Пастка-22

Та Майло оглух і далі добивався до дверей, невідпорно, хоч і не напористо, спітнілий, очі в нього гарячково блистіли, мовби в сліпій одержимості, з тремтячих губ стікала слина. Він тихо застогнав, ніби від якоїсь ледь чутної, підсвідомої муки, не перестаючи повторювати: «Нелегальний тютюн, нелегальний тютюн». Йосаріан врешті-решт відступився з дороги, побачивши, що сперечатися з ним безнадійно. Майла вмить не стало. Комісар поліції знову розстебнув свій мундир і зі зневагою глянув на Йосаріана.

— Чого вам тут треба? — холодно спитав він. — Хочете, щоб я вас арештував?

Йосаріан вийшов з кабінету і, минувши у коридорі дебелу жінку з бородавками і подвійним підборіддям, яка вже поспішала назад, збіг сходами в темну, як домовина, вулицю. Майла ніде не було видно. Ніде не світилося. Безлюдний тротуар кілька кварталів круто здіймався вгору. Кінець довгого брукованого підйому горів вогнями широкого проспекту. Поліційний відділок містився майже в самому низу; жовті лампочки при вході сичали в вогкому повітрі, мовби змокрілі смолоскипи. Ішов холодний дрібний дощ. Йосаріан повільно побрів угору. Невдовзі він опинився перед затишним, привітним рестораном з червоними оксамитовими шторами на вікнах і голубою неоновою вивіскою біля дверей: РЕСТОРАН ТОНІ. СМАЧНІ СТРАВИ ТА НАПОЇ. ВХІД ЗАБОРОНЕНО. Слова на голубій неоновій вивісці дещо здивували його, але тільки на мить. Жодне викривлення вже не здавалось йому ненормальним у химерній, спотвореній реальності, що його оточувала. Верхи скошених будинків укладалися в якусь чудернацьку, сюрреалістичну перспективу, і вулиця здавалась перехнябленою. Йосаріан підняв комір і запнув поли свого теплого вовняного пальта. Ніч була сира й холодна. З темряви виринув босоногий хлопчик у тоненькій сорочечці і тоненьких дрантивих штанцях. Його чорне волосся потребувало стрижки не менше, ніж стопи — черевиків і шкарпеток. Його хворобливе личко було бліде і сумне. Він ішов мокрим хідником, ноги його неприємно м’яко чвакали в калюжах, і Йосаріана охопила така пронизлива жалість до злиденності цієї дитини, що хотілося вгатити кулаком у це бліде, сумне, хворобливе личко й одним ударом вибити з нього дух, бо він нагадував Йосаріану про всіх блідих, сумних і хворобливих італійських дітей, які того ж таки вечора потребували стрижки, черевиків і шкарпеток. Він примусив Йосаріана подумати про калік, голодних і змерзлих чоловіків і жінок, і про всіх німих, покірних, самовідданих матерів з заціпенілими поглядами, котрі того ж таки вечора годували своїх немовлят, знечулено виставивши своє захололе вим’я на той самий холодний дощ. Корови. Мов на команду, мимо пройшла мати-годувальниця з немовлям у чорному веретті, і Йосаріанові закортіло вгатити і їй, бо вона нагадала йому про босого хлопчика в тоненькій сорочечці та тоненьких дрантивих штанцях і про всю тремтливу, одурманюючу злиденність у цьому світі, який ще ніколи не дав досить тепла, їжі й справедливості нікому, окрім жменьки найбільш спритних і безсовісних. Що за паршивий світ! Він задумався, скільки людей бідує того ж таки вечора навіть у його власній квітучій країні, скільки їх живе у халупах, скільки чоловіків п’яні, а жінок побиті і скільки дітей залякані, скривджені чи покинуті. Скільки родин голодує, бо нема за що купити їсти? Скільки сердець розбито? Скільки людей накладуть на себе руки тієї ж самої ночі і скільки — збожеволіють? Скільки тарганів та домовласників відсвяткують перемогу? Скільки переможців програють, скільки успішних стануть невдахами, скільки багатіїв — злидарями? Скільки розумних виявляться дурнями, щасливих — нещасними, чесних — брехунами, сміливців — боягузами, вірних — зрадниками, скільки святих — грішниками? Скільки поважних людей продали свої душі мерзотникам за безцінь, а скільки ніколи душі й не мали? Скільки прямих доріг виявляться манівцями, найкращих родин — найгіршими і скільки хороших людей — поганими? Якщо скласти їх усіх, а тоді відняти, то, напевно, залишаться самі тільки діти, і ще, можливо, Альберт Айнштайн та ще якийсь старий скрипаль чи скульптор. Йосаріан ішов, страждаючи від самотності, почуваючись відчуженим від світу, і не міг викинути з голови болісний образ босоногого хлопчика з хворобливим личком, аж нарешті, завернувши за ріг, опинився на проспекті, де побачив солдата союзницьких військ, який корчився в конвульсіях на землі, юного лейтенанта з блідим, хлопчакуватим личком. Шестеро інших солдатів з різних країн старалися йому допомогти, силкуючись збороти і знерухомити різні частини його тіла. Лейтенант скавчав і глухо стогнав крізь стиснуті зуби, очі його закотилися під лоба.

— Не дайте йому відкусити собі язика, — мудро порадив низенький сержант, що стояв поруч Йосаріана, і тоді сьомий солдат кинувся до гурту — боротися з хворим лицем лейтенанта. Тут усі борці нараз перемогли і нерішуче обернулись один до одного, бо тепер, міцно тримаючи молодого лейтенанта, вони не знали, що з ним робити далі. Дрож ідіотської паніки пробіг від одного напруженого, грубого лиця до другого.

— Може, підняти його і покласти на капот тієї машини? — промимрив капрал, що стояв позад Йосаріана. В цьому, здається, був якийсь сенс, отож семеро солдатів підняли молодого лейтенанта з землі й обережно розпластали на капоті припаркованого автомобіля, все ще тримаючи всі частини його тіла, що билися в конвульсіях. Упоравшись із завданням, вони знову стривожено втупились один в одного, бо не знали, що з ним робити далі.

— А може, зняти його з капота тієї машини й покласти на землю? — промимрив той самий капрал позад Йосаріана. Це також, здається, була непогана думка, і вони стали переносити його долі, але не встигли вони це зробити, як підлетів джип з мигогливою червоною фарою збоку і двома військовими поліцейськими на передніх сидіннях.

— Що тут робиться? — вигукнув водій.

— У нього конвульсії, — відповів один із тих, хто змагав кінцівки лейтенанта. — Ми міцно його тримаємо.

— Це добре. Він арештований.

— А що нам з ним робити?

— Тримайте під арештом! — закричав поліцейський і, скорчившись у хрипкому реготі з власного дотепу, на повній швидкості від’їхав у своєму джипі.

Йосаріан пригадав, що не має відпускних документів, і завбачливо рушив мимо цієї дивної групи на звук приглушених голосів, що долинали з густої пітьми. Широкий, мокрий від дощу бульвар через кожні півкварталу освітлювали ліхтарі на невисоких вигнутих стовпах, що моторошно мерехтіли у схожому на дим бурому тумані. З вікна над головою Йосаріан почув стражденний жіночий голос, який благав: «Прошу, не треба. Прошу, не треба». Повз Йосаріана, опустивши очі, пройшла пригнічена дівчина в чорному дощовику і з чорним волоссям на обличчі. Далі, під Міністерством внутрішніх справ, п’яний молодий солдат притис п’яну жінку до однієї з рифлених корінфських колон, а троє його п’яних товаришів по зброї сиділи поруч на сходах, поставивши між ніг пляшки з вином, і дивилися.

— Про-ошу, не треба, — благала п’яна жінка. — Хочу додому. Про-ошу, не треба.

Коли Йосаріан озирнувся, один із тих, що сиділи, задиристо вилаявся і пожбурив у нього пляшкою. Пляшка розбилася досить далеко, глухо дзвякнувши. Йосаріан ішов далі тим самим млявим, неквапливим кроком, засунувши руки в кишені.

— Ну давай, мала, — почув він ззаду рішучий голос п’яного солдата. — Тепер моя черга.

— Про-ошу, не треба, — благала п’яна жінка. — Про-ошу, не треба.

За наступним рогом, у глибині темного, непроглядного мороку вузької, звивистої бічної вулички Йосаріан почув таємничий, непомильний звук: хтось згрібав сніг. Це ритмічне, ретельне, добре знайоме шкрябання металевої лопати об цемент змусило його зіщулитись від жаху, коли він зійшов з тротуару, щоб перетнути цей зловісний провулок, і далі прискорював крок, аж поки цей надокучливий, прикрий звук стих позаду. Тепер він знав, де опинився: якщо йти, не повертаючи, скоро можна дістатись до пересохлого фонтана в центрі бульвару, а звідти сім кварталів до офіцерської квартири. Раптом моторошну темінь попереду розітнуло нелюдське скиглення. Ліхтар на наріжному стовпі погас, піввулиці залила пітьма, а все видиме ніби схитнулось. По той бік перехрестя якийсь чоловік бив патиком собаку, як той, що шмагав батогом коня у сні Раскольникова. Йосаріан марно старався нічого не бачити й не чути. Прив’язаний старою конопляною мотузкою, собака скавулів і завивав у тваринній, нестямній істериці, плазував і повзав на череві, навіть не опираючись, а чоловік усе бив і бив його важкою, плескатою палицею. Зібрався невеликий натовп. Присадкувата жінка ступила крок уперед і попросила, хай би він, будь ласка, перестав. «Не твоє діло!» — хрипко гавкнув чоловік, замахнувшись палицею так, ніби хотів вдарити її, і жінка боязко відступила, жалюгідна й принижена. Йосаріан наддав ходу, щоб опинитися подалі, майже побіг. Вечір був повен жахів, і йому здалось, він тепер знає, що мусив відчувати Христос, коли проходив світом, мов той лікар-психіатр — через палату, повну безумців, або окрадений — через тюрму, повну злодіїв. Якою втіхою було йому зустріти простого прокаженого! На наступному розі вулиці, оточений незрушним натовпом дорослих роззяв, що навіть не пробували втрутитись, чоловік жорстоко лупцював маленького хлопчика. Йосаріан відсахнувся від цієї знайомої до болю жахливої картини. Він був певен, що вже бачив її раніше. Déjà vu? Зловісний збіг обставин шокував, сповнив його сумнівом і страхом. Це була та сама сцена, яку він бачив за квартал звідси, хоча все виглядало трохи інакше. Що твориться в цьому світі? Чи виступить зараз присадкувата жінка і попросить, хай би він, будь ласка, перестав? Чи він знов замахнеться на неї і вона відійде? Ніхто не поворухнувся. Хлопчик безупинно плакав, немов отупівши з горя. Чоловік збивав його з ніг важкими, оглушливими потиличниками, тоді рвучко ставив на ноги, щоби знову звалити на землю. Ніхто, здавалося, в цьому понурому, зіщуленому від страху натовпі не переймався приголомшеним і битим хлопцем настільки, щоб втрутитися. На вигляд йому було не більше дев’яти. Одна неохайна жінка тихо плакала в брудний кухонний рушник. Хлопець був хирлявий і пелехатий. З обох його вух текла яскраво-червона кров. Йосаріан швидко перейшов на другий бік широкого проспекту, подалі від гидотного видовища, і виявив у себе під ногами людські зуби, що лежали на мокрому лискучому тротуарі поміж клейких плям крові, що їх зрошували гострі, мов кігті, краплі проливного дощу. Тут і там валялись кутні зуби і зламані різці. Він навшпиньках обійшов ці гротескні уламки і наблизився до під’їзду, де плакав якийсь солдат, притискаючи до рота просякнуту кров’ю носову хустинку. Його підтримували попід руки двоє інших солдатів, що похмуро й нетерпляче виглядали військову санітарну машину, яка нарешті з’явилася, тьмяно світячи бурштиновими фарами, і з брязкотом проїхала повз них до сусіднього кварталу, де цивільний італієць з книжками в руках зіткнувся з купою цивільних поліцейських при наручниках і кийках. Темновидий італієць кричав і опирався, а його обличчя було від страху біле як борошно. В очах його пульсував гарячковий відчай, повіки тріпотіли, мов кажанячі крила, та високі поліцейські схопили його за руки й ноги і понесли. Книжки посипались на землю.