Ваш покiрний слуга кiт

Ніхто не відповів. Очевидно, Тьокіті поклав трубку. Не тямлячись з люті, панночка так відчайдушно закрутила ручку телефону, що дзеленчало на весь будинок. З переляку загавкала китайська болонка, що сиділа поруч. «Не ловитиму гав», — я вибіг з дому і сховався під верандою.

Тієї ж миті в коридорі почулася людська хода, заскрипіли розсувані сьодзі. «Хто б це?» — Я нашорошив вуха.

— Панночко, вас кличуть пан і пані.

Здається, гукала покоївка.

- Знати нічого не хочу! — огризнулась панночка.

- Але ж вони веліли: «Поклич панночку, є невеличка справа».

— Чого ти причепилася як реп’ях! Я ж сказала: нічого знати не хочу! — лютувала панночка.

— Здається, мова йтиме про Мідзусіма Канґецу-сана, — спробувала заспокоїти її покоївка.

— Не знаю я ніякого Канґецу, ані Суйґецу! Ненавиджу! О, дурна пика! — Панночка заходилася зганяти злість на нещасному Канґецу-кунові. — О, а коли це ти зробила собі модну зачіску?

Покоївка полегшено зітхнула:

— Сьогодні.

— Безсоромниця! Служниця, а й собі до панів пнеться. Та ще й комірець поміняла, — не вгавала панночка.

— Це той, що ви мені ласкаво подарували. Він такий гарний, що мені шкода було його носити, тож я сховала в кошик. Але старий забруднився, довелось замінити

— Коли це я тобі дарувала?

— На Новий рік. Ви його купили в «Сіракія». На брунатно-зеленкуватому тлі — набивка у вигляді програми сумо. Ви ще сказали, що він вам не до смаку — старить вас — і що ви даруєте його мені. Ось як було.

- Як ти мені набридла! А тобі до лиця, осоружна.

- Дякую.

— Я не збираюсь тебе хвалити. Осоружна, кажу.

— Не розумію.

- Навіщо взяла таку гарну річ без дозволу?

Покоївка розгублено мовчала.

— Якщо вже він тобі пасує, то мені й поготів.

— Звичайно, він вам личить.

— То ти знала про це і мовчала! А тепер носиш, ніби так і треба, погань остання!

Лайка лилася нестримним потоком. Я уважно стежив, як розгорталися події. З вітальні навпроти саме пролунав голос Канеди-куна:

— Томіко! Томіко!

Панночці хоч-не-хоч довелось озватися і покинути кімнату з телефоном. Китайська болонка, трошки більша за мене, з очима й ротом наче стягнутими до середини морди, кинулася за нею. Я нишком вишмигнув з кухні на вулицю й побіг додому. Моя вилазка вдалася приблизно на дванадцять відсотків.

Коли я повернувся з розкішного будинку Канеди в нашу брудну халупу, мені здалося, наче я потрапив з осяяної сонцем гори в глибоку темну печеру. У домі Канеди мені було не до того, щоб придивлятися до оздоблення кімнати, до фусуми [99], сьодзі й такого іншого. І тільки опинившись у нашій оселі, я відчув усе її убозтво й не на жарт заскучав за так званою банальністю. Схоже, що ділки видатніші за вчителя. Однак така думка видалася мені надто дивною, і я вирішив послухати, що скаже на це мій шановний хвіст. «Саме так, саме так», — долинули з хвоста слова одкровення. Я здивувався, коли застав у вітальні Мейтея. В хібаті, скидаючись на бджолиний стільник, стирчали недокурки. Мейтей, недбало схрестивши ноги, про щось теревенив. Привіявся цього разу й Канґецу-кун. Підперши голову рукою, господар втупився в вологу пляму на стелі. Як завжди, тривало засідання безтурботних відлюдників.

— Канґецу-кун, минулого разу ти приховав ім’я жінки, яка марила тобою. Тепер уже, сподіваюсь, розкажеш, хто вона, — взявся глузувати Мейтей.

— Розказав би, коли б це стосувалося тільки мене. А то ж, може, їй буде неприємно…

— 3начить, не можна?

- До того ж я дав слово честі дружині професора.

- Що мовчатимеш?

— Так, — Канґецу-кун, своїм звичаєм засмикав мотузок хаорі. То був незвичайний бузкового кольору мотузок, такого тепер не знайдеш.

— Цей мотузок нагадує про епоху Темпо [100],- не підводячи голови, промимрив господар. Пригода з Канґецу-куном його анітрохи не цікавила.

— Авжеж, слідів епохи російсько-японської війни в ньому не відчутно. Він хіба що пасує до похідного шолома й бойового хаорі з гербом китайської мальви. Кажуть, ніби Ода Нобунаґа [101] зв’язав своє волосся у пучок на весіллі саме цим мотузком, — просторікував Мейтей.

— Насправді, цим мотузком користувався ще мій дід під час каральної експедиції в Тьосю, — серйозно заявив Канґецу-кун.

— Саме наспів час подарувати його якомусь музею, чи не так? Бо вченому-фізику Kaнґецу-кунові, лектору про «Механіку повішення», вдягатися як замшілий хатамото [102] — тільки зажити сумнівної слави.

— Звісно, я міг би послухатися вашої поради, але, кажуть, цей мотузок мені пасує, отож…

— Хто це сказав? То ж несмак, — подав голос господар і обернувся в другий бік.

— Ви його не знаєте.

— То й що? А все-таки хто?

— Одна жінка.

— Ха-ха-ха! І дивак же ти! Вгадати, хто? Напевне, та сама, що кликала тебе з дна Сумідаґави. А що, якби ти ще раз, вже в цьому хаорі, спробував утрапити на той світ? — завдав підступного удару Мейтей.

— Ха-ха-ха. Більше вона не кличе його з дна річки. Тепер у тому райському куточку на північний захід…

— Я б не сказав, що такий уже й райський. Чого вартий лише ніс!

— Що? — Канґецу підозріло глянув на приятелів.

— Нещодавно сюди вдерся носище з того боку завулка. Ми мало не зомліли, правда ж, Кусямі-кун?

— Атож, — буркнув господар, напівлежачи і сьорбаючи чай.

— Носище? Це ви про кого?

— Про ясновельможну матінку твоєї коханої.

— Що, що?

— Приходила дружина Канеди й розпитувала про тебе, — статечно пояснив господар.

«Цікаво, як зреагує на це Kaнґецу-кун? Здивується? Втішиться? Засоромиться?» — подумав я. Та де там! Він і вухом не повів.

— Мабуть, хотіла, щоб ви намовили мене одружитися з її донькою? — промовив він тихо й засмикав бузковий мотузок хаорі.

— Не вгадав. Та вельможна матуся з видатним носом… — почав було Мейтей, але господар урвав його й затеревенив таке, що купи не трималося.

— Постривайте, я уже давно складаю віршик про її ніс.

У сусідній кімнаті господиня пирснула зі сміху.

— Який же ти легковажний! І вже склав?

— Майже. Ось перший рядок: «На цім обличчі свято носа».

— А далі?

— Другий рядок: «Принесімо цьому носу священне вино».

— А далі?

— Все.

— Потішно, — всміхнувся Канґецу-кун.

— А що, як дописати: «Пітьмою в ньому вкриті дві печери», — взявся доповнювати Мейтей.

— Не знаю, чи сподобається вам така фраза: «Такі глибокі й темні, що й волосків не видно», — приєднався і Канґецу-кун.

Саме тоді, коли на приятелів зійшло натхнення, з-за огорожі кілька голосів заверещало: «Борсук із Імадо! Борсук із Імадо!» Господар і Мейтей здивовано глянули туди, звідки долітали голоси, намагаючись розгледіти крізь щілини в огорожі, що ж там діється. Там почувся регіт і тупотіння.

— Що означає «борсук із Імадо»? — розгублено допитувався Мейтей у господаря.

— Казна-що, — відповів той.

— Дотепно придумано, — похвалив Канґецу-кун.

Враз Мейтей, ніби щось пригадавши, скочив на рівні й серйозно почав:

— Вже не один рік я досліджую ніс з погляду естетики і сьогодні хочу викласти деякі свої спостереження. Отже, прошу вашої уваги.

Пропозиція була така несподівана, що господар тільки витріщився на Мейтея. Кангецу промимрив:

— Цікаво послухати.

— Я всебічно вивчив це питання, але походження носа так і не зміг встановити. По-перше, викликає сумнів доцільність у ньому двох отворів: адже навіть якщо ніс має чисто практичне значення, то двох отворів забагато. Йому зайве так чванькувато стирчати посеред обличчя. Однак чому він дедалі більше випинається вперед? — Мейтей для підтвердження торкнувся власного носа.

— А хіба він у тебе випинається? — без усяких лестощів зауважив господар.