Ваш покiрний слуга кiт

Ханако кінець кінцем згодилась і, не поспішаючи, почала ставити запитання, тепер уже шанобливим і ввічливим тоном.

— Кажуть, що Канґецу-сан фізик. Чи не могли б ви розповісти, над чим він працює?

— В аспірантурі він досліджував земний магнетизм, — поважно відповів господар.

На жаль, Ханако нічого не второпала і, хоч вигукнула багатозначне «ого!», обличчя її виражало недовіру.

— А він зможе стати доктором наук?

— Тобто ви не віддасте доньку, якщо він не стане доктором? — поцікавився господар.

— Авжеж, не віддам. Адже людей з університетською освітою хоч греблю гати, — спокійно відказала гостя.

Господар бридливо глянув на Мейтея.

— Ми не можемо сказати, стане він доктором наук чи ні. Запитайте про щось інше, — настрій Мейтея теж упав.

— Останнім часом він і далі вивчав той земний… чи як там його?

— Кілька днів тому на засіданні фізичного товариства він прочитав доповідь про наслідки своїх досліджень на тему «Механіка повішення», — поспішив повідомити господар.

— Тьху, яка бридота! Повішення… Дивак якийсь. З отим повішенням або чимось подібним йому не досягти докторського ступеня.

— Звісно, якщо він повіситься, тоді це буде важко зробити. Але може статися, що саме завдяки «Механіці повішення» він стане доктором.

— Та невже? — Ханако допитливо глянула на господаря. На жаль, вона не знала слова «механіка» і тому не могла заспокоїтися.

Вважаючи, напевне, що не личить через таку дрібницю ганьбити честь сім’ї Канеди, гостя силкувалася що-небудь прочитати на лицях співрозмовників. Обличчя господаря спохмурніло.

— А чогось зрозумілішого він не досліджує?

— Аякже. Скажімо, нещодавно він написав трактат «Від проблеми стійкості жолудя до питання про рух небесних тіл».

— Невже в університеті вивчають і жолуді?

— Я всього-на-всього дилетант і на цьому не тямлюсь. В усякому разі такі дослідження чогось варті, якщо Канґецу-кун ними цікавиться, — поважно глузував Мейтей.

Зметикувавши, що наукові розмови не йдуть їй на руку, Ханако вирішила звернути розмову на інше.

— Я хотіла б спитати ось що… Це правда, ніби на Новий рік він їв гриби і зламав собі два передніх зуби?

— Правда, — підтвердив Мейтей, зрадівши нагоді зачепити улюблену тему. — Тепер замість них стирчить шматок куямоті.

— Невже йому, молодому, байдуже, що про нього подумають панночки? Чому він не користується зубочисткою?

— Неодмінно підкажу. — Господар захихотів.

— Мені здається, що в нього погані зуби, коли ламаються від грибів.

— Не скажеш, що добрі… А як ти гадаєш, Мейтей?

— Не добрі, але симпатичні. Тільки от не збагну, чого він і досі не вставив нових. Неприємне видовище оті поклади куямоті між зубами.

— Чому не вставив? Не має за що чи просто дивак?

— Не журіться, довго щербанем він не ходитиме, — до Мейтея поволі вертався добрий настрій.

Ханако знову перевела розмову на інше.

- Я хотіла б глянути на його листи, якщо ви маєте.

- Хіба що листівки, у мене їх чимало назбиралося. Ось погляньте.

Господар приніс з кабінету кілька десятків листівок. — Навіщо так багато… Досить однієї — двох…

— Дай-но мені, я виберу найкращі, - і Мейтей подав Ханако листівку з картинкою. — Ось ця, здається, цікава.

— Ого, навіть з картинкою! Гарненька картинка, поглянемо… Тьху, борсук! Навіщо малювати борсука?… Дивина, але борсук як живий! — в голосі Ханако відчувалося захоплення.

— А ви прочитайте написане, — сміючись, заохотив її господар.

Ханако почала читати листівку так, як наша служниця газету.

— «В останню ніч року за місячним календарем гірські борсуки влаштовують гульбище й танцюють до знемоги. Ось яку пісню вони співають: «Вечір зі собою кінець року веде і навіть подорожній з гір до нас не забреде. Тра-ля-ля». Що це? Ви глузуєте? — розгнівалася Ханако.

— А оця богиня як вам? — Мейтей подав іще одну листівку. На картинці богиня в хагоромо [89] грала на біва [90].

— В неї начебто замалий ніс.

— Звичайнісінький. Та ви на ніс не дивіться, а читайте.

А на листівці було написано:

«Давно колись жив собі астроном. Якось увечері, як звичайно, піднявся він на високу башту і взявся спостерігати за зірками. Коли це в небі з’явилася прекрасна богиня і на землю полилися звуки нечуваної в нашому світі чарівної музики. Астроном слухав як заворожений, навіть не помічаючи, як пронизливий холод заповзає в тіло. А вранці знайшли його труп, вкритий білою памороззю. «Це правдива історія», — сказав старий брехун».

— Що? Це ж нісенітниця! І писав це фізик? Хоч би іноді заглядав у часопис «Літературний клуб»… — на Канґецу-куна посипалися безжалісні удари.

— А ця подобається? — півжартома спитав Мейтей і подав третю листівку. На листівці було намальовано вітрильник, а внизу виднів недбало зроблений напис.

«Юна повія на пристані прокидається від гомону куликів на кам’янистім узбережжі моря і плаче — нема в неї рідних. Батько моряк — на дні морському».

— Чудова річ! Я в захопленні! Як він майстерно висловлюється, як тонко відчуває!

— Ви вважаєте, що майстерно?

— Звичайно. Під сямісен можна співати.

— Тоді вийде справжній шедевр. А як вам ці подобаються? — спитав Мейтей, закидаючи Ханако листівками.

- Годі, годі, я й так бачу, що він освічена людина.

Радості Ханако не було меж. Вона, очевидно, з’ясувала все, що стосувалося Канґецу, і наприкінці поставила егоїстичну вимогу:

— Я завдала вам багато клопоту. Прошу вибачення. Не кажіть тільки, будь ласка, Кангецу-сану, що я приходила.

Вона, напевне, вважала, що має право знати все про Канґецу, а щоб про неї згадували — крий Боже.

— Еге, — невиразно відповіли Мейтей і господар.

— А я вам найближчим часом віддячу, — пообіцяла Ханако, простуючи до дверей.

Господар і Мейтей, відпровадивши гостю, вернулися до вітальні. 3 їхніх уст зірвалося одне й те ж запитання: «Ну, що це таке?». Господиня у сусідній кімнаті й собі не втрималася — приглушено захихотіла.

Мейтей вигукнув:

- Господине, ось вам неперевершений зразок банальності! Коли банальність досягає такого рівня, вона стає неперевершеною. Отож не соромтеся, смійтеся на здоров’я.

— Передусім, неприємне обличчя, — бридливо проказав господар.

— А який ніс! — підхопив Мейтей.

— Та ще й кривий.

— Трохи згорблений. Горбатий ніс! Такого ще світ не бачив, — і Мейтей вдоволено засміявся.

— Такі особи старшинують над чоловіками, — ще з більшою досадою буркнув господар.

— Схожа на крам, не розпроданий в дев’ятнадцятому і залежалий на полицях до двадцятого століття, — як завжди, вигадливо підсумував Мейтей.

Тим часом до кімнати зайшла господиня й з чисто жіночою обачністю застерегла:

- Розмовляйте тихіше, а то дружина рикші знову підслухає.

- Нехай підслухує, якщо має з того користь.

— Все-таки негарно глузувати з чужого обличчя. Бо хто з власної волі погодився б мати такого носа? Тим більш нетактовно, коли йдеться про даму. Соромно за вас.

Обстоюючи ніс Ханко, господиня водночас захищала свою зовнішність.

- Чому нетактовно? Хіба ж то дама? Звичайнісінька дурепа! Правда, Мейтей?

- Може, й дурепа, але в біса спритна. Ач, якого прочухана нам дала!

- Як ти гадаєш, чого, на її думку, вартий учитель?

— Того, що й твій сусіда — рикша. Треба бути принаймні доктором, щоб заслужити увагу такої персони. Взагалі, ти припустився помилки, що не став доктором. А як ви гадаєте? — посміхнувся Мейтей до господині.

— Професора з нього не вийде, — господиня перестала дивитися на чоловіка.

— А може, й дарма ти мною нехтуєш. Тобі, напевне, невідомо, що в давнину чоловік на ім’я Ісократ [91] написав великий твір, маючи за спиною дев’яносто чотири роки. Софокл здивував світ, створивши шедеври ва похилому віці, коли йому було майже сто літ. Вісімдесятирічний Симоноїд [92] писав прекрасні вірші. Що ж до мене…