Пастка-22

— Рятуйте! — пронизливо верещав він, захлинаючись від хвилювання, коли поліцейські несли його до розкритих задніх дверей санітарної машини і вкинули досередини. — Поліція! Рятуйте! Поліція!

Двері замкнули, і машина помчала геть. Якась невесела іронія була в цій абсурдній паніці чоловіка, оточеного поліцейськими, який кликав поліцію. Йосаріан криво всміхнувся на це марне й безглузде волання про допомогу, а далі, здригнувшись, подумав, що слова ці — двозначні, і з тривогою усвідомив, що вони, можливо, і не призначалися для поліції, а були геройським попередженням з могили від приреченого друга кожному, хто не був поліцейським з кийком та пістолетом і з бандою інших поліцейських при кийках і пістолетах для підтримки. «Рятуйте! Поліція!» кричав чоловік, і, мабуть, він волав про небезпеку. Зваживши на цю свою думку, Йосаріан крадькома прошмигнув повз поліцію і мало не перечепився об ноги опасистої жінки років сорока, яка злодійкувато перебігала перехрестя, нишком кидаючи мстиві погляди через плече на вісімдесятилітню стару з товстими, перебинтованими щиколотками, що шкутильгала слідом, безнадійно відстаючи. Стара важко дихала й дріботіла, збуджено мимрячи собі щось під ніс. Без сумніву, це була погоня. Перша, тріумфуючи, добігла до середини широкого проспекту, коли друга тільки добралась до краю тротуару. Паскудна, зловтішна посмішечка, з якою вона озирнулася на захекану стару, була водночас недоброю і стривоженою. Йосаріан знав, що міг би допомогти бідолашній старій, нехай би лиш вона закричала, знав, що кинувся б за здоровою першою жінкою, схопив би її і віддав банді поліцейських, коли б тільки друга жінка дала йому на те дозвіл, верескнувши про біду. Та стара пройшла мимо, навіть не помітивши його, бурмочучи щось із глибокою, трагічною досадою, і невдовзі перша жінка зникла в пелені пітьми, а стара залишилася безпорадно стояти посеред перехрестя, заціпеніла, не певна, куди рухатись далі, самотня. Йосаріан відірвав погляд від неї і поспішив геть, соромлячись себе за те, що ніяк їй не допоміг. Він тікав з ганьбою, винувато, скрадливо озираючись, побоюючись, що стара тепер кинеться слідом за ним, і втішився, коли мрячний, гойдливий, без жодного вогника, майже непроглядний морок надійно укрив його. Банди... банди поліцейських — усе, окрім Англії, в руках цих банд, банд, банд. Банди з кийками взяли все під свій контроль.

Комір і плечі Йосаріанового пальта набрали вологи. Шкарпетки промокли, ноги змерзли. Найближчий вуличний ліхтар також не світився, скляний ковпак було розбито. Будинки й невиразні силуети безшумно пропливали повз Йосаріана, немов їх несла на собі якась потужна й вічна течія. Мимо пройшов високий монах: обличчя повністю сховане під каптуром грубої сірої сутани, навіть очей не видно. По калюжах назустріч Йосаріанові зачалапали чиїсь ноги, і він з острахом подумав, що це знову якесь босе хлоп’я. Він проскочив повз виснаженого, блідого мов труп, печального чоловіка в чорному дощовику, з великим шрамом у формі зірки на щоці і лискучою, потворною, завбільшки з куряче яйце вм’ятиною на скроні. Хляпаючи солом’яними сандаліями, з темряви виринула молода жінка, ціле обличчя якої було скалічене страшним, рябим опіком, що починався на шиї і сирою, побриженою масою вкривав обидві щоки аж до очей! Йосаріан не міг на це дивитися, його пересмикнуло. Ніхто й ніколи її не полюбить. Настрій у нього був пригнічений; він запрагнув опинитися в ліжку з якоюсь любою йому дівчиною, котра утішила б його, збудила і приспала. На Піанозі чекає на нього банда з кийком. Дівчата пропали. Графиня з невісткою вже не годилися: він надто старий для забав, уже не має на це часу. Лючана пропала, може, й загинула; якщо ні, то скоро загине. Пишногруда шлюха Аарфі пропала зі своєю непристойною камеєю, а сестра Дакет соромилась його, бо він відмовився вилітати на бойові завдання і з того міг вийти скандал. Єдина знайома дівчина напохваті була простакувата покоївка з офіцерської квартири, з якою ніхто ніколи не спав. Її звали Мікаела, та офіцери обзивали її всіляко, брудними словами, зате ніжним, ласкавим тоном, і вона весело, мов дитя, хихотіла, бо не розуміла по-англійському і думала, що вони їй лестять і невинно з нею жартують. Усі їхні дикі вибрики викликали в неї зачарований захват. То була весела, щиросерда, роботяща дівчина, яка не вміла читати і насилу виводила власне прізвище. Вона мала пряме волосся кольору прілої соломи, жовтувату шкіру і короткозорі очі. Ніхто ніколи з нею не спав, бо ніхто ніколи не мав бажання з нею переспати, ніхто, крім Аарфі, який того ж таки вечора зґвалтував її, а потім майже цілих дві години протримав у шафі, затиснувши їй рота рукою, аж поки сирени не сповістили про комендантську годину і вона вже не мала права виходити на вулицю.

Потім він викинув її через вікно. Мертве тіло Мікаели все ще лежало на тротуарі, коли підійшов Йосаріан і ввічливо пропхався крізь коло похмурих сусідів із тьмяними ліхтарями в руках, які дивилися зі злістю, відступаючи від нього, і розлючено показували на вікна другого поверху, розмовляючи поміж собою приглушено, недобре, осудливо. На вигляд жалюгідного, закривавленого, понівеченого трупа серце Йосаріана закалатало з переляку й жаху. Він пірнув у під’їзд і вибіг сходами до квартири, де неспокійно тинявся Аарфі з пихатою, трохи ніяковою посмішкою. Аарфі здавався дещо розгубленим, нервово крутячи люльку в руках, але запевнив Йосаріана, що все буде гаразд. Хвилюватись немає чого.

— Я лише раз її зґвалтував, — пояснив він.

Йосаріан був шокований.

— Але ти її вбив, Аарфі! Ти вбив її!

— О, та я мусив це зробити, після того, як її зґвалтував, — відповів Аарфі зневажливим тоном. — Чи я мав дозволити їй піти й розказувати потім про нас усіляку гидоту?

— А навіщо було взагалі її чіпати, тупий ти вилупку? — закричав Йосаріан. — Якщо тобі вже так закортіло дівки, то чого не знайшов собі на вулиці? У місті повно проституток.

— О ні, це не для мене, — похвалився Аарфі. — Я за таке ніколи в житті не платив.

— Аарфі, ти хворий? — Йосаріан мало не онімів. — Ти вбив дівчину. Тебе посадять до в’язниці!

— О ні, — відповів Аарфі з силуваною посмішкою. — Не мене. Ніхто не посадить старого доброго Аарфі до в’язниці. За вбивство отакої не посадять.

— Але ж ти викинув її у вікно. Вона лежить мертва на вулиці.

— Вона не має права там бути, — відповів Аарфі. — Зараз комендантська година.

— Дурню! Ти не розумієш, що накоїв? — Йосаріанові кортіло схопити Аарфі за його розгодовані, м’які, мов у гусениці, плечі, й термосити, поки той не прийде до тями. — Ти вбив людину. Тебе посадять до в’язниці. Може, навіть повісять!

— О, дуже сумніваюсь, що вони на це підуть, — відповів Аарфі з бадьорим смішком, хоча було видно, що нервозність його наростає. Набиваючи своїми короткими пальцями люльку, він розсипав крихти тютюну і не помічав цього. — Ні, панове. Тільки не старого доброго Аарфі. — Він знову реготнув. — Вона лише служниця. Я сумніваюся, що через якусь убогу служницю-італійку піднімуть галас, коли щодня гинуть тисячі людей. А ти як думаєш?

— Слухай! — вигукнув Йосаріан майже з радістю. Він насторожив вуха й помітив, як в Аарфі кров відхлинула від обличчя, коли вдалині почулося голосіння сирен, поліцейських сирен, а тоді, майже миттю, виросло у виючу, пронизливу, нестримну какофонію оглушливих звуків, що, здавалося, вривались у кімнату з усіх боків. — Аарфі, це по тебе, — в припливі співчуття вигукнув Йосаріан, намагаючись перекричати шум. — Зараз тебе заарештують. Аарфі, невже ти цього не розумієш? Не можна позбавити людину життя і залишитись безкарним, навіть коли це просто убога служниця. Хіба не ясно? Невже ти не розумієш?

— О ні, — наполягав Аарфі, спробувавши хихотнути, і кволо всміхнувся. — Ніхто мене не заарештує. Тільки не старого доброго Аарфі.

Ураз він хворобливо зблід. Він опустився в крісло й оціпеніло затремтів, його пухкі, мляві руки трусились на колінах. На вулиці, різко загальмувавши, спинились машини. Тут же по вікнах вдарили фари. Загрюкали дверцята й пронизливо засвистіли поліцейські свистки. Почулись різкі голоси. Аарфі позеленів. Він машинально хитав головою, усміхаючись дивною, онімілою посмішкою, і повторював слабким, монотонним голосом, що приїхали не по нього, не по старого доброго Аарфі, ні-ні, панове, і намагався переконати себе в цьому навіть тоді, коли важкі кроки застугоніли вгору по сходах і на сходовій площадці, і навіть тоді, коли з оглушливою, невмолимою силою чотири рази грюкнули в двері кулаками. Потім двері розчахнулися і двоє високих, дужих, мускулястих військових поліціянтів з крижаними очима й міцними, жилавими, неусміхненими щелепами рішуче пройшли через кімнату й арештували Йосаріана.