Пастка-22
Пастка-22 читать книгу онлайн
Антивоєнний твір «Пастка-22» (1961) — перший і найвидатніший роман американського письменника Джозефа Геллера (1923-1999), що базується на його власному бойовому досвіді бомбардира Повітряних сил США в час Другої світової війни. Головний герой, капітан Джон Йосаріан, вирішує рятувати своє життя, відмовляючись від додаткових бойових вильотів, та перепоною до порятунку стає Пастка-22 (англ. Catch-22). Використовуючи сарказм, чорний гумор, фарс, гротеск, автор наголошує на жорстокій абсурдності війни, висміює ідіотизм та користолюбність військової бюрократи. Оригінальний, комічний і жахливий, роман «Пастка-22» вважається шедевром сатиричної прози та одним із кращих літературних творів XX століття.
Переклад з англійської Олени Фешовець
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Вони не мусять показувати нам «Пастку-22», — відповіла стара. — В законі сказано, що вони не мусять.
— В якому це законі сказано?
— У «Пастці-22».
— О, чорт би його взяв! — з гіркотою вигукнув Йосаріан. — Впевнений, що такого там і не було. — Він став і невтішно роззирнувся. — А де старий?
— Нема, — тужливо відповіла стара.
— Нема?
— Помер, — схлипнула стара, гойдаючи головою і приставивши долоню до чола. — Щось отут зламалося. Ото щойно був живий, а тут раз — І помер.
— Та не міг він померти! — вигукнув Йосаріан, готовий перечити й далі. Звісно, він знав, що це правда, знав, що все це логічно й послідовно: старий ще раз приєднався до маршу більшості.
Йосаріан розвернувся і похмуро побрів по квартирі, з безрадісною цікавістю зазираючи в кожну кімнату. Ті, з кийками, потовкли усе скляне. Порвані портьєри і постіль валялися на підлозі. Крісла, столи й туалетні столики поперекидувані. Все, що можна було зламати, зламали. Руїна була повна. Ніякі дикі вандали не могли би влаштувати більший розгром. Жодне вікно не вціліло, і крізь вибиті шибки чорнильною хмарою вливалася темрява. Йосаріан уявив собі важку, руйнівну ходу високих поліцейських у білих шоломах. Він уявив собі палке, злостиве завзяття, з яким вони трощили все навкруги, їхнє лицемірне, безжальне відчуття своєї правоти і відданості обов’язку. Усіх бідолашних дівчат не стало. Усі пропали, окрім заплаканої бабусі в мішкуватих сіро-бурих светрах і чорній шалі на голові, але скоро не стане і її.
— Пропали, — знов заскиглила стара, щойно він повернувся. — Хто ж тепер подбає про мене?
Йосаріан пропустив питання повз вуха.
— Дівчина Нейтлі — щось про неї чути? — спитав він.
— Пропала.
— Знаю, що пропала. Та чи про неї щось чути? Хто-небудь знає, де вона?
— Пропала.
— А її сестричка. Що з нею?
— Пропала.
Тон старої не змінився.
— Ти розумієш, про що я говорю? — гостро запитав Йосаріан, дивлячись їй в очі, щоб пересвідчитись, чи вона не марить. Він підвищив голос: — Що сталося з її сестричкою, з дівчинкою?
— Нема її, нема, — відповіла стара, стенувши плечима, роздратована його настирливістю, і завила голосніше. — Вигнали разом з іншими, вигнали на вулицю. Навіть пальтечка одягнути не дали.
— Куди вона пішла?
— Не знаю. Не знаю.
— Хто про неї подбає?
— Хто про мене подбає?
— Але ж вона тут нікого не знає?
— Хто про мене подбає?
Йосаріан поклав старій на коліна гроші — дивовижно, скільки кривд можуть, здавалось би, загладити гроші, — і вийшов з квартири. Спускаючись сходами, він нестямно проклинав «Пастку-22», хоч і знав, що насправді чогось такого нема. «Пастки-22» не існувало, він був певен, та це не мало жодного значення. А мало значення те, що всі вірили в її існування, і це набагато гірше, адже не було чогось реального — тексту, який можна висміяти чи спростувати, засудити, скритикувати, оскаржити, змінити, зненавидіти, облаяти, обплювати, роздерти на клапті, розтоптати чи спалити.
На вулиці було холодно й темно; липкий, млявий туман колихався в повітрі й стікав краплями по великих, неполірованих кам’яних плитах будинків і постаментах пам’ятників. Йосаріан побіг назад до Майла і покаявся. Сказав, що просить пробачення, і, знаючи, що бреше, пообіцяв відлітати стільки бойових завдань, скільки забажає полковник Каткарт, нехай тільки Майло скористається всіма своїми зв'язками у Римі й допоможе відшукати сестричку повії Нейтлі.
— Це невинна дівчинка, їй всього дванадцять, — стривожено пояснив він, — я хочу її знайти, Майле, поки ще не запізно.
Майло відповів на прохання з поблажливою усмішкою.
— В мене є дванадцятилітня невинна дівчинка, яку ти шукаєш, — оголосив він радісно. — Цій незайманій дванадцятилітній насправді лише тридцять чотири, але її виховали суворі батьки на дієті, бідній на білок, і вона почала спати з чоловіками щойно...
Йосаріан геть знетерпеливився.
— Майле, я говорю про маленьку дівчинку! Хіба не зрозуміло? Я не хочу з нею спати. Я хочу їй допомогти. В тебе самого є доньки. Вона ще дитина і самотня в цьому місті, де нікому подбати про неї. Я хочу захистити її від зла. Хіба ти не розумієш, про що я говорю?
Майло зрозумів і був глибоко зворушений.
— Йосаріане, я пишаюсь тобою, — проникливо вигукнув він. — Справді пишаюсь. Ти собі не уявляєш, який я радий, що не все в твоєму житті зводиться до сексу. Ти маєш принципи. Звісно, що в мене є доньки, і я дуже добре розумію, про що ти говориш. Ми знайдемо цю дівчинку, навіть якщо доведеться перевернути догори дном ціле місто. Ходімо.
Йосаріан з Майлом Майндербайндером помчали у штабній машині синдикату «М і М» до управління поліції, де зустріли смаглявого неохайного комісара з тоненькими чорними вусиками і в розстебнутому мундирі, який залицявся до огрядної жінки з бородавками і двома підборіддями, коли вони зайшли до його кабінету. Він привітав Майла з виразом щасливого подиву, низько вклонився і шаркнув ногою з такою непристойною улесливістю, ніби Майло був якимсь елегантним маркізом.
— Ах, marchese [47] Майло, — з нестримною радістю проголосив він, виштовхуючи за двері повну обурену жінку, навіть не дивлячись на неї. — Чому ви не попередили, що збираєтесь прийти? Я би влаштував для вас великий прийом. Заходьте, заходьте, marchese. Ви майже перестали до нас навідуватися.
Майло знав, що не можна гаяти ні хвилини.
— Привіт, Луїджі, — сказав він, уривисто, майже грубо, кивнувши головою. — Луїджі, мені потрібна твоя допомога. Мій друг шукає дівчину.
— Дівчину, marchese? — задумливо чухаючи щоку, сказав Луїджі. — У Римі багато дівчат. В американського офіцера з дівчатами не має бути проблем.
— Ні, Луїджі, ти не зрозумів. Це дванадцятилітня незаймана дівчинка, яку він мусить знайти негайно.
— А, так, тепер зрозуміло, — втямив Луїджі. — Незайману доведеться трохи пошукати. Але якщо він почекає біля автовокзалу, куди приїздять дівчата з села шукати роботу, я...
— Луїджі, ти далі не розумієш, — огризнувся до нього Майло з такою брутальною нетерплячістю, що поліцейський комісар почервонів, підскочив, став струнко і заходився спантеличено застібати мундир. — Ця дівчинка — друг, давній друг нашого дому, і ми хочемо їй допомогти. Вона ще дитина. Десь бродить у цьому місті зовсім одна, і ми мусимо знайти її, поки хтось її не скривдив. Тепер ти розумієш? Луїджі, для мене це дуже важливо. У мене є донька такого ж віку, як ця дівчинка, і зараз для мене немає нічого важливішого за порятунок цієї бідолашної дівчинки, поки не пізно. Ти допоможеш?
— Так, marchese, тепер я розумію, — сказав Луїджі. — І я зроблю все, що в моїх силах, аби її знайти. Але сьогодні ввечері в мене майже немає людей. Сьогодні всі мої люди пробують перекрити канали, якими надходить нелегальний тютюн.
— Нелегальний тютюн? — перепитав Майло.
— Майле, — тихо застогнав Йосаріан із завмиранням серця, враз відчувши, що все пропало.
— Si, marchese, — сказав Луїджі. — Прибутки від нелегального тютюну такі великі, що контролювати контрабанду майже неможливо.
— Чи справді такі великі прибутки від нелегального тютюну? — жваво цікавився Майло, його іржаві брови жадібно вигнулись, а ніздрі нюхнули повітря.
— Майле, — гукнув до нього Йосаріан. — Не забувай про мене, добре?
— Si, marchese, — відповів Луїджі. — Прибутки від нелегального тютюну дуже великі. Контрабанда — це наше національне лихо, marchese, воістину національна ганьба.
— Це правда? — спитав Майло зі стурбованою усмішкою і побрів до дверей, немов зачарований.
— Майле! — скрикнув Йосаріан й імпульсивно кинувся йому навперейми. — Майле, ти мусиш мені помогти.
— Нелегальний тютюн, — пояснив йому Майло з виразом епілептичної жадоби, наполегливо вислизаючи від нього. — Пусти мене. Я мушу ввозити нелегальний тютюн.
— Не йди, поможи мені знайти її, — благав Йосаріан. — Нелегальний тютюн зможеш ввозити завтра.