Червоний диявол

Галя оглянула себе, наскільки це було можливим, і залишилась задоволеною своїм одягом. Тепер починалася найважливіша частина туалету. Галя присунула стілець до стола і відкрила дорогу штучну шкатулочку, теж куплену батьком у чужоземних купців. Галя виймала одну за одною низки перлів уріанських^[36], венеціанських, рожевих коралів, гранатів і туркусу-бірюзи. Коли ж її тоненька шийка уся кілька разів обвилася коштовним намистом, Галя повісила ще посередині великий золотий дукат, а в рожеві вушка вдягла довгі, тяжкі сережки з перловими підвісками. Глянувши в дзеркало, Галя не могла не посміхнутися тому милому зображенню, яке в ньому відбилося. Залишилося вдягти лише головний убір. Галя вийняла зі шкатулки чорну оксамитну пов’язку у вигляді діадеми, всю вишиту золотом і діамантами. Галя ще раз глянула в дзеркало, все її продовгувате личко з пухнастим волоссям здавалось у цій дорогоцінній рамі ще мініатюрнішим, ще миловиднішим. Задоволена усмішка пробігла їй по обличчі, і в глибині, у самій глибині серця Галі ворухнулася потаємна думка: ну, якщо в нього не кам’яне серце, не може він не зізнатися, що і в Кракові таких дівчат пошукати. Але Галочка одразу ж засоромилась своєї думки і, вся зашарівшись, засунула люстерко під подушку та сіла край вікна чекати батька.

Ніколи, здавалося, не зволікав так війт, як цього дня! Нарешті він з’явився на порозі — в довгому коричневому оксамитному каптані і в бобровій шапці на сивій голові.

Коли Галя йшла з батьком по вулицях, мійські кумасі, кланяючись війтові, шепотіли одна одній: «Яка ж красуня війтова донька! Жаль, що Ходиці дістанеться такий крам!»

І від цього похвального шепоту похмуре обличчя пана війта світлішало, під сивими вусами з’являлася добра усмішка, і поважний пан війт київський привітно відповідав поклонами на поклони зустрічних городян.

Тим часом до церкви Стрітення Господнього, братської церкви цеху золотарів, прямував київськими вулицями яскраво виряджений натовп. Городянки, гарно вбрані у свої єдвабні та золоті байбараки з хутряною опушкою; старші з головами, пов’язаними довгими білими шовковими серпанками, йшли гідно і спокійно; молоді в чорних оксамитових пов’язках насилу стримували свої усмішки та веселу мову, зате їх карі оченята так і стріляли врізнобіч. Статечні городяни в довгих темних каптанах і хутряних шапках поважно виступали біля свої жон, а вічно невгамовна молодь веселим натовпом йшла посеред вулиці, то підкручуючи вуса, то кидаючи більш-менш дотепні зауваження стосовно городян. Сонце світило яскраво і ласкаво. З усіх дахів швидко й весело капала вода. Довкола дзвінко щебетали горобці та снігурі.

Багата церква цехових братчиків була вже заповнена і самими цеховими, й іншими запрошеними почесними гостями, коли війт вступив у неї разом зі своєю донькою. При вигляді пана війта всі присутні шанобливо розступилися і пропустили їх уперед. Війт зайняв своє місце на кліросі серед найповажніших цехмайстрів, а Галя відійшла до лівої сторони, у так званий бабинець, де стояли всі жінки. Попереду всіх, біля самої решітки, гордо виступивши, стояла поважна Духна Кошколдовичева^[37], дочка покійного війта, мати Богдани; вона тяжко дихала, знемагаючи від задухи та важкого хутра, в яке була одягнута. З її повного грубуватого немолодого обличчя, що мало тепер синьо-багряний відтінок, градом котився піт, вона раз у раз витирала обличчя вишиваною хусточкою, виставляючи напоказ свою пухку білу руку, внизану численними коштовними перснями. Байбарак Богдани був такого яскравого червоного кольору, що, хто б на нього глянув, крутилися йому в очах червоні кола. Помітивши Галю, Богдана весело закивала їй головою і, відступивши, дала місце побіч себе. Галя з першого ж погляду побачила, що і її подруга постаралася зі всіх сил, щоб виглядати сьогодні якомога привабливіше. Але, незважаючи на церковну службу, на всю суворість та урочистість дня, Галя не зуміла втриматися, щоб не глянути в ту частину церкви, де стояли чоловіки, і погляд її відразу зустрівся з ним. Галочка вся спалахнула від радості. А він стояв такий ставний і вродливий, не зводячи з неї очей… Але, на свій подив, Галя помітила, що обличчя Мартина була незадоволеним і очі дивилися похмуро… «Голубе мій рідненький! — подумала Галя. — Мабуть, сердиться за батька і не знає, що я однаково його не послухаю, а за своїм Мартином і босоніж піду!» Галя хотіла було ще раз оглянутися на Мартина, але, зустрівши суворий погляд війта, потупила очі та почала радісно, швидко шепотіти молитви.

— Богдано, — промовила вона потім ледь чутно, не повертаючись до подруги, — ти все переказала Мартинові?

— Все, все! — посміхнулася Богдана.

— Ох, голубонько моя, коли б ти знала, яка я щаслива! — стисла Галя її руку. — Що ж він сказав тобі, що?!

— Сказав, що сам до тебе піде і все тобі розповість.

— Сонечко моє, рибонько моя! — шепотіла Галя, притискаючи руку подруги.

Служба тяглася дуже довго. Галі здавалося, що ніколи їй не прийде кінець. Вона ледве могла втримати сміх та усмішку, їй не стоялося на місці, ця могутня хвиля радощів душила її, їй хотілося говорити, сміятися, плакати, а обличчя так світилося щастям, що сусідні городяни зауважували одне одному, із сумнівом похитуючи головою: от як вибрикує, дарма, що в церкві! Дивіться, а казали, що не любить Ходику! Ні, що там не кажи, а гріш до гроша котиться. Цей шум долинув і до Мартина, він невдоволено кусав вуса, не зводячи з Галі очей. «А спалахнула-таки, мене побачивши, себто, є ще совість, не зовсім пропала. Так правду от і люди, і пан цехмайстер кажуть, поласилася на Ходичині скрині! Вірити вам, вірити!.. Голубкою прикидається, а так і пильнує, щоб кігтиком дряпнути!» Мартин стис кулаки, відчуваючи, як його груди сильно і часто підіймаються, і бажаючи якось приховати своє хвилювання. «Ну, скажімо, тоді ввечері батько не велів пускати, може, хтось чужий у горниці був. Та могла ж потім через Богдану щось передати, адже ж подруги! — посміхнувся він недоброю усмішкою. — Тільки й сказала, що батько за Ходику видає. Коли б силою видавав, не красувалася б так, як тепер. А для кого вирядилась так? Думає Ходику своїми самоцвітами полонити, он, обплутала шию, наче свічка горить! А сміється… Ледь не танцює, забула, що й Божий храм! Думає, либонь, що приїхав дурень, буде тут пропадати, страждати через неї? Та ні, не діжде, не слинявого знайшла». Мартин стиснув брови і, відвернувши очі від Галі, втупився в образи.

Галя кілька раз крадькома зиркала з-під опущених вій, але, помітивши, що Мартин і зовсім на неї не дивиться, образилася. «Наче й не радий, що бачить мене, — казала вона сама собі, сердито надимаючи губки. Міг би потім відмолитися… А тепер і не дивиться… Даремно я йому передавала через Богдану, що ладна за ним і на край світу йти… Ще подумає, що накидаюся йому! Ну, та ні, от закінчиться служба, і він підійде до мене!» — потішала себе Галя, дожидаючи кінця.

Нарешті служба закінчилась. Городяни висипали галасливим натовпом, розміщуючись на цвинтарі в очікуванні хресної ходи. От рушила і хресна хода у всій своїй пишноті та красі. Наперед усіх вийшли з церкви півчі, всі цехові підмайстри, одягнені в сині жупанчики. Вже за ними соборно рушило і духовенство. Хрести і хоругви несли почесні гості з міських крамарів. Слідом за ними виступили цехи. Перед усіма, одразу ж за хоругвами, пройшов цех золотарів. Мартин ішов першим, несучи на золоченому древку велике знамено, на якому з одного боку була зображена храмова ікона цехової церкви, а з другої — на червоному полі золотий ланцюг. Слідом за ним йшов цехмайстер, поважний сивобородий старець, за цехмайстром йшли майстри, а вже за ними — підмайстри й учні. За цехом золотарів пройшов цех кравців. Знамено ніс молодий цеховик. З одного боку знамена було зображення Миколая Доброго, а з другого красувалися величезні ножиці, наперсток і голка… Цехмайстер, майстри і підмайстри йшли у такому ж порядку. За шевцями пройшли кушніри з горностаєвою мантією, зображеною на блакитному тлі. За кушнірами рушили шевці з великим чоботом, зображеним на жовтому оксамиті, далі йшли сідлярі, столяри і теслі, каменярі, і перед зачарованими очима городян довгим ланцюгом розгорталася цехова процесія: мерехтіли строкаті знамена із зображенням інструментів ремесла з одної сторони та іконою патрона — з другої; неквапом виступали цехмайстри і майстри. Хор радісно і весело співав; сонце теплим світлом заливало цю блискучу, барвисту юрбу; легенький вітерець підіймав волосся на непокритих головах, ворушив знамена. Розтягнувшись довгою стрічкою, процесія обігнула церкву. Перед Галею знову з’явився Мартин зі знаменом у руках. Її бідне серце забилося і радісно, і тривожно. Ах, який же він був їй любий у своєму синьому жупані з цією милою світловолосою головою! Але, проходячи повз Галю, Мартин відвів очі в той бік, де стояла Богдана Кошколдівна, і знову разом із процесією сховався за церквою. Галя відчула, як гостра болісна образа прокинулась у її серці; вона глянула в бік Богдани. Богдана голосно сміялася, про щось розповідаючи своїм сусідкам. Галя відвернулася і помітила, що до них наближається Василь Ходика у своєму незмінному чорному оксамитному вбранні, яке робило його схожим на католицького монаха.