Ваш покiрний слуга кiт

— Все в тому ж. То гроші є, то нема. Хвалити Бога, не голодую. Тому й не журюся.

— А от мене переслідують неприємності. Нерви зіпсовані, далі нікуди. Всюди самі клопоти.

— Клопіт теж непогана річ. Бо як клопіт минає, на деякий час приходить добрий настрій. Люди на світі різні, і хоч як силкуйся, а переробити їх на свій копил не зможеш. Правда, хасі всі держать однаково, інакше було б незручно їсти. Що ж до хліба, то найкраще, коли кожен різатиме його по-своєму. Кімоно, пошите вправним кравцем, відразу добре прилягає до тіла. А от якщо шив поганий майстер, то хоч-не-хоч, а звикай. І таки звикнеш. Бо у світі хитро заведено: як носитимеш невдало зшите кімоно, то з часом воно припасується, наче європейський костюм. Якщо тебе породили на світ заможні батьки таким, щоб ти відповідав вимогам часу, значить, ти щасливець. Ну, а якщо тебе не доробили, то залишається терпіти або пристосовуватися до життя. Іншої ради немає.

— До цього я незугарний: ніколи б не пристосувався.

— Як силоміць надягнеш піджака, шви розпорюються. Так і життя іноді дає тріщину. Люди сваряться, бешкетують, вкорочують собі віку. А ти лиш нарікаєш на долю, до самогубства чи до бійки ще не дійшов. Виходить, пристосувався.

— Та де там! Я ж цілими днями воюю. Хай у мене нема супротивника, — але ж я лютую, значить, воюю.

— А й справді, сам із собою воюєш! Кумедно. Гляди, не здавайся.

— Мені ж воно остобісіло!

— Тоді перестань.

— Ти ж сам добре знаєш, що не легко володіти собою.

— А, власне, чим ти невдоволений?

Тут господар виклав перед філософом усі свої неприємності, починаючи від історії з гімназистами і кінчаючи борсуком з Імадо, Пінске й Кісяґо. Пан філософ мовчки слухав, слухав, а тоді розтулив рота і взявся повчати господаря:

— Не зважай на те, що кажуть якісь там Пінске чи Кісяґо. Це ж дурниця. І гімназисти не варті того, щоб на них звертати увагу. Що, вони тобі заважають? Не думай, що переговорами чи навіть сваркою ти чогось доб’єшся. Вони все одно будуть тобі перешкоджати. Я думаю, що в таких питаннях стародавні японці були набагато розумніші за європейців. Останнім часом активність європейців здобула широку популярність. Але ж не слід забувати, що в неї є величезна вада. По-перше, активність не має межі. Хоч би як активно ти діяв, а все одно не зазнаєш задоволення, не досягнеш досконалості. Он бачиш кипариси. Вони тобі стоять на заваді, ти їх зрубуєш. Ну й що? Тепер тобі обрій заступає пансіон. Ти завалюєш пансіон, а тебе вже дратує будинок за ним. І так без кінця. Ось у тому й полягає європейський метод. Ні Наполеон, ні Олександр Македонський не дістали задоволення від своїх перемог. Мені людина не сподобалася — я з нею побився. Вона не здається я потяг її у суд. Процес виграв, а думаєш, заспокоївся? Де там! Того душевного спокою до смерті шукатимеш і не знайдеш. Не сподобався абсолютизм, перейдемо до парламентського устрою. Парламент обрид, захотілося чогось іншого. Ріка дибки стала, а ми її мостом осідлаємо. Гора муляє очі, тунель прорубаємо. Сполучення нікудишнє — давай прокладати залізниці! Але повік не вдовольнишся так. Хіба люди мають право сподіватися, що активність поможе їм досягти бажаної мети? Анітрохи. Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що західна культура — це культура людей активних, заповзятливих. Та водночас це культура людей, які не зазнали задоволення, культура, в основі якої ідея перебудови навколишнього середовища. На противагу європейській, японська культура не ставить собі за мету змінювати навколишній світ. Це її головний принцип. Європейці невдоволені стосунками, які встановилися між батьками і дітьми, вони намагаються їх поліпшити. Але це не приносить їм задоволення. Ми ж вважаємо, що існуючі відносини між батьками і дітьми непорушні, й почуваємо себе на вершині блаженства. Те саме можна сказати про стосунки між жінкою і чоловіком, між володарем і підлеглими, між самураями і городянами. Зрештою, і природу ми оцінюємо такою ж міркою. Якщо нам гора перепинає дорогу в сусідню країну, ми її не руйнуємо. Навпаки, ми шукаємо способу обійтися без сусідньої країни. Таким чином ми виховуємо у собі вміння зазнавати вдоволення, не руйнуючи гори. До речі, зверни увагу, що й дзен-буддисти, і конфуціанці у своїх діях, по суті, теж опираються на подібний принцип. Хоч би яким ти був могутнім і розумним, а світу не переробиш на свій копил, сонця не зупиниш, а води ріки Камоґава не повернеш назад. Лише над собою ти маєш владу. Якщо духовно загартуєшся, навчишся вгамовувати почуття, то ні бешкетування учнів, ні навіть борсук з Імадо не виведе тебе з рівноваги. А.якщо якомусь там Пінске закортить побазікати, то для твого душевного спокою буде достатньо назвати його неприторенним дурнем. Розповідають, начебто в давнину бонза, над яким завис меч, пожартував: «Весняний вітер перетинає блискавку» чи щось подібне. Ось яких вершин досягає людина самовдосконаленням душі! Досконалість — у пасивності! Я не хочу категорично заявляти, але мені здається, що помиляються ті, хто вихваляє європейську активність. Приміром, тобі не поможе ніяка активність, все одно гімназисти не перестануть з тебе глузувати. Становище змінилося б хіба що тоді, якби ти мав силу закрити гімназію або ж якби друга сторона поскаржилася на тебе поліції. А так, хоч би скільки ти виступав зі своєю активністю, тебе жде тільки невдача. Щоб активність принесла бажані плоди, потрібні гроші. І знову ми стикаємося з тим, що один у полі не воїн. Іншими словами, тобі доведеться схилити голову перед багатіями. Доведеться просити вибачення у хлопчаків, тому що їх більшість. Твоя біда в тому, що ти злидар і затіяв бійку одии проти багачів і юрби. Зрозумів?

Господар вислухав мовчки й не відповів, дійшло до нього чи ні. Коли ж рідкісний гість подався додому, господар зачинився у кабінеті й поринув у роздуми.

Судзукі-сан переконував господаря, що треба скоритися грошам і юрбі. Амакі-сенсей хотів заспокоїти йому нерви гіпнозом. А рідкісний гість радив досягти спокою, загартовуючи душу пасивністю. З власної волі господар може вибрати будь-який з цих шляхів. Ясно одне: так далі жити не годиться.

Розділ ІX

Обличчя в господаря віспувате. Кажуть, що до Реставрації дзюбаті лиця були популярні, а от тепер, коли укладено японо-англійський союз, вони здаються трохи старомодними. На підставі точних даних медичної статистики можна дійти висновку, що кількість рябих зменшується обернено пропорційно росту населення і що в найближчому майбутньому від них і сліду не залишиться. Навіть я, кіт, не можу заперечити проти такого переконливого висновку, побудованого на фактах. Не знаю, скільки рябих живе зараз на землі, але, якщо обмежитися тільки моїми знайомими, то серед котів нема жодного, а серед людей — один-однісінький. І як на біду, це мій господар. Щоразу, коли дивлюся на його лице, думаю: за які гріхи господар з такою чудернацькою зовнішністю приречений дихати повітрям двадцятого століття? За давніх часів, можливо, він був би помітною в суспільстві особою, але не тепер, коли ряботинам наказано переміститися на руки [169] і таким чином позбавлено права хизуватися тим, що вони займають тверду позицію на носі й щоках. Мені здається, що взагалі їх годилося б вибавити. Зрештою, їм самим уже, мабуть, обридло сидіти на людських обличчях. А втім, може, в наш час кризи політичних партій ряботини присяглися будь-що й далі окупувати лиця доти, доки сонце на небі не зупиниться. А як так, то не слід їх зневажати. Ба навіть навпаки, така співдружність вічно незмінних ямок, що опирається стрімкому потоку мод, заслуговує на велику нашу повагу. Власне, в них тільки одна вада — неохайний вигляд.

Коли господар ще був малий, у кварталі Ямабусі, що в районі Усіґоме, жив славнозвісний лікар, знавець китайської медицини, Асада Сохаку. Цей старигань ніколи не квапився — об’їздив хворих тільки в паланкіні. Однак по його смерті його зять і спадкоємець негайно віддав перевагу рикші. Можливо, коли він умре, його наступник, названий син, замінить китайські ліки ґеґеньтaн [170] на жарознижувальний засіб. Навіть за часів старого Асади Сохаку прогулюватися по Токіо в паланкіні вважалося не зовсім пристойним. Таким робом з цілком серйозною міною на фізіономії колись їздили тільки консервативні дідугани, царство їм небесне, а пізніше свині, яких силоміць доправляли на станцію у вагони, і Асада Сохаку. Ряботиння на господаревім обличчі застаріло так само, як і паланкін Асади Сохаку. І вельми жаль, що господар, не менш уперто, ніж знавець китайської медицини, щоденно ходить до школи викладати англійську мову, виставляючи перед усім світом ряботини, приречені історією на забуття.