Червоний диявол

— От би лишень штуку misterium^[4] гаразд зробив, — із гідністю зауважив пан цехмайстер, погладжуючи коротку бороду, — а там вноси вступне^[5], справ соllаtіо^[6], а ми тоді враз приймемо у цехові братчики!

На обличчі Славути мигнула весела і лукава ухмилка, яка, здавалось, казала: ну вже, щодо штуки misterium, то є в мене така, що вам і не снилася ніколи!

— Що ж діється у нашому Києві? Ви мовчите, нічого мені не розповідаєте? — звернувся він до сусідів спокійним голосом, але в очах його мимоволі зблисло якесь нетерпляче очікування.

— Та що ж у Києві? Нічого доброго. Все, як було, тільки пан воєвода нам прикрість великую учинив, — знову провів пан цехмейстер по бороді, — та й таку прикрість, що і не знаємо, як чинити. Знаєш, там за містом, милі дві, на горі, біля Золотих воріт^{3}, де наша польна сторожа стоїть, коло руїн святої Софії^{4}, велів він між старих валів слободу заселити та й привілеї^[7] тій слободі на тридцять чотири роки видав. Такі вольності дав, що куди там! Ні капщизни^[8] їм, ні варового^[9], ні солодового^[10]… Ну й кинулися усі шинкувати, а тепера от виходить, що кому пива чи меду треба, дарма, що до міста далеко, що йти небезпечно, а все у слободу тягне.

— А як же війт^[11] наш? — спитав Славута, намагаючись надати своєму голосу цілком байдужого тону, але, попри це, все-таки здалося йому, що молодий його товариш лукаво і з насміхом глянув у його бік.

— Ге, війт наш добрий! Дай йому боже доброго здоров’я і довгого віку! — пан цехмайстер звів очі до стелі. — Все робить, що може. Стоїть за наші старожитнії звичаї, але скрутно йому проти воєводи, вельми притисливим воєвода став. Це все, бач, за новими звичаями, а тепера такі звичаї настали, що можуть наше майтбурське^[12] древнє право^{5} і так, і сяк перевернути! — перекинув він із досадою порожнього кухля догори дном і з силою стукнув ним по столу. — Отак-то! За нашого часу не так було, а тепер!.. — він не договорив і сердито махнув рукою начебто хотів сказати цим: не варто й говорити про наші часи!

Присутні замовкли.

А зимове сонце опустилося вже зовсім низько і заливало тепер вогненним світлом дрібні шибки вікна.

— Одначе пора! — підвівся Славута. — Кінь уже перепочив, а у Києві треба до вечора бути. Ви куди, панове?

— А в Київ же, теж у Київ.

— От і чудово! На, Лейзаре, тримай! — крикнув він весело, кидаючи жиду на прилавок срібну монету.

— Постривайте, куди ж ви поспішаєте? — вийшов Лейзар з-за прилавку, поважно кланяючись гостям. — Ще ж і сонце не сховалося, а такими славними кіньми, ой-вей, можна і за півгодини доскакати.

— Ні, ні, пора! — рішуче заявив Славута.

— Пора, а то, либонь, і через мійску браму^[13] не пропустять, — вирішив і пан цехмайстер, поволі підводячись і розплачуючись із жидом.

Небо усе рожевіло… Рожеві відблиски падали і на сусідні гори, і на далекий Дніпро, і на сніжну пелену, що покривала дорогу. Маленький морозець затягнув тонким шаром льоду великі калюжі, які стояли де-не-де. Хлопчик підвів вершникам коней, гості швидко вистрибнули в сідла і, кивнувши привітно жидові, що стояв на порозі, широко розчинивши двері та ревно, майже до самої землі, кланяючись, помчали у напрямку Києва.

* * *

Розмова не клеїлась. Старий цехмайстер похмуро мовчав, заглибившись у свої невеселі думки. Мовчав і Славута, — тільки його очі нетерпляче вдивлялись у далечінь, намагаючись розглянути на ніжно-ліловому крайнебі обриси київських башт і стін. На його обличчі блукала неясна щаслива ухмилка, він кілька разів стискав шпорами^[14] свого коня. Кілька разів нетерпляче пересував боброву шапку на ясному своєму волоссі і, здавалося, якби не супутники, вітром-бурею полетів би назустріч київським мурам. Справа потягнулися гори, покриті лісом, сонце сховалося за ними, і лише на лівому березі Дніпра, покритому білою габою і отороченому темною смугою чернігівських борів, ще горіло ніжно-рожеве світло.

— Чого поспішаєш? — звернувся врешті до Славути цехмайстер Щука. — Бач, як розпустило, кінь весь у милі.

— Додому! Легко сказати, пане цехмайстре, цілий рік не бачив.

— Воно, даймо на те, приємно вернутися до своєї сторони, та вдома доброго мало, — понуро заговорив Щука, наче продовжуючи перервану нитку своїх роздумів. — Скажімо, що війт наш славний^[15] і твердо за наші права стоїть, і давнини міцно тримається, та куди йому проти цих собак! Тепер от з Ходикою приязнь завів^{6}, думає, що той йому допоможе, — адже ж знавець! Недаремно і Ходикою^[16] прозвали.

— З Ходикою? — вразився Мартин. — Та ж вони були заклятими ворогами.

— Були-то були, та чи мало за рік води спливло, — глибокодумно промовив пан цехмайстер, поправляючись у сідлі.

При цих словах неприємне почуття ворухнулося в душі Славути, але тут молодий Скиба весело гукнув:

— Дивись, бра, а от і Щекавиця, тепер і в Києві скоро станемо.

— Так, так, Щекавиця! Вона і є! — втішився Славута.

Дійсно, у далечині, справа від вершників, здіймалась висока гора, покрита густим лісом, дорога вилась біля її підніжжя. Зліва виднілися невеличкі села.

— Так, так… — захоплено говорив Славута, підіймаючись у стременах та оглядаючи околицю. — От і Приорка, і Оболонь, скоро і Вишній замок з’явиться! Легко сказати — цілий рік!

— Що то — своя земля, — філософськи зауважив пан цехмайстер, слідом за Славутою підіймаючи коня в галоп, — нема в людини у місті ні матері, ні батька, а як його тягне до рідної землі.

Слова пана цехмайстра мимоволі змусили Славуту зашарітися, він зігнувся до луки і почав розбирати наче навмисне заплутане повіддя.

Тим часом Щекавиця почала потрохи знижуватись і раптом за крутим поворотом у юговому морозному тумані випірнув перед вершниками славний Київ-Поділ.

Грізно здіймався на вершині високої гори, наче на крижаній скелі, Вишній замок. Висока стіна йшла короною по всій вершині гори. П’ятнадцять триярусних шестикутних веж піднімалися по боках. Довкола стіни тягнувся широкий рів. Перекидний міст до Воєводської брами^{7}, що виходила проти Щекавиці, був спущений. Похмуро темніли у стінах амбразури. З-за високої стіни виднілися золоті хрести і куполи церков. Далі до Дніпра йшли такі ж блискучі гори, обходячи півколом нижнє місто — Поділ. А він весь розкинувся біля їхнього підніжжя сіткою кривих вуличок, червоних черепичних дахів, церковних хрестів та куполів. Довкола міста йшов глибокий рів і вал із високим острогом, але замкова гора, увінчана зубчастою короною, царствено панувала над місцевістю, наче зневажливо дивилась зі своєї сніжної вершини на неспокійне сум’яття життя, що притаїлося біля її ніг. А над білим Дніпром, і над сніжними вершинами, і над замковими стінами розливалося тихе сяйво догораючого зимового дня.

Славута скинув шапку і, широко перехрестившись, зістрибнув із коня та схилився до самої землі.

— Ось наш Київ! — зітхнув цехмайстер Щука. — Думаю, такого городу і в німецькій землі немає?

— Немає, пане цехмайстре, немає! — палко скрикнув Славута. — Ані такої святині, ані такої краси!

— Та шарпають вони нашу красу. От домінікани і бернардини^{8} скільки своїх кляшторів наставили! — показав він пальцем туди, де біля підніжжя гори виднівся гострий шпиль костьолу. — А скільки ґрунтів од міста відволокли! Знов-же воєвода тіснить городян. А усі ції податі! Де вже тут торгувати! Доки товар до міста довезеш, то одного мита возового і мостового^[17] уп’ятеро більше віддаси, ніж сам він у Царгороді коштував. От тепер і останнє — шинки наші хоче відсудити.

Тим часом вершники швидко наближалися до міста. Уже почали ясно вирізнятися вулиці, будинки, гостра вершина ратуші, міська брама, і, чим ближче під’їжджали вершники, тим понуріше дивився на них грізний замок із вершини гори.