Ваш покiрний слуга кiт

— Принаймні він у мене не плескатий. Щоб уникнути непорозуміння, звертаю вашу увагу, що ніс — це не просто два отвори… Отже, на мою думку, розвиток носа пояснюється тим, що наслідки незначної дії, званої людьми сяканням, нагромаджувалися й спричинилися до виникнення такого яскравого феномена.

— Свята правда, — підхопив господар.

— Як ви самі добре знаєте, при сяканні ми хапаємось пальцями за ніс і подразнюємо ту його частину, за яку хапаємось. А згідно з великими принципами теорії еволюції саме та частина тіла, яка зазнає постійного подразнення, розвивається швидше за інші. Шкіра гpyбшає, тканина ущільнюється і врешті-решт утворюється хрящ.

— Даруйте… Навряд чи м’ясо так швидко перетвориться у хрящ, — заперечив Канґецу-кун, учений-фізик.

— Ваші сумніви не безпідставні, - любесенько вів далі Мейтей. — Але факти — найкращий доказ, ось він — хрящ, тут уже нікуди не дінешся. Хрящ утворився, а з носа все одно тече, отже, треба сякатися. Внаслідок цього хрящ звузився з обох боків й обернувся на високий виступ… справді, жахливий процес. Як незаперечно, що крапля довбає камінь, голова святого Біндзуру [103] випромінює світло, так само істина, що ніс видовжується й твердне.

— Але ж твій ніс м’який, як рисова балабушка.

— Доповідач побоюється, що йому буде важко спростовувати закиди на адресу названої частини тіла, тому-то він свідомо ухиляється від дискусії на цю тему. Він хотів би звернути вашу увагу лише на те, що ніс вельмишановної матінки Канеди — це всесвітнє диво, бо він досяг найвищого ступеня розвитку і являє собою зразок чудового й рідкісного носа.

Канґецу-кун мимоволі пирснув.

— Однак, хоча кожна річ, досягши вершини розвитку, справляє незабутнє враження, вона чомусь нас лякає і не дає наблизитися до себе. Без сумніву — у матінки Канеда розкішний ніс, але чи не занадто стрімко він пнеться вгору? Носи в людей минулого, як-от у Сократа, Голдсміта чи Теккерея, з погляду їхньої будови навряд чи можна б назвати бездоганними. Але саме це надавало їм особливої привабливості. Мабуть, носи поважають не за висоту, а за своєрідність? Якщо вірити приказці: «Краще рисовий коржик, ніж ніс» [104], то найбільшу естетичну вартість, безперечно, має ніс, схожий на Мейтеїв.

Канґецу-кун і господар зареготали. До них приєднався й Мейтей.

— Отож усе, що я вам повідав…

— Сенсей, «повідав» не те слово, воно діалектне і скорше пасувало б якомусь казкареві. Будь ласка, не вживайте його, — помстився за недавнє зауваження Канґецу-кун

— Так от, протремо очі й почнемо спочатку… Гм-м… Тепер я хочу торкнутися питання про відповідність носа й обличчя. Якщо розглядати ніс відособлено від інших частин обличчя, то ніс ясновельможної матінки можна сміливо демонструвати де завгодно… Такий ніс, мабуть, міг би одержати першу премію навіть на виставці на горі Курамаяма [105]. Можна тільки пошкодувати, що той ніс було виготовлено, без попередньої домовленості з добродіями Ротом, Очима та іншими. Ніс Юлія Цезаря — без сумніву, непересічний, але що було б, якби його обережненько відрізати та й приладнати на морду вашого кота? Образно кажучи, найясніший ніс стирчав би на котячій морді, як, статуя Будди з Нара на шахівниці. Мені здається, що таке різке порушення пропорцій тільки знижує його естетичну вартість. Ніс вельмишановної матінки, як і Цезарів, — це всього лише виступ, що вражає хвацькою красою й гордою поставою. Та гляньте, яке його оточення? Ясна річ, воно не таке бридке, як у вашого кота. Але ж це факт, що її брови спадають униз від перенісся, як на машкарі епілептички, а щілинки очей, піднімаються круто вгору, до скронь. Як же ж, панове, не пожалкувати, що такому обличчю та випав такий ніс?!

Як тільки Мейтей замовк, з-за будинку долинув голос:

— Все ще базікають про ніс. От уперті!

— Це дружина рикші, - пояснив Мейтеєві господар. А той провадив далі:

— Доповідач має за велику честь для себе виявити в несподіваному місці, за будинком, ще одного слухача — істоту іншої статі. Неждано-негадано нам випало щастя, що своїм чарівним, схожим на дзюркотливий струмок, голосочком вона скрасить нашу суху академічну лекцію. Намагатимусь пояснювати свої думки якнайдохідливіше, тим самим сподіваюсь віддячити прекрасній пані за увагу до нас. Однак зараз я повинен торкнутися деяких питань механіки, тож, природно, можна сподіватися, що шановним паннам буде важко все зрозуміти. Прошу набратися терпіння.

На слові «механіка» Кенґецу-кун знову захихотів.

— Я спробую довести, що такий ніс зовсім не гармонує з обличчям. Тут якраз той випадок, коли порушується закон про золотий переріз Цейзінґа. Я спробую переконати вас у цьому, використовуючи рівняння механіки. Нехай Н — висота носа, d — кут нахилу носа до поверхні обличчя. Зауважте, що W, безперечно, — вага носа. Ну, то як? Зрозуміло?

— Анічогісінько, — відповів господар.

— А вам, Канґецу-кун?

— Я теж нічого не второпав.

— Жаль. Як же так? Нехай уже Кусямі, але ти ж фізик, я думав, зрозумієш. Адже ці формули — суть моєї доповіді і якщо їх викинути, вся робота зійде нанівець… Ну гаразд. Облишу формули й перейду до висновків.

- І висновки є? — здивувався господар.

— А чого ж бо ні? Доповідь без висновків — все одно, що європейський обід без десерту… Слухайте уважно, переходжу до висновків. Отже, якщо на вищенаведену формулу подивитися з погляду теорії панів Вірхова і Вейсмана, то треба, очевидно, визнати спадковість апріорної форми. Далі, незважаючи на вагомі докази, що апостеріорність не успадковується, треба визнати, що духовний стан, відповідний цій формі є до певної міри її неминучим наслідком. Отже, можна дійти висновку, що носи в дітей, народжених від батьків з носами, які не відповідають їхньому суспільному становищу, теж матимуть вади. От хоча б Канґецу-кун. Через свою молодість він, напевне, не помітить особливого відхилення від норми в носі панночки Канеди. А оскільки інкубаційний період такої спадковості досить тривалий, то вона може виявитися будь-коли: досить різкої зміни клімату, як ніс почне рости, розбухати й за мить досягне розмірів матусиного. 3 огляду на ці обставини й наукові аргументи Мейтея, вважається найдоцільнішим і найобачнішим утриматися від цього шлюбу; я гадаю, не тільки господар цього дому, але й кіт-перевертень, що онде розлігся, не мають жодних заперечень проти цього.

Господар спроквола підвівся й запально погодився:

— Ясна річ! Кому потрібна дочка таких суб’єктів! Канґецу-кун, нізащо не одружуйся!

Щоб висловити і свою згоду, я нявкнув два рази: «Няв, няв».

Слова Мейтея, видно, не схвилювали Канґецу-куна.

— Що ж, — сказав він, — якщо шановні панове такої думки, то я міг би відмовитися від свого наміру. А якщо вона прийме мою відмову близько до серця і заслабне? Тоді провина впаде на мене…

— Ха-ха-ха, без вини винний!

Лише господар сприйняв слова Канґецу всерйоз.

— Такої дурепи зі свічкою у білий день не знайдеш! А донька теж, напевне, викапана мати. Тільки подумайте, прийшла вперше у дім і відразу ж причепилася до господаря. А пихи скільки! — випалив він, задихаючись від люті.

3-за огорожі знову долинув дружній регіт. Потім хтось закричав: «Дурень чванливий!» — «Мабуть, кортить перебратися у більший дім!» — підхопив інший. Третій заверещав на всі заставки: «Хоч би скільки приндився, все одно ти — жалюгідний хвалько!»

Господар вийшов на веранду і заволав, анітрохи не слабкіше за супротивника:

— Припиніть! Чого поставали під огорожею?

— Ха-ха-ха! Дикий чай, дикий чай! — посипалися на нього образи.

3нетямлений від люті господа схопив кийок і вискочив надвір.

— Оце так! Ура! Ура! — заплескав у долоні Мейтей. Канґецу лише посміхався, смикаючи мотузок хаорі. Я переліз через отвір у паркані й побачив, що розгублений господар стоїть посеред вулиці, спершись на кийок. Дивна річ, навкруги не було й живої душі.