Ваш покiрний слуга кiт

— Ого! — пожвавішав Мейтей.

— Оце так справді не щастило, — пожвавішав і господар.

— Цікава деталь: кажуть, зріст повішеного збільшується на один сун [85]. Тут помилка виключена, лікарі все точно визначили.

— О, це наукове відкриття! Повісити б отак на хвилину, приміром, Кусямі-куна, — може б, підріс на один сун і став би, як усі нормальні люди, — і Мейтей глянув на господаря. Той, всупереч сподіванню, цілком поважно запитав:

— Kaнґецу-кун, а чи траплялися випадки, коли повішені витягувалися на цілий сун і потім оживали?

— Це неможливо. Коли людину вішають, у неї розтягується спинний мозок, коротко кажучи, хребет не стільки видовжується, як розривається.

— В такому разі я на це не пристаю, — відмовився господар від свого наміру.

Доповіді не було кінця-краю, доповідач напевне торкнувся б і фізіологічних процесів у тілі повішеного, але Мейтей так настирливо вставляв свої безглузді зауваження, а господар так відверто позіхав, що Kaнґeцy урвав на півслові й подався додому. Ясна річ, я не міг узнати, як увечері поводився Kaнґeцy, як його красномовність вразила слухачів — усе це відбувалося далеко від нашого дому.

Кілька днів минуло без жодних подій. Коли це якось о другій годині пополудні, як завжди зненацька, наче той Ґудзен Додзі, заявився Мейтей-сенсей. Ще не встиг сісти, як одразу заговорив так запально, наче прийшов повідомити сенсаційну новину про падіння Порт-Артура.

— Ти чув, що сталося з Оті Тофу в Таканаві?

— Не чув, останнім часом я його не бачив, — своїм звичаєм понуро відповів господар.

— Сьогодні, думаю, розповім Кусямі-куну, як Оті Тофу вклепався в халепу. От і прийшов, хоч у мене й обмаль вільного часу.

— Знову перебріхуєш, нахабний чоловіче.

— .Ха-ха — ха, не нахабний, а впертий. Пора б уже відчувати різницю між цими словами. Ти ж зачіпаєш мою честь.

— Ет, — пропустив зауваження повз вуха господар, як справжній новоявлений Теннен Кодзі.

— Кажуть, минулої неділі Тофу відвідав храм Сенґакудзі в Таканава. Хоч у таку холоднечу міг би туди й не ходити… На таке здатен хіба провінціал, що зовсім не знає Токіо.

— На те його воля. Ти не можеш йому забороняти.

— Справді, не можу. Та, зрештою, не в цьому річ. На території храму розташувалася виставка «Товариства охорони реліквій вірних васалів». Чи чув про неї?

— Ні.

— Не чув? Адже ти бував у храмі Сенґакудзі.

— Ні.

— Не був? Дивно. Тепер зрозуміло, чому ти так захищаєш Тофу-куна. Як тобі не соромно — вроджений едокко [86], а не навідувався до храму Сенґакудзі.

— Вчителеві це простимо, йому ніколи — він не має вільної хвилини. — Господар дедалі більше прибирав подоби Теннен Кодзі.

— Годі про це. Так от, Тофу-кун саме оглядав виставку, коли прийшло двоє німців, — чоловік і жінка. Вони про щось запитали Тофу по-японському. Але, самі знаєте, сенсея хлібом не годуй, а дай поговорити по-німецькому. Отож він жваво випалив кілька німецьких слів. І навіть здивувався, що добре вийшло — у цьому, як пізніше виявилось, і таїлася причина майбутнього нещастя.

— А що далі? — господар клюнув на гачок Мейтея.

— Німці помітили коробку для ліків із срібним розписом по лаку, що колись належала Отака Ґенґо, і спитали, чи можна її купити. Ти лиш послухай, як дотепно відповів Тофу-кун. «Японці чесні і непідкупні, - сказав він, — отож нічого у вас не вийде». Спочатку все було гаразд, але згодом німці, видно, зрадівши, що надибали підходящого перекладача, засипали його запитаннями.

— Про що?

— Якби ж то він розумів, — клопоту не було б. Німці так багато і швидко питали, що сенсей нічого не второпав. Він тільки пам’ятає, що вони все торочили йому про пожежний гак і таран. Сенсей опинився в скрутному становищі, - адже він ніколи не вчив, як буде по-німецькому «гак» і «таран».

— Звісно, звісно, — згадавши прикрі хвилини свого вчительського життя, поспівчував господар.

— Тим часом зібрався чималий натовп цікавих. Вони обступили Тофу і німців і витріщилися на потішне видовище. Тофу почервонів, розгубився. Початковий запал перейшов у цілковитий розпач.

— Чим же все скінчилося?

— Нарешті Тофу вже не витримав, кинув на прощання «до побачіння» і дав ногам знати. Потім його питають: «Якось дивно ти попрощався. Хіба у тебе на батьківщині кажуть «до побачіння»? — «Ні, кажуть «до побачення», — відповів Тофу, — але ж то заради іноземців для милозвучності я вимовив «до побачіння». Оце людина! Навіть у скрутну хвилину пам’ятає такі дрібниці.

— Ну гаразд, а що іноземці?

— Кажуть, ті аж очі витріщили, ха-ха-ха. Правда, кумедно?

— Нічого кумедного я не бачу. Потішніше, що тобі захотілося про це розповісти мені, - мовив господар і струсив попіл з цигарки. У цю мить хтось рвучко сіпонув за дзвоник на ґанку і різкий жіночий голос промовив:

— Дозвольте?

Мейтей і господар перезирнулись і вмовкли.

«Жінки у господаря — нечасті гості», — тільки подумав я, як до кімнати зайшла власниця різкого голосу, тягнучи за собою поділ подвійного крепдешинового кімоно. Років їй було, сказати б, за сорок. Над лобом з глибокими залисинами виступала, мов гребля, кучма волосся заввишки з пів-обличчя. Вузькі, як у кита, щілинки очей піднімалися аж до вилиць, наче схили обабіч дороги, прорізаної в горах. Посеред обличчя величезний ніс. Здавалося, ніс цей належав комусь іншому, але жінка вкрала його й приставила собі. Наче кам’яний ліхтар, перенесений з храму пам’яті загиблих воїнів на невеличке, всього з три цубо, подвір’я, він займав майже все обличчя і здавався недоречним. Такі носи називають закарлюченими; він наче надумав видертися вгору, але на півдорозі засоромився і вирішив повернутися назад, зігнувся і повис, немов заглядаючи в рот. Завдяки його незвичайній формі здавалося, що жінка говорить не ротом, а носом. Щоб виказати повагу до цього розкішного носа, я маю намір відтепер називати гостю Ханако [87]. Скінчивши церемонію привітання, як годиться при першому знайомстві, Ханако уважно оглянула вітальню і мовила:

— У вас чудовий будинок.

«Бреши, та не забріхуйся», — у думці проказав господар, потягуючи цигарку. Мейтей, позираючи на стелю, звернув на інше:

— Диви-но, який чудернацький візерунок. Це стеля

тече? Чи, може, текстура дощок така? — цим він натякав господареві, про що слід говорити.

- Ясна річ, вода проходить, — відповів той.

- Прекрасно, — поважно сказав Мейтей.

«Вони не мають жодного уявлення, як поводитися у товаристві», — у душі обурилась Ханако. Якусь хвилину всі троє мовчали.

— Я хотіла дещо у вас розпитати, тому й прийшла,- знову почала гостя.

— Ага, — промимрив господар.

«Так я нічого не доб’юсь», — подумала Ханако і повела далі: — Власне, я мешкаю недалеко звідси — у наріжному будинку, на протилежному боці завулка.

— У тому великому європейському будинку зі складом? Недарма там висить табличка з написом «Канеда». — Здається, нарешті господар збагнув, що йдеться про будинок Канеди і про склад Канеди. Однак поваги до пані Канеда від того не побільшало.

— Правду казати, розмовляти з вами мав би мій чоловік, але справи фірми забирають у нього стільки часу… — продовжувала Ханако. «Тепер до вас дійшло?» — читалося на її обличчі. Але господаря така новина аж ніяк не зворушила. Ба навіть навпаки, роздратувала: як для першого знайомства, Ханако занадто нецеремонно поводиться.

- І не одної фірми, а двох чи трьох… Він усюди директор, — не вгамовувалася гостя. — Та ви, мабуть, знаєте. «Невже й це його не приструнчить?» — промовляв її вигляд.

Здавна до вчених або професорів університету господар ставився майже побожно, а от, дивна річ, до ділових людей не виявляв анінайменшої поваги. Він був переконаний, що вчитель гімназії на голову вищий за будь-якого ділка. А якби й не був переконаний, то однаково не приятелював би з ділками, бо знав, що, маючи незгідливу вдачу, не зможе запобігти у них ласки. Тому-то господар анічогісінько не тямив у справах, що не стосувалися наукової сфери: не знав, хто чим зайнятий і яке місце посідає у діловому світі. А якби й знав, однаково не схиляв би у покорі й шанобі голови перед цими можновладцями.