Червоний диявол

Підійшовши до дверей ратуші, війт вийняв із кишені зв’язку тяжких ключів і, вибравши один із них, вставив його у щілину і з зусиллям повернув у замку. Клацнув замок і тяжкі двері тихо заскрипіли на своїх іржавих петлях.

Лойові свічки у мідних шандалах освітили темну магістратську залу. Із довгих, посірілих від часу стін дивилися портрети покійних — зойшлих^[21] князів та королів. Крізь високі готичні вікна виднілося темне, синє небо. Тяжкі похмурі тіні, ледве розігнані неяскравим полум’ям лойових свічок, повисли темним покривалом під високими склепіннями. Війт сів на своє місце біля стола і задумався. Його сива голова опустилася на руки. Чи то згадався йому той щасливий час, коли він уперше молодим чорнявим радником-райцею увійшов до цієї ратуші, чи то пропливали перед ним довгі роки, проведені у цій, посивілій, як і він, залі, роки втомливої, упертої і переважно даремної боротьби за відчайдушний захист своїх вольностей, своїх старожитніх прав… Хвилини повзли тяжко і повільно… Свічки нагорали, а темні тіні все нижче і нижче опускалися над схиленою при столі сивою головою.

Жалібно та протяжно заскрипіли двері — і до кімнати увійшов високий худий чоловік у чорному оксамитному каптані та теж оксамитній чорній шапочці. Був він дещо сутулуватим і згинався вперед. Обличчя мав сухе і жовте, наче пергамент. Загострений ніс, великий, наче розрізаний рот із тонкими безкровними губами, чорні очиці, трохи навкіс прорізані, і рідкі та чорні, мов смола, борідка й вуса. Не було в його обличчі ні привітності, ні щирості, зате світилася завжди якась глибоко прихована думка. Різкі складки вздовж усього обличчя свідчили про численні небезпеки і тривоги, що пролетіли над ним, а очі дивилися так пильно і підозріливо, наче хотіли пронизати кожного наскрізь.

Приходень ішов такими м’якими котячими кроками, що Балика, заглибившись у свої роздуми, майже не помітив його.

— Добридень, пане свате! — неголосно мовив приходень, намагаючись надати своєму сухому голосові якомога більше привітності. — Про що задумався, пане війте? Що, знову воєвода доїжджає?

— Сам знаєш. Вчора знову своїх дозорців прислав із наказом гасити вогні, коли це право моє, — він блиснув очима, — і в нього комусь вступатися зась! Та от і в грамоті воно є.

Балика тяжко підвівся і, відштовхнувши залізні дверцята у стіні, вийняв тяжку книгу в темній шкіряній палітурці. Перегорнувши одну за одною кілька пожовклих сторінок, списаних великими латинськими та слов’янськими буквами, війт вказав Ходиці пальцем: «Читай сам!» Ходика з виглядом знавця присунув до себе книгу і прочитав два параграфи, вказані війтом: «Також, коли в ночи с огнем на месте в домех сиживали, за то на них воевода биривал; ино мы то им отложили: нехай о том войт видает, как мает то в грози мити; а если бы не хотил войт того смотрети, а того недбалостью, которая бы ся от огню мисту шкода стала, тогда ми маем сами за то виною нашею карати»^{12}.

У другому стояло так: «А коли воевода от замку за две мили едет або в лову, подвод им под него не давати».

— Так! — закрив він книгу, перше ретельно оглянувши підписи і печатки. — Папір правильний.

— То що ж, і можеш виграти справу? — спідлоба глянув на нього Балика.

— За два тижні і рішенець привезу.

— Та ти все лишень обіцяєш, а й досі нічого не робиш.

— Та й ти, пане свате, все лишень обіцяєш, — усміхнувся Ходика, — а наперед нічого не годиться давати. Зате, щойно одружимо своїх молодят, — не тривожся ні про що, доручи мені цю справу, і ми воєводу доїдемо. Мені з саксоном^[22] возитися не первина! — посміхнувся він знову, а довгий рот його розтягнувся ще ширше і обличчя прибрало якоїсь хижої міни. — Вже ми йому насолимо! Виграємо справу і у трибуналі, і в самому королівському задвірному суді!

Останні слова Ходики прозвучали щиро і в його чорних очах засвітився сухий злобний вогник. Та Ходиці було чого лютувати на воєводу, не за мійські права, це його тривожило мало, а за те, що йому, Ходиці, впоперек дороги став. Позаздрив воєвода, бо простий міщанин Ходика розбагатів так, що й князя за пояс заткне. Що йому до того, як Ходика привлащує свої пожитки? Хай пильнують у судах, — як не піймався, то й прав. Вудочка для дурних риб, а розумна і з мережі утече! Та ж чи він, воєвода, сам не грабує, не вигадує усіляких видеркафів^[23]. Ні, йому кривдно, що простий міщанин Ходика такі княжі маєтки захопив! Та він, Ходика, вдома чорний хліб їсть, сам дрова рубає, щоб парубка не тримати, та йому кращого і не треба: звик із дитинства до такого життя, а захоче — весь Київ оксамитами вистелить і самого воєводу в золоті утопить. Так! На жовтому обличчі Ходики від сильного припливу крові виступив блідий рум’янець. Ні, пане воєводо, ні, злидні та приниження не минаються даремно. Вже він помре, а буде вельможним паном! Скоро, скоро вже й ім’я міщанське з себе скине^[24]… Тільки б війта Балику в сіті свої уплутати, щоб він на перешкоді його таємним справам не стояв…. А тоді — руки розв’язані! Роби, що знаєш. А коли вже Ходика вельможним паном стане, ух, всім тоді покаже, як з людей масло вибивати!

Довгі чіпкі руки Ходики хруснули під столом, тонкі губи напіввідкрилися від припливу жаги, чорні очі дивилися ласо і зажерливо.

«Бр… от же ж гадюка! — подумав війт, із-під сивих брів слідкуючи за своїм співрозмовником. — А що поробиш? Треба ріднитися! Він один зможе воєводу дійти».

Ходика уже помітив недобре враження, справлене ним на війта.

— Ну, пане свате, — промовив він улесливо і м’яко, — то ми, поки те та се, часу не гаятимемо. Як повернеться брат, то й весілля згуляємо… Бенкет справимо, а тоді і справами займемося, як великими, так і поточними^[25].

— Воно так, — кивнув головою війт, — та яке весілля, як ще й жениха нема.

— Прибуде, не тривожся, прибуде, я вже дістав звістку, що він зі Ржищева виїхав… Не завтра, то позавтра буде тут… І товари всі цілі, нічого не трапилось.

— Вельми дорогу розпустило, — серйозно зауважив війт, суплячи брови, — товар у мене, знаєш, все цінний: камка золота, адамашок, златоглав, оксамит. Боюся, щоб тут на узвозі, знаєш, — війт знизив голос і, глянувши кудись у темний куток, додав так: — Щоби чого не трапилось.

— Про це, пане свате, і не думай! Брату не первина, не раз він мені товар звозив і, Бог дав, жодного разу не попався, ну, а майбутньому тестю щоб не постарався? Ой-ой! І не гадай такого, пане свате! А от якби весілля далеко не відкладати… Бачиш, свате, останній тиждень іде, там і заговини^[26]… А вже любить брат Федір Галю твою — слів не знайду. Та й жених у городі не останній, сам, свате, поміркуй.

— Та й Галя ж не в сорочці піде, — війт невдоволено набурмосив сиві брови, — є що дати, дідівське добро, предковічне, чесно нажите.

— Хе-хе, свате! — злобно посміхнувся Ходика, потираючи худі безкровні руки. — Грошенята, і старі, і нові, і чесні, і грабовані пальців не печуть, свате, ні, не печуть, а гріють!

Війт звів сірі широко розплющені очі на свого співрозмовника і хотів було щось заперечити, але у той час двері знову протяжно й жалібно заскрипіли, і до зали по трьох кам’яних сходинках спустилися двоє поважних райців. Вони мовчки поклонилися війтові і зайняли свої місця на довгих лавках біля столу. Ще і ще раз скрипнули двері, впускаючи сивих достойних городян, панів райців та лавників^[27]. Зала тихо і безшумно наповнювалась. Ті, що входили, з шанобою кланялись війтові, а в бік Ходики переважно кидали спідлоба зачаєні неприхильні погляди. А все-таки і довкола нього утворилася невелика групка. Були то все люди більш-менш нові в місті, які всеможливими кривими шляхами захопили і гроші, і владу. Їхнє ставлення до Ходики було улесливим та підлабузницьким.

Коли, врешті, всі тридцять місць були зайняті, двоє крайніх городян звелися з місць і підійшли до дверей. Дзвякнув тяжкий залізний засув. Війт стукнув по столу, і стриманий глухий гомін, що де-не-де лунав у півтемній залі, миттю затих.