєш… скажи!

— Ха-ха-ха! — дзвінким робленим сміхом засміялася Богдана, аж її пишні груди заходили ходором. — Ти вже і налякалася! Та що ж я можу знати, — нічого… От тільки пані цехмайстрова говорила, що багато вже підмайстрів з закордону вернулося, казали, що бачили Мартина. Ти не тривожся, голубонько, — обняла вона рукою шию Галі, — живий він, здоровий і веселий… Таким паном, кажуть, ходить, що хоч куди! Всі красуні за ним гинуть…

Богдана підняла Галину голову і заглянула їй в очі.

— А ти вже й зажурилася знову… Ну чого ж? Чого? — труснула вона нею.

— Так, — сумно протягнула Галя, опускаючи голову на груди.

— Все боїшся, щоб Ходика не під’їхав?

Галя нічого не відповіла.

— І чого ж ти так боїшся? — вела далі Богдана. — Ніяк не здогадаюся! Ну, Мартин і гарний, і ставний, і молодий, та й Ходика теж не старий! Не такий красень, як Мартин, а все ж — людина як людина. А зате, що Мартин супроти нього? Ніщо! Підмайстер, ну, приїде, майстром стане… і там уже років через двадцять цехмайстром виберуть. А Ходика і тепер перший дука і ще багатшим буде, бурмистровою будеш, першою городянкою в місті. Золотом, самоцвітами засипле він тебе! — Богданине обличчя розгорілося. — А то Мартина чекати… Коли ще він приїде? Та чи й приїде? Щось не надто поспішає…

— Приїде, приїде, приїде, — скрикнула Галя.

— Ну, — стенула плечима Богдана, — чекай… А що, коли зовсім не приїде?

— Все одно за Ходику не піду… Не люблю я його, Богданочко, бачити не можу! Нехай Мартин мене і розлюбить, нехай забуде, а за Ходику не піду, не піду.

— Що ж, так у дівках і сидітимеш?

— Якщо не за Мартина, то ні за кого!

— Гм — підкинула Богдана свої пишні плечі, підводячись. — А мені вже й набридло дівувати!… Ну а тепер прощай, моя ясочко, — обняла вона Галю і поспіхом заговорила, накидаючи хустку, — ото я засиділася. А надворі вже темно… Не журися, не сумуй, ой Господи! Буде мати лаяти, а то і поб’є! — засміялася вона, вибігаючи з кімнати…

У дверях Богдана зіткнулася із зігнутою ветхою старенькою.

— Ой Господи, — скрикнула та, — та чого ти так прожогом біжиш, ледь не перевернула зовсім.

— Даруйте, даруйте, бабунцю, засиділася, додому поспішаю.

— Отож, — сердито пробурмотіла старенька, — коли згадала. Чувана річ — досі дівці сидіти? На башті дванадцять ударило, а вона тиняється чужими дворами.

Старенька ввійшла до кімнати і, боязко оглянувшись по сторонах, тремтячою рукою зачинила низькі двері на засув.

На ній був темний байбарак^[33], голова була пов’язана білою наміткою^[34]. Вся вона, зморщена і зігнута, нагадувала старий зсохлий грибок. Голова її тремтіла, а руки постійно дрижали.

— Господи! Чи ти чула, дитиночко, що у місті сталося? — заговорила вона півшепотом, трусячи сивою головою.

— Що, що таке? — злякано підвелася Галя.

— Червоний диявол до міста влетів.

— Ой! — скрикнула Галя.

— Кажуть люди, що це найстрашніший, найлютіший із них, дитино моя, а ми тут із тобою, як на гріх, самі дома зосталися, — перехрестилася вона. — Спаси і сохрани!

— Та як же він влетів? Хто бачив? Хто сказав? — говорила вже зблідла Галя, втупивши очі в таємничий напівморок ледь освітлених кутків.

— Всі бачили, всі, моя ясочко, — ще тихше промовила старенька, наблизившись до Галі. — Прилетів на чорному коні, у коня крила розпущені, пара з ніздрів, іскри з очей сиплються, сам у червоному плащі, як вогонь горить. Через міст не їхав, та при всіх здійснявся в повітря і пе…

Тихий стукіт у віконницю перебив слова старенької. Галині очі ще більше розширились. Кілька хвилин ніхто не зважувався заговорити. Галя судорожно стисла бабусині руки і почула, що тії руки були холодними та вологими, наче у мерця, що встав із могили.

Зрештою старенька тихо і уривчасто спитала Галю:

— Чи чу-ла?

— Чула, — хотіла було вимовити Галя, але новий, ще виразніший стукіт змусив її закам’яніти; вона так і застигла із напіврозтуленим ротом. Стукіт повторився ще і ще наполегливіше.

— Стривайте, стривайте, бабусю, та це, може, тато з ратуші повернувся, — заговорила врешті Галя, опановуючи себе.

— Куди йому! Ще рано!

— Ну, а, може бути, всі там і розійшлися. Я, бабусю, гляну.

— Ой, наробиш біди, ой, накоїш. Господи помилуй, Господи помилуй, — шепотіла старенька, поспіхом хрестячись і хапаючи Галю за руки, але Галя, вже трохи заспокоївшись, підійшла до вікна, опустила кватирку і, штовхнувши віконницю, висунула голову у вікно. Висунула та так і відскочила: біля вікна перед нею стояла висока дужа постать, загорнута у червоний, наче жар, плащ.

— Він! він! — нажахано крикнула Галя, відсахнувшись та затраскуючи вікно.

Довго стукав, довго кричав Славута, та ніхто не відгукувався на його поклик. Геть не розуміючи, чому його поява так нажахала Галю, Мартин мимоволі починав уже вірити словам цехмайстра Щуки, мовляв, за Ходичині маєтки кожна з радістю піде, що Галя просто злякалася, — раптом він своєю появою завадить її весіллю. «Та ні ж, ні, — підіймалося з глибини його серця. — Адже Галочка твоя, вона тебе кохає, тобі присягалась. Може, війт наказав їй не бачитися з тобою і не розмовляти. Може, був удома хтось чужий… Так чи не так, а слід завтра ж про все довідатись! Як не пустили до хати, то і на подвір’ї знайдемо» — вирішив Мартин і, насунувши шапку, рушив до воріт. Відкривши хвіртку, він уже ладнався переступити поріг, як раптом перед ним виросла висока, трохи зігнута постать війта.

— Гей, хто там? Чого ходиш по ночах? — грізно крикнув війт, відступаючи і почуваючи, як по його спині побіг крижаний струмок.

— Я… Чи ж ви не пізнали мене, пане війте?.. Мартин Славута, — скинув шапку Мартин, кланяючись майже до землі.

— Хто ж тебе і пізнає в такій блазенській одежі, — сердито буркнув війт, скоса глянувши на червоний плащ.

— Я щойно сьогодні з закордону прибув… Уже всі свідоцтва на майстра отримав.

«Тебе тільки й бракувало», — майнуло в голові війта.

— То чого ж ти по ночах ходиш, чого тривожиш добрих людей? — уголос промовив він.

— Простіть, пане війте! А вже дуже стривожила мене одна звістка, почув я… — Мартин зупинився, наче не відважуючись вимовити страшне слово, — що ви Галю за Ходику просватали.

— Ну, просватав, ну й віддаю! А тобі що до того? — із запалом крикнув війт, ударяючи палицею по снігу.

— Змилуйтесь, пане війте, — поклонився Мартин до землі, — ви ж іще покійному батькові моєму обіцяли дітей поєднати… Згадайте старе…

— Старе, старе!! — війт усе більше і більше гарячкував. — Старе тепер нікому непотрібне… Нове йде… Та коли б ти старе пам’ятав, то не смів би такі речі серед вулиці вести!