Ваш покiрний слуга кiт

Саме в цю хвилину з передпокою хтось голосно попросив: «Дозвольте?» Наче Мейтей, а просить дозволу ввійти. Не схоже на Мейтея. Господар усе чув, але навіть не ворухнувся, видно, взяв собі за правило не зустрічати гостей, мовляв, це не його обов’язок, бо ще не траплялося, щоб він озивався до них з кабінету. Як на те, служниця вийшла купити мила, а господиня засиділась у вбиральні. Невже мені зустрічати гостя? Дзуськи! Не вийде. Та гість і не думав ждати — він зайшов у передпокій і взявся одне за одним розсувати сьодзі. Господар добре знає своє діло, а гість ще краще: тільки-но я подумав, що гість подався у вітальню, як фусума заскрипіла і він рушив до кабінету.

— Що за жарти? Що ти робиш? До тебе ж гості.

— О, це ти?

— Що значить «о, це ти»? Невже не міг озватися? Яка пустка в домі!

— Умгу… А. я задумався…

— Як задумався, то вже важко сказати «заходь»?

— Та неважко.

— Ти завжди такий незворушний.

— Бач, останнім часом я вдосконалюю душу.

— Ото дивак! Що ж тоді буде з твоїми гістьми, як ти настільки вдосконалиш душу, що перестанеш озиватися? Біда з твоєю незворушністю! Я ж не сам прийшов, а такого тобі гостя привів! Вставай, зустрінь його.

— Кого?

— Хіба не однаково, кого? Вставай, та й усе. Він дуже хотів тебе бачити.

— Хто?

— Байдуже хто, вставай.

Господар пробурчав: «Певне, знову дуриш» і, не виймаючи рук з-за пазухи, підвівся і через веранду попростував до вітальні. Там обличчям до токонома на маті врочисто сидів якийсь старигань. Господар миттю вийняв руки з-за пазухи й присів на мату під стіною. Але дідок сидів обличчям на захід, до токонома, а господар стояв за ним, дивлячись йому потилицю. Тож, зрозуміло, вони не могли як слід привітатися. А треба сказати, що старі люди дуже прискіпливі, коли йдеться про етикет.

— Будь ласка, сюди, — звернувся дідок до господаря, вказуючи на токонома.

Ще три роки тому господар вважав, що в кімнаті можна всідатися де завгодно. Але, згодом хтось прочитав йому лекцію про токонома, і господар довідався, що колись токонома була тронним місцем. Відтоді, як з’ясувалося, що токонома призначалася виключно для гінців сьогуна в імператорському дворі, він не підходив і близько до неї. Де вже тут думати про почесть, коли перед токонома розсівся незнайомий дідуган! Господар навіть не привітався як слід, спромігся тільки повторити гостеві слова, низько схиливши голову:

— Вудь ласка, сюди.

— Ні, так я не зможу шанобливо привітати вас. Будь ласка, сюди.

— Е ні, тоді я не… е-е… Будь ласка, сюди, — наслідуючи гостя, бездумно сказав господар.

— Своєю скромністю ви ставите мене в незручне становище. Я вельми зворушений вашою люб’язністю. Будь ласка, сміливіше. .

— Скромністю… Просто жах… Будь ласка… — почервонівши як рак, мимрив господар. Видно, вдосконалення душі не принесло ніякої користі. Мейтей-кун стежив за перебігом розмови з-за фусуми, і коли побачив, що підоспіла зручна мить, штурхнув господаря ззаду.

— Ну, йди вже. Ти так прилип до стіни, що мені ніде сісти. Йди сміливіше, — підохочував він його. Господар наблизився до токонома.

— Кусямі-кун, це мій дядько зі Сідзуоки, про якого я тобі не раз розповідав. Дядьку, а це Кусямі-кун.

— Дуже радий вас бачити, — мовив дідок. — Мейтей доступився вашої ласки, і я теж давно мріяв порозмовляти з вами. На щастя, сьогодні ми проходили мимо вашої господи, і я вирішив подякувати вам за щедру і ласкаву увагу до Мейтея. Прошу вас, не, погребуйте моєю особою і не позбавляйте мене вашої прихильності в майбутньому.

Старий виголосив цей монолог у старовинному стилі одним подихом. Неговіркому, понуркуватому господареві не траплялися такі старомодні дідки. І якщо спочатку він розгубився, то тепер, коли його обсипали таким градом вітань, господар геть забув про розцяцькований конверт і про корейський женьшень. Він лише насилу проказав:

— Я теж… Я теж… Збирався відвідати… Радий вас бачити… — і, підвівши голову, крадькома зиркнув на гостя. Але той все ще хилився у низькому поклоні, тож господар поспішив і собі шанобливо тицьнути носом у мату.

За хвилю дідок підвів голову:

— Колись і в мене тут був дім, і я довго жив у столиці. Але під час руїни [176] я надовго виїхав звідси і тепер нічого тут не впізнаю… Якби не Мейтей, я б не знав, що його робити. Хоч і кажуть, що все тече, все змінюється, але все ж таки рід сьогуна триста років…

Мейтеєві, видно, обридло слухати дядькові теревені й він його урвав:

— Можливо, рід сьогуна чогось вартий, але й епоха Мейдзі теж прекрасна. Напевне, в ті часи не було Червоного Хреста?

— Не було. Нічого схожого на Червоний Хрест не було. І бачити його Високість принца можна тільки тепер… От і мені, старому, пощастило взяти участь у сьогоднішніх зборах і почути голос його Високості принца. Тепер уже можна й помирати.

- І то добре, що побачили Токіо після такої довгої перерви. Знаєш, Кусямі, дядько спеціально приїхав із Сідзуоки на конференцію Червоного Хреста. Ми щойно були в парку Уено на цій конференції, а на зворотному шляху заскочили до тебе. Бачиш, він у сюртуку, що я замовив у «Сіракія».

Справді, на дядькові був сюртук. Але який? Явно не на його плечі: рукави задовгі, вилоги настовбурчені, на спині западина. До того ж тісний у пахвах. Навряд чи легко навмисне пошити такий незграбний сюртук. Як на біду, ще й білий комірець сорочки відстебнувся, і щоразу, як дядько підводив голову, висувався борлак між комірцем і сорочкою. Тепер уже важко збагнути, чи сорочці, чи сюртуку належить чорний бант. Сюртук ще можна терпіти. А от що за диво самурайська зачіска «тьоммаґe»! Я почав шукати очима залізне віяло, що про нього розповідав Мейтей, — акуратно складене, воно лежало коло старого. Господар нарешті оговтався і, з посиленою увагою розглядаючи одежу гостя, здивувався — він ніяк не сподівався, що Мейтей здатний казати правду. Те, що господар побачив, перевершувало Мейтеєві описи. Якщо господареве ряботиння — цінний матеріал для історичних досліджень, то самурайська зачіска «тьоммаґе» і залізне віяло у цьому розумінні мають далеко більшу вартість. Господареві кортіло розпитати докладно про залізне віяло, але він побоявся бути настирливим, а тому поставив звичайне запитання:

— Людей, напевне, зібралося багато?

— Дуже багато. І всі витріщили на мене очі… Таких цікавих світ не бачив. Колись люди не були такими.

— Еге ж, правду кажете, в давнину люди були інші, — відповів господар так, наче то він сам був дідком. Не подумайте тільки, що господар вдавав з себе всезнайку. Просто ця репліка виникла зненацька в його каламутному мозку.

— А знаєте, всі тільки й позирають на мій «шоломоруб».

— Напевне, оце віяло дуже важке.

— Спробуй візьми в руки, — запропонував Мейтей господареві. — Важкеньке. Дядьку, дайте йому.

Дідок натужно підняв віяло і ввічливо передав господареві. Кусямі-сенсей якусь хвилину тримав віяло так, як прочани у храмі Куродані в Кіото тримають меч Ренсьобо, а тоді мовив:

— Справді, - і повернув гостеві.

— Усі чомусь називають його залізним віялом. Але він не має нічого спільного з віялом, це ж бо «шолморуб»…

— Гм… А що воно за штука?

— Рубати шоломи… Коли ворог падав непритомний від удару, його добивали «шоломорубом». Ним користуються з часів Кусунокі Масасіґе [177]…

— А що, цей «шоломоруб» належав Масасіґе?..

— Ні. Не знаю, кому. Знаю тільки, що він стародавній. Можливо навіть, його виготовили в епоху Кемму [178].

— Я не певний, чи в Кемму, але знаю, що добрячого клопоту завдав Канґецу-кунові. Слухай, Кусямі, сьогодні по дорозі додому ми принагідно — саме проходили мимо факультету природничих наук — заглянули у фізичну лабораторію. Так ото, через цього «шоломоруба», — ти ж знаєш, він залізний, — всі магнітні прилади показилися. От халепа!