Матерiяли до бiографii письменника Лопуцьки

Словом, подивився на себе Лопуцька в велику люстру й аж очі заплющив, бо дійсно — дуже красиво...

—От би коли Перекоп згадати, — промайнула Лопуцькові думка, як ластівка сизою хмарою...

А крім цієї була ще одна пригода у Лопуцька у Берліні, столиці Німеччини.

ЕПІЗОД ДЕСЯТИЙ (йде після дев’ятого)

Йшов якось Лопуцька вулицею і дивився вітрини, а також і взагалі навколо, насичуючись, як суха губка, матеріалами для пролетарської твірчости... І чого-чого тільки немає в тих вітринах!..

Але ось відчув Лопуцька владу фізіології. Становище кепське, бо до готелю далеко. Сунув був Лопуцька у двір, але якийсь буржуазний двірник, шейдеманівець і посіпака буржуазії, почав його розпитувати про щось. Лопуцькові було говорити ніколи й він побіг далі. Але ж і далі було не краще. — Повсюди — кати трудящих.

Раптом побачив Лопуцька серед вулиці невеличку хатину. Праворуч двері, ліворуч двері. Праворуч напис, і ліворуч — напис. Але що саме написано — бог знає. Але в одні двері входять чоловіки, а в другі — жінки.

Лопуцька підбіг до будиночка, потягнув носом — жах! — Нічим потрібним не пахтить... Вибору не було. Мент грізний. Краще в чотирьох стінах, ніж серед вулиці. — І Лопуцька вскочив.

Вскочив і остовпів. — Назустріч — буржуазна. Товста, поважна, вкланяється чемно й щось запитує.

— .....! — гукнув у відчаю Лопуцька.

А вона проклятуща знов запитує.

Лопуцька затанцював на місці, заскреготів зубами й буржуазна зрозуміла й простягла руку.

Лопуцька подивився на руку, потім па буржуазну, знову заскреготів зубами й загарчав. Буржуазна зрозуміла серйозність моменту, вийняла з кешені 20 пфенігів і показала Лопуцькові.

Тоді Лопуцька зрозумів, що треба платити. Думка про нещадний буржуазний зиск трудящих майнула сизою ластівкою, як хмара, хоч в голові й без того був жах. — Лопуцька заплатив, не вагаючись.

Буржуазна провела його до ряду дверей і відчинила одну. Лопуцька був прожогом кинувся в середину, але клята буржуазна сунулася й сама.

—Ой! — та й годі — міг тільки подумати Лопуцька... І справді... А буржуазна дістала з якогось кошика клапоть паперу й почала начищати те, що й без того було чисте, як у церкві...

Врешті все кінчилось хороше.

ЕПІЗОД ОДИНАДЦЯТИЙ (йде після десятого)

Лопуцька почав тоді оглядатися навколо, насичуючи свій пролетарський мозок матеріалом для майбутньої пролетарської творчости.

На стіні — якісь ящики. У ящиках дірочки. Над дірочками написи: 5, 10, 20, 50.

Лопуцька витяг дрібних і почав кидати пфеніги. За п'ять вискочив папірець — такий хороший і пахтить добре. Лопуцька подивився, понюхав і сховав у кешеню. За десять — знову сувій паперу. Лопуцька розгорнув — у середині велика дірка. Лопуцька подумав, догадався, покрутив головою на такі буржуазні витребеньки й теж заховав папер до кешені. За двадцять — вискочило таке, що його Лопуцька одразу пізнав, бо й дома користувався не раз. Зрадів страшенно, бо з собою з дому не взяв, а тут не знав, як купити. Отже Лопуцька всі свої гроші по двадцять пфенігів покидав у дірку й зробив запас, бо він і тут мав на увазі поглиблювати свої побутові знання.

Врешті, за п'ятдесят пфенігів вискочила якась пляшечка. На пляшечці щось було написано й окремо було додано папірця — теж з написом... Лопуцька не зрозумів нічого Дивився, крутив пляшечку, витяг корку, понюхав — пахтить не дуже приємно. Словом — чорт зна що. І п'ятдесят пфенігів.

І товаришів питати нема рації, аджеж всі вони — найкращі представники українського творчого інтелекту...

ЕПІЗОД ДВАНАДЦЯТИЙ (теж сам по собі)

Але дуже скоро все вияснилось. Лопуцька, прагнучи поглибити свої знання побуту, познайомився якось ввечері з дівчиною. Дівчина була полька. Отже все вийшло чудово. Виявилось, що раз є пляшечка за 50 пфенігів, то речей по 20 пфенігів зовсім не потрібно. Дівчина розказала й показала, що куди й як. Лопуцька був задоволений і визнав, що буржуазна наука дечого варт. — Він навіть додому зробив запасу пляшечок в п'ятдесят, але на кордоні йому лишили тільки дві. З цього моменту, між іншим, з'явилося в Лопуцька критичне ставлення до радвлади, яке й призвало його до його історичної місії, що про неї буде далі.

НЕ ЕПІЗОД. А ВЗАГАЛІ ПРО ЕВРОПУ

Інших подій, про які варт розказувати, у Берліні з Лопуцьком не трапилось. Не трапилось їх і по інших містах Европ, бо культура буржуазна, як відомо, бідна, одноманітна й вихолощена. Про це Лопуцька докладно напише в своїй книжці про Европи. — А дівчата там врешті такі, як і в нас. Хіба тільки що чистіші, беруть не дуже дорого і коли й лаються, то не по-нашому. Правда, декого з них Лопуцька навчив у певній мірі нашій мові...

ЕПІЗОД ТРИНАДЦЯТИЙ

Коли Лопуцька повертавсь, на кордоні в нього відібрали не тільки 48 пляшечок, що заміняли двадцяти-пфенігові штучки, але й ще декілька корисних предметів: три автоматичних ручки, пару черевиків, матерію на сукню жінці (я й забув сказати, що Лопуцька жонатий, але жінку має нецікаву й нелітературну — так собі, тільки для дитини та обіду годиться) і інші. І нічогісінько не помогло, так таки й пропали речі.

Я не кажу, що це була причина, але це був привід, щоб Лопуцькові повернути на нову колію, на якій він і вславився на вік.

НЕ ЕПІЗОД, А ПОЧАТОК ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ

Збагачений величезним досвідом закордонного життя і мудрістю життя тутешнього, доживши до дорослого віку, Лопуцька відчув, що не все гаразд в нашій країні. Він переконався, що він вибранець, що він все бачить значно яскравіш, ніж всякі урядовці, що для них тримати кермо пролетарської держави — це просто професія. І Лопуцька побачив, що кермо це часто скероване не так, що воно дає курс хибний. І Лопуцька відчув соціяльне замовлення — виправляти ці хиби.

Важко б було й менш чутливій душі, ніж Лоиуцькова, не відчути своєї місії, не відчути своєї величности. Видавництва розривали його на шматки. «Столичный Пролетарий» друкував уривки з його творів щотижня, а іноді й серед тижня. В найбільшому видавництві почали друкувати повне зібрання його творів і склали з ним угоду, аж до його смерти й на двадцять п'ять років після його смерти. Держава давала йому долари на закордонні поїздки, посилала його лікуватися в Крим, на Кавказ і в Каїр, хоч він ніколи ні на що, крім нежити та гонореї, не хворів. Найвищі урядовці були до нього чемні й уважні. Найвидатніші критики слово за словом розбирали його твори й приходили до висновків, від яких приємно лоскотало десь у Лопуцькових нетрах...

САМЕ ІСТОРИЧНА ПОДІЯ

І Лопуцька відчув голос історії і встав, і випроставсь у весь зріст, і відчув себе у всеукраїнському маштабі, і заговорив — теж у цьому маштабі...

І почав Лопуцька громити наше безладдя, і почав виправляти курс корабля всеукраїнського, і відчував Лопуцька себе чи то пророком Єремією, чи то Петром Першим... Проте — це дурниці. — Він відчував себе — Лопуцьком...

Кращі видавництва видрукували його твори в обкладинках з золотом. Кращі театри поставили його п'єси... Кращі критики й найвідповідальніші газети говорили про неймовірну, майже зовсім незрозумілу глибину його творів.

І ввижалося вже Лопуцькові, як пролетарська Україна повертає на правильний, безхибний шлях, що його накреслив для неї він — Лопуцька. І вбачав він вже нову славу, нову пошану й нові авторські (особливо від театральних постановок).