Ваш покiрний слуга кiт

— Ха-ха-ха, я бачу, ти сердитий! Що, допікають?

- Ще б пак. З ранку до вечора.

— Якщо вони не дають тобі жити, то чом би тобі не переїхати на іншу квартиру?

— Як це так — переїхати? Вибачте, нічого в них не вийде.

— Ти хоч на мене не сердься. Куди тобі з ними тягатися. Це ж діти. Плюнь на них і все буде гаразд.

— Тобі, може, й буде гаразд, але не мені. Вчора я викликав учителя і мав з ним розмову.

— Цікаво. Напевне, він злякався!

— Ага.

Ворота знову розчинилися.

— Дозвольте забрати м’яч, він залетів у ваш двір.

- Ого, як часто ходять! Знову по м’яч.

— Ага. Ми домовились, що вони будуть заходити через ворота.

— Ось у чому справа… Тепер зрозуміло.

— Що зрозуміло?

— Ну… Чому приходять.

— Сьогодні вже шістнадцятий раз.

— Тобі, мабуть, обридло? А чи не краще зробити так, щоб вони не приходили?

— Як це так — щоб не приходили? Тут нічого не вдієш, усе одно докучатимуть.

— Нехай буде по-твоєму. Годі про це. Але чого ти такий впертий? У цьому світі вигідніше бути гладеньким, без гострих кутів. Круглий предмет легко котиться, а вугластий оббиває собі боки. Не один ти живеш на світі. Не думай, що до тебе всі будуть пристосовуватися. Отак! А як будеш мірятися силою з тими, у кого є гроші, тільки собі нашкодиш. Тільки нерви попсуєш і здоров’я згубиш. І ніхто тебе за це не похвалить, слова доброго не скаже. Що ти багачеві зробиш? Він сидить собі й наказує — роби це, роби те. Кожен знає, що один у полі не воїн. Звісно, впертість — похвальна річ, але ти перегнув і вона заважає тобі працювати вдома, завдає клопоту на роботі. Одне слово, ти нічого не доб’єшся, крім неприємностей.

— Пробачте, будь ласка. На задвір’я залетів м’яч, дозвольте підібрати.

— Бач, знову прийшли, — засміявся Судзукі-кун.

— От невиховані! — сказав господар і почервонів як рак…

Судзукі-кун, вирішивши, що загалом візит удався, попрощався і пішов додому. Натомість завітав Амакі-сенсей. Взагалі, можна нарахувати небагато прикладів, коли людина признавалася, що в неї затьмарення розуму. Але якщо вже вона помічала, що з головою щось негаразд, то затьмарення розуму наче й не було. Потьмарення розуму в господаря досягло апогею під час учорашньої великої події. Переговори сяк-так дійшли до кінця, хоча велися по-чудернацькому, і того ж дня, ввечері, зачинившись у кабінеті, господар наполегливо думав, думав і відкрив, що відбувається щось дивне. Одного він не міг збагнути: з ким відбувається — з учнями «Ракуункану» чи з ним самим, але твердо знав, що таки відбувається щось дивне. Господар відкрив, що, живучи поряд з гімназією, він цілісінький рік псує собі нерви. Ось що йому здалося дивним. Якщо так, то треба щось робити. Але що? Залишилося одне: ліквідувати джерело роздратування хабарем — ліками, які приписав лікар. Дійшовши такого висновку, господар забажав показатися своєму постійному лікареві, Амакі-сенсею. Розумно чи ні він зробив — це інше питання, але в усякому разі треба визнати, що господар виявив похвальну силу волі й обізнаність, помітивши у себе затьмарення розуму. Як завжди спокійно Амакі-сенсей спитав: «Ну, як себе почуваєте?» Здебільшого лікарі починають розмову таким запитанням. Я не довірився б лікареві, який не спитав мене: «Ну, як себе почуваєте?»

— Кепсько, сенсей.

— Невже?

— Скажіть, ваші ліки коли-небудь помагають?

Амакі-сенсей здивувався, але, будучи лагідної вдачі, спокійно відповів:

— Завжди, помагають.

— Як же це так, що моєму шлунку не краще? Я ж стільки ліків випив.

— Не може такого бути.

— Не може бути? Значить, ви гадаєте, що мені стало трохи краще?

— Неможливо швидко видужати. Потрібен час. Ліки діють поступово. Сьогодні вам краще, ніж учора.

— Невже?

— Ви все ще нервуєтеся?

— Авжеж, навіть уві сні.

— Вам треба зайнятися спортом.

- Як захоплюся спортом, ще більше буду нервуватися.

Видно, така відповідь збила Aмакі-сенсея з пантелику.

— Дайте я вас огляну, — сказав він і взявся оглядати. Після огляду господар ураз вигукнув: — Послухайте, сенсей, я недавно прочитав книжку про гіпноз. Там написано, що гіпнозом можна лікувати нечистих на руку та інші хвороби. Це правда?

— Так, є такий метод лікування.

— А його тепер застосовують?

— Еге ж.

— А гіпнотизувати важко?

— Зовсім ні. Я сам його часто застосовую.

— Ви теж умієте?

— Так. Можемо спробувати. В принципі кожну людину можна загіпнотизувати. Якщо хочете, я вас загіпнотизую.

— Цікаво. Спробуйте. Я давно про це мріяв. А раптом я не зможу прокинутися?

— Не журіться. Ну що, почнемо?

Згоди було досягнуто, і господар зважився випробувати на собі гіпноз. Я ще ні разу не бачив, як гіпнотизують, а тому з радістю стежив за перебігом подій з кутка вітальні. Лікар почав з очей: взявся гладити господареві повіки зверху вниз. Він не переставав гладити навіть тоді, коли господар заплющив очі. За якийсь час Амакі-сенсей запитав:

— Вам хочеться спати, коли я гладжу повіки?

— Авжеж, хочеться, — відповів господар.

Лікар і далі гладив повіки, проказуючи:

— Вам дедалі більше хочеться спати, чи не так?

Господар мовчав. Напевне, він хотів відчути те, що йому навіював лікар. Так минуло кілька хвилин.

Нарешті Амакі-сенсей оголосив:

— Тепер ваші очі не розплющаться.

Ой лишенько! Мій господар осліп!

— Невже не розплющаться?

— Вже ні.

Якусь хвилину господар сидів мовчки з заплющеними очима. Я був твердо повірив, що господар таки осліп. Згодом лікар наказав:

— Спробуйте розплющити очі, якщо зможете. Я певен, що вам не вдасться цього зробити.

— Невже? — мовив господар і ту ж мить його очі розплющилися. — Не вийшло, га? — сказав він глузливо.

Амакі-сенсей і собі засміявся:

— Еге, не вийшло!

Сеанс гіпнозу не вдався й Амакі-сенсей пішов додому. Потім з’явився… Ніколи в господаря не було стільки гостей. У нього таке мале коло знайомих, що поява величезної кількості гостей може здатися неймовірною. А однак це правда. Отож з’явився ще один гість, цього разу рідкісний. Я оповідаю про нього не тому, що він рідкісний. Як уже мовилось, я описую відгомін великої події. А той гість конче потрібен мені для цього опису. Не знаю, як його звуть. Можу тільки сказати, що то був чоловік років сорока, з продовгуватим обличчям і цапиною борідкою. На відміну від Мейтея-мистецтвознавця я називатиму його філософом. Ви можете запитати, чому саме філософом? Не тому, що той гість рекламував себе, як Мейтей, а через те, що під час розмови з господарем видався мені філософом. Напевне, він був господаревим однокурсником, — в їхньому поводженні відчувалася приязнь і щирість.

— Що, Мейтей? Легковажний тип… Вештається усюди, як розкисле у ставку тістечко. Недавно трапилась з ним ось яка пригода. Проходив він з приятелем мимо воріт якогось аристократа, цілком йому незнайомого, та й каже: «Слухай, ходімо на чашку чаю». І що ти думаєш — сам зайшов і приятеля затягнув. Ти бачив такого нахабу!…

— А що далі?

— Про це я й не пробував запитати… От химерник! До того ж вдатний. А зате як розкисле у воді тістечко. Здорового глузду в голові ні крихти. Що, Судзукі? Він до тебе заходить? Он як! Ну, той на розум небагатий, але спритний, гав не ловить. Тільки такі й носять золоті годинники. Правда, він душею мілкий, спокою ніколи не має. Торочить про дипломатію, тактовність, а сам і не нюхав, що воно таке. Якщо Мейтей — розкисле тістечко, то Судзукі — драглі, слизький і якийсь непевний.

Влучні порівняння викликали в господаря таке захоплення, що вперше за довгий час він зареготав.

— Ну гаразд, а ти хто?

— Я? Питаєш, хто я? Ну, я — начебто батат. Великий виріс, але все одно в землі сиджу.

— Просто заздрю тобі. Ти завжди такий спокійний, врівноважений. Легко живеш.

— Що? Як усі люди. Заздрити мені нічого. Можу похвалитися хіба що одним: я нікому не заздрю.

— В якому стані твої фінанси?