Одiссея
На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Одiссея, "Гомер"-- . Жанр: Мифы. Легенды. Эпос. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Одiссея читать книгу онлайн
Одiссея - читать бесплатно онлайн , автор "Гомер"
Гомер
Одіссея
© :) Homer, 800-700 BC
Джерело: Гомер. Одіссея. Х.: Фоліо, 2001 note 1. 547 с.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2003
ЗМІСТ
стор.
К.С.Забарило. Гомерова «Одіссея» та її місце у світовій літературі note 2 3
Пісня перша День перший Рада богів. Афіна наставляє Телемаха 33
Пісня друга День другий і ранок третього дня Збори ітакійців. Телемахів од'їзд 50
Пісня третя День третій і четвертий до вечора п 'ятого дня В Пілосі 67
Пісня четверта Вечір п 'ятого дня і день шостий В Лакедемоні 87
Пісня п'ята День сьомий і далі до кінця тридцять першого дня Пліт Одіссеїв 118
Пісня шоста Тридцять другий день Прибуття Одіссея до феаків 138
Пісня сьома Вечір тридцять другого дня Одіссеїв прихід до Алкіноя 152
Пісня восьма День тридцять третій Одіссеєве перебування у феаків 165
Пісня дев'ята Вечір тридцять третього дня Розповідь Алкіноєві. Пригода в кіклопа 187
Пісня десята Вечір тридцять третього дня Пригоди в Еола, у лестригонів та в Кіркеї 211
Пісня одинадцята Вечір тридцять третього дня Жертви для виклику померлих 235
Пісня дванадцята Вечір тридцять третього дня Сирени, Скілла і Харібда, бики Геліоса 259
Пісня тринадцята Тридцять четвертий день і ранок тридцять п 'ятого Відплиття Одіссея з країни феаків і прибуття до Ітаки 278
Пісня чотирнадцята День тридцять п'ятий 296
Пісня п'ятнадцята Тридцять п 'ятий і тридцять шостий день; ранок тридцять сьомого Прибуття Телемаха до Евмея 317
Пісня шістнадцята День тридцять сьомий Упізнання Одіссея Телемахом 338
Пісня сімнадцята День тридцять восьмий Повернення Телемаха на Ітаку 357
Пісня вісімнадцята День тридцять восьмий Бій Одіссея з Іром навкулачки 380
Пісня дев'ятнадцята Вечір тридцять восьмого дня Зустріч Одіссея й Пенелопи. Умивання ніг 396
Пісня двадцята Ніч з тридцять восьмого на тридцять дев 'ятий день.
Вранці і опівдні тридцять дев 'ятого дня Перед убивством женихів 420
Пісня двадцять перша День тридцять дев 'ятий Лук Одіссеїв 435
Пісня двадцять друга День тридцять дев 'ятий Побиття женихів 452
Пісня двадцять третя Вечір тридцять дев 'ятого і ранок сорокового дня Пенелопа впізнає Одіссея 471
Пісня двадцять четверта Сороковий день Замирення 486Примітки 507Словник міфологічних імен та географічних назв 541Бібліографічні відомостіПІСНЯ ПЕРШАЗМІСТ ПЕРШОЇ ПІСНІДЕНЬ ПЕРШИЙРада богів. Зібравшись на Олімпі, вони ухвалюють, щоб Одіссей, якого переслідує Посейдон і затримує німфа Каліпсо, повернувся нарешті у свою вітчизну, на острів Ітаку. Богиня Афіна, прибравши вигляд Мента, Одіссеєвого друга, з'являється синові Одіссея Телемахові й дає пораду поїхати до Пілоса і Спарти, щоб розвідати про батькову долю, радить йому також повиганяти женихів своєї матері Пенелопи, що господарюють в Одіссеєвім домі. Телемах після рішучої розмови з матір'ю і женихами лягає спати і мріє про подорож.РАДА БОГІВ. АФІНА НАСТАВЛЯЄ ТЕЛЕМАХАМузо, повідай мені про бувалого мужа, що довгоСвітом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,5] Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути.Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув.Марно загинули всі через власне зухвальство безтямне:З'їли, безумні, волів вони Гелія Гіперіона,Що понад нами, – за те дня повернення він їх позбавив.10] Дещо, богине, і нам розкажи про них, Зевсова доню.Інші, кому пощастило уникнуть загибелі злої,Дома були вже, війни й небезпеки на морі позбувшись.Тільки його, що так прагнув отчизни своєї й дружини,Німфа Каліпсо, владарка, тримала, в богинях пресвітла,15] В гроті глибокім, бажаючи мати його чоловіком.В круговороті часу, коли рік надійшов відповіднийІ ухвалили боги повернутись йому до Ітаки,Навіть і там, серед близьких і рідних, не міг він уникнутьСкрути тяжкої. Тоді всі богове йому співчували,20] Крім Посейдона, – гнівом його Одіссей богорівнийВічно був гнаний, аж поки до рідного краю дістався.Сам Посейдон у далеких тоді пробував ефіопів, –У протилежних кінцях простягались поселення їхні, –Де Гіперіон заходить, і там, де він сходить щоденно.25] Там з баранів і биків гекатомби приймав він жертовні,Там веселився на учтах. Тим часом інші боговеВ Зевса, у домі його на Олімпі, всі разом зібрались.Першим батько людей і богів тут слово промовив, –В пам'яті серця його постав-бо Егіст бездоганний,30] Вбитий Орестом палким, Агамемнона сином преславним.Це він згадавши, з такими словами звернувсь до безсмертних:«Горе! Як легко смертні тепер нас у всьому винують!Зло – від богів, – вони кажуть, самі ж через власну зухвалість,Всупереч долі, багато на себе нещасть накликають.35] Так і Егіст проти долі дружину Атріда законнуВзяв за жону, а самого убив, щойно той повернувся.Знав же й про згубу свою, бо завчасно до нього послалиСвітлого ми дозорця Гермеса сказать, щоб не смів тойАні Атріда вбивать, ні жони його брати за себе,40] Бо за Атріда відомста відбудеться через Ореста,Щойно змужніє й почне за рідним він краєм тужити.Так йому мовив Гермес, та не зміг він на думку ЕгістаРадою доброю вплинуть, – і той за все поплатився».В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:45] «О Кроніде, наш батьку, ти наш володарю найвищий!Справді, смертю такою поліг він цілком по заслузі.Хай же так кожен загине, хто мав би таке учинити.Та розривається серце за тим Одіссеєм розумним.Він-бо, нещасний, від любих далеко на хвилею митім50] Острові терпить біду, на тім пупі широкого моря.Острів той лісом поріс, і живе там богиня в домівці,Згубного донька Атланта, що глиб увесь знає у моріЙ сам міцними плечима тримає стовпи височенніТі, що й небо навколо, і землю усю підпирають.55] В смутку затримує там бідолаху Атлантова донька,Повними ласки й облуди словами всечасно чарує,Тільки б свою він Ітаку забув. Одіссей же невтішноПрагне узріти хоч дим, що над рідним підноситься краєм,Потім і вмерти готовий. Невже і твого, олімпійцю,60] Серця ласкавого це не зворушить? Чи не годив-боЖертвами щиро тобі Одіссей з кораблів аргів'янськихВ Трої просторій? Чому ж одвертаєшся й досі од нього?»Відповідаючи, Зевс, шо хмари збирає, промовив:«Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу?65] Богоподібного як же забути мені Одіссея?Найрозумніший з людей він, з усіх найщедріші приносивЖертви безсмертним богам, що простором небес володіють!Та Посейдон-земледержець до нього всечасно палаєГнівом невпинним за те, що кіклоп Поліфем богорівний70] Ока позбавлений ним, а той же із інших кіклопівБув найсильніший; німфа його породила Фооса,Форкіна донька, державця в пустинному морі шумливім.В гроті глибокім вона з Посейдоном колись поєдналась.З того часу Посейдон, могутній землі потрясатель,75] Хоч не убив Одіссея, то гонить від рідного краю.Отже, давайте усі поміркуємо разом уважно,Як Одіссея додому вернуть. Посейдон хай вгамуєГнів свій, – не може-бо він проти спільної волі безсмертнихВперто змагатися сам і один з усіма сперечатись».80] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:«О Кроніде, наш батьку, ти наш володарю найвищий!Як і направду тепер до вподоби богам всеблаженним,Щоб Одіссей велемудрий щасливо додому вернувся,З вістю Гермеса, гінця світлосяйного, швидше пошлімо85] Аж на Огігію, острів далекий, нехай там негайноНімфі звістить пишнокосій ухвалу нашу незмінну,Що Одіссей витривалий повинен додому вернутись.Я ж до Ітаки пощу, щоб там в Одіссеєвім синіБільшу збудити бадьорість і прагнення вкласти у серце,90] Скликати довговолосих ахеїв на збори народніЙ вигнати всіх женихів, які убивають у ньогоЦілі отари овець і повільних волів круторогих.Потім пошлю його в Спарту і в Пілос, пісками укритий, –Може, почує він щось про повернення любого батька95] Й сам між чужими людьми собі доброї слави набуде».Мовила так і до ніг золоті підв'язала підошви.Гожі й нетлінні, що всюди із подувом вітру найлегшим –І по воді, й по безкраїх просторах землі – її носять,Спис бойовий у руки взяла з наконечником мідним,100] Гострий, міцний і важкий, що ним побивала героївШереги гнівом охоплена донька всевладного батька.Кинулась летом швидким із високих вершин олімпійських,Стала в ітакськім краю, при самих Одіссеєвих дверях,Перед порогом надвірним, із списом в руці мідногострим,105] Вигляд чужинця прибравши, тафійського ватага Мента.Там женихів гордовитих застала. Перед дверимаГрою в кості якраз утішали своє вони серце,Сидячи долі на шкурах волів, що самі ж повбивали.Слуги меткі та окличники з ними: одні у кратерах110] Воду мішали з вином, а другі дірчатими милиГубками довгі столи й на середину їх виставляли,Інші ж – м'яса на них розкладали шматки незліченні.Перший з усіх Телемах боговидий богиню помітив.Серцем засмучений, мовчки сидів він поміж женихамиИ думкою батька собі уявляв благородного, як вінЗ'явиться раптом і всіх женихів повигонить із дому,Честь свою верне і стане господарем власних маєтків.Мислячи так, він сидів з женихами й Афіну побачив.Кинувсь до входу він, сором відчувши в душі, що чужинець120] Мусить так довго стоять під дверима. Наблизивсь до нього,Взяв за правицю його, прийняв мідногострого списаІ, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:«Щастен будь, гостю, в цім краї ти прийнятий будеш привітно!Сядь, пообідай, а потім розкажеш, чого тобі треба».125] Мовивши це, йде вперед, а за ним – Паллада Афіна.Щойно обоє зайшли вони в дім Одіссея високий,Списа узяв він у неї, відніс під колону велику,Вставив у тесаний списник – туди, де багато стоялоІнших списів Одіссея, в біді витривалого мужа.130] В крісло, привівши її, посадив, полотниною вкрите,Крісло ж красиве, різьблене, з маленьким підніжжям при ньому.Сам на стільці біля неї узорчатім сів якнайдаліВід женихів, щоб криком своїм не завадили гостюїжу спокійно вживати, хоча й до зухвальців потрапив,135] Та наодинці про батька відсутнього щось розпитати.Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку –Руки вмивати – й поволі над срібним цеберком зливала;Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.Хліба і страв розмаїтих їм ключниця вносить поважна,140] Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів багатих;Різного м'яса їм чашник на блюдах поклав дерев'янихКупами, й келихи він золоті перед ними поставив;Часто й окличник до них підходив вина доливати.Шумно в кімнату зухвалі зайшли женихи й посідалиі45] Поряд, один за одним, на стільцях і на кріслах високих;Воду їм чисту на руки окличники стали зливати;Свіжого хліба служниці наклали їм кошики повні;Хлопчики аж по вінця напою влили у кратери,Й руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.150] Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,Зразу ж і іншим серця женихів забуяли бажанням –Співу і танців, адже найкраща то учти оздоба.Фемію в руки окличник кіфару подав пречудову,Мусив-бо він женихам і грати, й співать проти волі.155] Пісню прекрасну почав він, по струнах ударивши злегка.Саме тоді Телемах Афіні сказав ясноокій,Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:«Гостю мій любий, не будеш гнівитись на те, що скажу я?їм лиш одно на умі – самі лиш кіфари та співи.160] Легко їм це, бо безкарно чужеє майно проїдаютьМужа, що білії кості його або десь під дощамиТліють на суші, або їх десь хвиля морська коливає.Тільки б узріли вони, що господар додому вернувся,Всім би їм краще вже ноги прудкіші схотілося б мати,165] Ніж на одіння коштовне чи золото тут багатіти.Доля лиха загубила його, і ніякої втіхиНам вже немає, хоча й би сказав хто з живущих на світі,Ніби він вернеться, – день повороту його вже загинув.Отже, тепер мені щиро скажи і повідай одверто:170] Хто ти і звідки? З якого ти міста й родини якої?Як ти прибув, на якім кораблі? Яку до ІтакиПуть із тобою пройшли мореплавці? І що то за люди?Ти ж бо не пішки, гадаю, до нашого краю дістався.Щиро й одверто ще й те розкажи, щоб знав я напевно:175] Вперше сюди ти приїхав чи гостем у батька мойогоТи вже бував? Бо немало вчащало до нашого домуВсякого люду, широкі-бо мав із людьми він стосунки».Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:«Щиро й одверто на всі я тобі відповім запитання.180] Ментом я звусь, Анхіала премудрого я величаюсьСином і правлю тафійським народом моїм веслолюбним.Нині ж заїхав сюди кораблем із людьми я своїми,Пливши по темному морю в країну людей іншомовних,В місто Темесу, по мідь, а везу я залізо блискуче.185] Свій корабель я поставив далеко від вашого міста,В гавані Рейтрі, де поле під схилом Нейона лісистим.Гордий я тим, що гістьми з твоїм батьком були ми взаємноЗ давніх часів. Запитай у старого Лаерта-героя,Якось зайшовши до нього. Та, кажуть, уже він до міста190] Більше не ходить, а десь у полі далеко бідує,Тільки служниця стара подає йому їсти і питиВ час, коли втомлені ноги додому він ледве дотягне,Свій виноградник за день обходивши по схилах пологих.Отже, прийшов я тепер, – чував-бо, що твій уже батько195] Дома – боги його, видно, затримали десь у дорозі.Ні, не вмер, ще живе на землі Одіссей богосвітлий!Десь між живих він, лише забарився на морі широкім.Дикі й жорстокі мужі десь на острові, хвилею митім,Силою, мабуть, його проти волі тримають у себе.:со Нині ж тобі провіщу, як на душу безсмертні поклалиЙ як воно збутися має насправді усе, я гадаю,Хоч не віщун я і з льоту пташок ворожити не вмію.Отже, недовго йому від милої серцю вітчизниБути далеко, – й залізні його вже не втримають пута, –205] Вмілий до всього, він знайде і спосіб додому вернутись.Отже, тепер мені щиро скажи і повідай одверто:Справді рідним доводишся ти Одіссеєві сином?Дуже лицем ти на нього й очима прекрасними схожий.Часто за давніх часів ми один зустрічалися з одним210] Ще перед тим, як подавсь він до Трої, куди з ним і інші –Вицвіт аргеїв – на суднах своїх попливли крутобоких.З того часу ні мене він, ні я Одіссея не бачив».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Щиро, мій гостю, на всі я тобі відповім запитання.215] Мати мені говорила, що ніби я син Одіссеїв, –Сам я не знаю. Та й хто ж бо те знає, від кого родивсь він?Був би щасливий я, більше б мав користі, сином родившисьМужа, який при добрі своїм жив би до старості мирно.Та серед смертних людей найнещасніший той, що, як кажуть,220] Я народився від нього, – якщо вже ти хочеш це знати».Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:«Видно, в майбутнім боги не залишать твойого без славиРоду, коли породила такого, як ти, Пенелопа!Отже, тепер мені щиро скажи і повідай одверто:225] Що за гульня тут? І що то за зборище? Нащо тобі це?Що це – весілля чи учта? Не в складчину ж тут розгулялись?Тільки, здається, вони вже надто зухвало учтуютьВ домі твоєму. Обуриться кожна людина розумна,Хто б то сюди не зайшов і на сором отой не поглянув».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Гостю, якщо ти поставив таке запитання, то знай же:Був бездоганний колись цей будинок і повен достаткуВ час, коли муж той отут іще пробував поміж нами.Нині ж інакше схвалили боги, замисливши злеє.235] Поміж усіх-бо людей зробили його невидимим.Я ж бо не так сумував би, коли б і справді умер він,Чи у троянській землі серед інших героїв загинув,Чи, закінчивши війну, на руках би сконав він у друзів.Пагорб могильний над ним насипали б там всеахеї.240] Синові славу велику тоді б він зоставив навіки.Гарпії ж нині його від нас одібрали безславно,В безвість пішов він, без сліду пропав десь, мені залишившиСум і ридання. Та я не за ним лиш єдиним зітхаюЙ плачу, – боги мені й іншу печаль накинули злую:245] Скільки на цих островах державців не є можновладних –З Сами, Дуліхію й Закінту, густо укритого лісом,Скільки їх тут не кермує, на цій кременистій Ітаці,Всі мою сватають матір і дім мій нещадно грабують.Шлюбу ж бридкого вона ні відкинуть не сміє, ні краю250] їх домаганням не може покласти; вони ж об'їдаютьВесь мій маєток і скоро й самого мене пошматують!»Повна обурення, мовить до нього Паллада Афіна:«Леле! То й справді тобі Одіссей, і понині відсутній,Конче потрібен, щоб руки на зайд безсоромних накласти.255] О, якби він повернувся додому і в перших воротяхСтав із своїми списами двома, із щитом і в шоломі,Знову такий же, яким його я побачив упершеВ час, коли в домі у нас їдою й питвом утішавсяВін, повернувшись з Ефіри, від їла, сина Мермера, –260] їздив якось Одіссей на своїм кораблі швидкоплиннімТам смертоносного зілля шукати, щоб мідноокутіСтріли намазувать ним. Та отрути не дав йому тоїІл, бо боявся богів, одвічно над нами живущих.Дав її тільки мій батько йому, бо любив його дуже.265] Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!Тільки в безсмертних богів лежить іще це на колінах –Стане він помсту чинити за себе чи ні, повернувшисьВ рідну оселю. А зараз тобі вже подумати треба,270] Як би отих женихів із власного дому прогнати.Отже, послухай тепер і візьми ці слова до уваги:Завтра на збори усіх поскликавши героїв ахейських,Все розкажи їм, – боги ж тут нехай тобі свідками будуть.Потім від всіх женихів зажадай по домах розійтися;275] Мати ж твоя, якщо знов її серце одруження прагне,Хай повертається в дім до свого вельможного батька;Там хай справлять весілля й багаті нехай приготуютьВіно й дарунки, що любій належить одержати доньці.Дам і тобі я пораду розумну, її ти послухай:280] Кращий візьми корабель і, дванадцять гребців спорядивши,їдь розпитати про батька, якого так довго немає, –Може, почуєш од смертних що-небудь чи з уст Поголоски,Вісниці Зевса, що людям чуток щонайбільше приносить;В Пілосі ради спитай в богосвітлого Нестора спершу,28:1 Звідти у Спарту заїдь до русявого ти Менелая,Він-бо останній приїхав із мідянозбройних ахеїв.Тільки почуєш, що батько живий і вернутися має,Жди цілий рік і терпляче усі оті знось неподобства;А як почуєш, що вмер він, що більше його вже немає,290] Швидше додому вертайся, до милої серцю вітчизни,Пагорб могильний насип і похорон справ урочистий,Все як годиться, й тоді вже віддай свою матінку заміж.Потім, коли ти закінчиш і зробиш усе, як я радив,В серці своєму розваж і в думках обміркуй неодмінно,295] Як у господі твоїй женихів повинищувать краще –Підступом чи не ховаючись. Годі дитиною бути,Виріс ти з цього давно, не в такому-бо ти уже віці.Чи невідомо тобі, якої Орест богосвітлийСлави зажив між людьми, помстившись на батькоубивці100] Злому Егісті, що вбив славетного батька у нього?Друже мій любий, я бачу, ти й рослий удавсь, і вродливий,Будь же відважний, щоб доброї слави в потомках набути.Я ж на швидкий корабель свій іти вже до друзів повинен, –Мабуть, давно їм терпець уривається ждати на мене.305] Ти ж подбай про своє й над моїми подумай словами».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Так доброзичливо ти, мій гостю, до мене говориш,Наче до сина отець, і порад я твоїх не забуду.Трохи зостанься ще тут, хоч і дуже ти в путь поспішаєш.310] Добре помийся у мене, дай милому серцю утіху,Потім, радіючи духом, на свій корабель з подарункомПідеш почесним; на спогад я річ тобі гарну й коштовнуДам, як другові-гостю господар гостинний дарує».В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:315] «Ні, не затримуй мене, поспішаю-бо нині в дорогу.Дар же, що серцем ласкавим хотів ти мені дарувати,Ще віддаси, коли знов повернусь, – повезу я додомуДар дорогий і щось гідне й тобі подарую взаємно».І непомітно тоді відійшла ясноока богиня,320] Зникла, мов чайка та, в отвір для диму, силу й відвагуВ груди вдихнувши йому, і про батька він більше, як завжди,Мусив згадати. Думками своїми розмисливши добре,Серцем жахнувсь Телемах, у гостеві бога пізнавши.Зразу ж у гурт женихів повертається муж богорівний.325] Пісню славетний співав їм пісняр, а вони всі сиділиЙ слухали мовчки. Співав про сумне він повернення з ТроїВоїв ахейських, що їм призначила Паллада Афіна.З верхніх покоїв своїх почула ті співи натхненніМудра Ікарія донька, багата умом Пенелопа.330] Зверху по східцях високих зійшла вона вниз потихеньку,Ще й не сама, з нею разом зійшли й дві служниці додолу.До женихів увійшовши із ними, в жінках богосвітла,Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,Лиця закрила собі білотканим, ясним покривалом;335] В неї обабіч стояли обидві служниці дбайливі.Вмившись сльозами, вона божественному мовить співцеві:«Фемію, знаєш пісень ти багато, що смертних чарують,Подвиги ними людей і богів уславляють аеди,Сядь, заспівай нам одну з них, а гості послухають, мовчки340] Чаші хиляючи. Тільки свою припини сумовитуПісню, вона-бо мені у грудях скорботою любеСповнює серце, – горе спіткало мене безутішне.В вічному смутку спогадую голову я найдорожчуМужа, що слава його всю Елладу окрила і Аргос».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Вірному, матінко люба, навіщо борониш співцевіТим нас втішати, до чого він прагне в думках? Не співці тутВинні, а винен тут Зевс, що людям, які задля хлібаТяжко працюють, те, що захоче, вкладає до серця.350] Тож не дивуйся, коли він співа про недолю данаїв.Смертні-бо люди звичайно таку вихваляють найбільшеПісню, яка слухачів полонить найновішим звучанням.Май же терпіння у серці й послухать наважся душею:Справді, не сам Одіссей лише день повороту додому355] Втратив у Трої, загинуло з ним іще й інших багато.Краще до себе вертайся й пильнуй там своєї роботи,Кросен своїх, веретен, та доглянь, щоб служниці у доміВсі працювали як слід. А розмови вести – чоловічаСправа, найбільше ж моя, бо єдиний я в домі господар».360] Подиву повна, до себе вернулась тоді Пенелопа, –Синове слово розумне їй глибоко в душу запало.В горницю верхню вона із служницями разом ввійшовши,За Одіссеєм, за мужем коханим, там плакала, докиСон їй солодкий на вії звела ясноока Афіна.365] Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях, –Всі-бо жадали вони з Пенелопою ложе ділити.Отже, почав Телемах тямовитий до них промовляти:«Гей, женихи матусі моєї, занадто зухвалі!Пиймо вино й досхочу веселімось, та нащо кричати370] Голосно так! Чи не краще послухать чудової пісніМужа такого, як цей, що з богами рівняється в співах.Завтра ми зранку, усі на міському зійшовшись майдані,Збори почнем, і прямо я буду від вас вимагатиДім мій покинуть. Про інші собі постарайтеся учти –375] Власне майно проїдайте у кожного в домі по черзі.А догідніше і краще здається вам тут залишатись,Щоб лиш в одної людини добро марнувати безкарно, –Все пожеріть! До богів я волатиму вічно живущих,Поки сам Зевс на тім стане, щоб мали ви мзду по заслузі, –380] Тут же, в цім домі, тоді загинете ви без відомсти!»Так він сказав. А вони – аж губи погризли зубами,Лиш дивувались, як сміливо став Телемах промовляти.Саме тоді Антіной, син Евпейтів, озвався до нього:«Мабуть, самі вже боги навчили тебе, Телемаху,385] Звисока так розмовляти й зухвало поводитись з нами.Тільки б не дав нам Кроніон державцем тебе на Ітаці,Морем омитій, хоч маєш на неї з народження право!»Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Ти не гнівись, Антіною, на мене за те, що скажу я:390] Я не від того, як зволив би Зевс мені це дарувати.Ти ж не назвеш це найгіршим, що трапитись може людині?Бути державцем – то зовсім не зле: відразу-бо в ньогоЙ дім багатіє, і сам набуває він більшої шани.Тільки ж у нас, між ахеїв, на морем омитій Ітаці,395] Інших державців багато ще є – і старих, і молодших, –З них комусь влада перейде, як вмер Одіссей богосвітлий.В себе ж один тільки я повновладним господарем будуДому і слуг, що для мене придбав Одіссей богосвітлий».Тут Еврімах, син Поліба, у відповідь мовив до нього:400] «В лоні богів, Телемаху, від нас ще заховано, мабуть,Хто володарити буде на морем омитій Ітаці.В домі ж своєму єдиний над власним добром ти господар.Хто б це посмів силоміць у тебе майно одібрати,Поки Ітака стоїть і люди на ній проживають!405] Хтів би я, мій найдорожчий, спитати у тебе про гостя:Звідки отой чоловік? Яку він отчизною славитьЗемлю? Якого він роду і де його нива отецька?Звістку тобі він привіз про повернення батька чи, може,Справи його особисті прибути сюди спонукали?410] Надто раптово-бо зник він, знайомства із нами не ждавши.З вигляду ж він на людину низького коліна не схожий».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Ні, Еврімаху, на батька мені уже, мабуть, не ждати.Я ні чуткам вже не вірю, що ніби він має вернутись,415] Ні в віщуваннях не тішусь, яким довіряється мати,Безліч провісників різних скликаючи в нашу оселю.Гість же оцей – то приятель батьків, із Тафоса родом,Мент на ім'я, назвався премудрого він АнхіалаСином і править тафійським народом своїм веслолюбним».420] Так відповів Телемах, хоч безсмертну впізнав він богиню.Тішитись танцями знов почали вони й співом, що млостюСповнював їх, і так вечорової ждали години.Поки вони веселились, то й вечір насунувся темний.Тільки аж спати схотівши, вони розійшлись по домівках.425] Гарним подвір'ям тоді й Телемах до високих подавсяСпальних покоїв, що їх збудував він на видному місці, –З серцем, повним думок, до свого він наблизився ложа.Вслід йому з факелом в кожній руці увійшла домовитаОпсова донька, стара Евріклея, Пейсенора внука.430] Власним коштом Лаерт відкупив її в час, коли зовсімЮна була вона, двадцять за неї волів заплативши;В домі так само її шанував, як і жінку дбайливу.Ложа її не ділив, проте, щоб не гнівити дружину.Йшла вона з факелом в кожній руці. Телемаха ж любила435] Більше, ніж інші служниці, бо змалку його доглядала.Двері тоді відчинив він в доладно збудовану спальню,Сів на постелі і, знявши хітон м'якотканий із себе,Кинув цю одіж на руки послужливій няні старенькій.Склавши старанно хітон і розгладивши, де він зібгався,440] Няня його на кілок при різьбленім повісила ліжку.Вийшла із спальні, узявши за срібне кільце, причинилаДвері і ременем засув знадвору засунула тихо.Руном овечим укритий, всю ніч Телемах, на постеліЛежачи, думав про путь, в яку закликала Афіна.Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Перейти на страницу:
ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА
ЗМІСТ ВІСІМНАДЦЯТОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Бій Одіссея з Іром. Він безуспішно радить Амфіномові рохтучитися з женихами. Пенелопа подає їм надію на шлюб у найближчому майбутньому; вони приносять їй подарунки. Меланта ображає Одіссея. Еврімах кидає в нього ослоном. Женихи розходяться по домівках.
БІЙ ОДІССЕЯ З ІРОМ НАВКУЛАЧКИ
В двері ввійшов жебрак всім відомий. Ітакою-містом
Скрізь він по жебрах блукав, а черево мав ненаситне,
їсти і пити був завжди готовий. Сили і моці
В ньому, проте, не було, хоч на вигляд він був величезний»
5] Звався Арнеєм. Його від народження мати поважна
Так називала. Та молодь уся його кликала Іром,
Кожному вісті розносив-бо він, що йому доручали.
Він Одіссея почав виганяти із власного дому,
Лаяти став його й слово до нього промовив крилате:
10] «Геть від порога, старий, бо викину звідси за ноги!
Може, не бачиш, до мене підморгують всі, щоб тебе я
Викинув звідси? А я ще соромлюся так учинити.
Ну-бо, вставай! Щоб рук не прийшлось нам до сварки докласти».
Глянув на нього спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:
15] «Дивний ти! Злого тобі не вчинив я й не мовив нічого,
Навіть не заздрю, коли подають і збираєш багато.
Досить обом нам порога цього. І чого б то ми мали
Заздрити іншому? Ти ж, видається мені, такий самий
Бідний жебрак, як і я. Багатство боги лиш дають нам.
20] Ти ж не занадто вимахуй руками, щоб я не розсердивсь.
Хоч і старий, а кров'ю тобі розмалюю я груди
Й губи. Тоді набагато було б спокійніше й для мене
Завтра. Бо певен того я, тепер уже ти не захочеш
Вдруге заходити в дім Одіссея, сина Лаерта».
25] В відповідь мовив йому цим розлючений Ір-волоцюга:
«Лишенько! Як цокотить задрипаний цей ненажера,
Наче та баба стара біля печі. Ну й дам йому чосу,
Як у обидва візьму кулаки, – полетять усі зуби
З щелеп на землю, немов кабанові, що засіви риє.
Підпережись, як належить, хай всі тут навколо побачать
Бій наш, як із молодшим од себе ти битися будеш».
Так на порозі, обтесанім з каменю, в дверях високих
Сварку вони одчайдушну нараз завели між собою.
Та зауважила це Антіноєва сила священна,
Весело той засміявся і так женихам він промовив:
«Друзі мої! Такого ніколи ще тут не траплялось, –
Нам несподівану бог у цей дім посилає розвагу!
В сварці страшній завелись між собою наш Ір і чужинець!
Ще й навкулачки поб'ються, – нацькуймо одне їх на одне»
40] Так він сказав. І з реготом всі з своїх крісел схопились
І обступили юрбою обох прошаків-голодранців.
Саме тоді Антіной, син Евпейта, до них обізвався:
«Слухайте, що я скажу, женихи невгамовні й відважні!
Козячі кендюхи там он шкварчать на вогні, на вечерю
45] Приготували ми їх, начинивши і жиром, і кров'ю.
Хто з них здолає в борні і покажеться дужчим на силі,
Хай підійде і, який до вподоби, собі вибирає.
В учтах із нами й надалі він братиме участь, а інших
Ми жебраків із торбами сюди не допустимо більше».
50] Так говорив Антіной, і подобалась їм його мова.
Та, замишляючи хитрість, сказав Одіссей велемудрий:
«Друзі, ніяк неможливо із мужем молодшим боротись
Літній людині, нуждою знесиленій, та спонукає
Шлунок злощасний мене на побої себе наражати.
55] Тож покляніться усі і велику складіть мені клятву,
Що, догоджаючи Ірові, жоден на мене зрадливо
Рук не підніме важких і не дасть мене цим подолати».
Так говорив Одіссей, і всі клятву дали, як просив він.
А як вони поклялись і скінчили велику ту клятву,
60] Мовила знову тоді Телемахова сила священна:
«Гостю, якщо тебе серце і дух спонукає відважний
Сили поміряти з ним, то із інших ахеїв нікого
Ти вже не бійся, – хто вдарить тебе, з багатьма буде битись!
Я тут господар, зі мною ж напевно погодяться легко
65] І Антіной з Еврімахом – розумні-бо й знатні обоє».
Так говорив він, і всі це схвалили. Свій сором лахміттям
Підперезав Одіссей і чудові, міцні та великі
Стегна відкрив, і плечі свої оголив він кремезні,
Груди могутні й рамена. Наблизившись тихо, Афіна
70] Сил вожаєві людей додала у суглоби і м'язи.
А женихи всі були здивовані цим надзвичайно,
І, на сусіда свого поглядаючи, мовив з них кожен:
«Ір вже Не-Ір, біда йому буде, що сам напитав він!
Гляньте, які з-під лахміття старий цей показує стегна!»
75] Так говорили вони, а в Іра душа трепетала.
Та силоміць привели його слуги, проте, і насильно
Підперезали, а він усім тілом тремтів з переляку.
Лаючи Іра, гукнув на ім'я Антіной і промовив:
«Краще б не жить, не родитись тобі, хвастовитий бугаю,
80] Надто тремтиш-бо й старого боїшся цього чоловіка,
Що облягли його злидні й недоля тяжка пригнітила.
От що скажу я тобі, і так воно статися має:
Як подолає старий і покажеться дужчим на силі,
Вкину я в чорний тебе корабель і в ньому спроваджу
85] На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних.
Вуха і ніс він тобі відітне безпощадною міддю,
Сором твій вирве й живцем віддасть його псам на поживу».
Так він сказав, і той тілом усім затремтів іще більше.
Пхнули його на середину й руки обидві піднесли.
Тут міркувати незламний почав Одіссей богосвітлий –
Вдарити так, щоб на місці той впав і душа б відлетіла,
Чи тільки злегка ударить, щоб він по землі простягнувся?
Поміркувавши про себе, він визнав усе ж за найкраще
Вдарити злегка, щоб часом ахеї його не впізнали.
95] От замахнулись обидва. Ударив Ір Одіссея
В праве плече, а той його вдарив під вухо, аж кістка
Хруснула й пасока з рота кривавим струмком заюшила.
З стогоном впавши у пил і скрегочучи дико зубами,
Землю він п'ятами бив. Женихи ж благородні, здійнявши
100] Руки угору, зо сміху аж умирали. За ноги
З передпокою потяг Одіссей його через подвір'я
Аж до сіней під ворітьми, й, до муру, що коло подвір'я,
Щільно його притуливши, дав костур, як берло, у руки,
Й став говорити до нього, із словом звернувшись крилатим:
105] «От і сиди тут, свиней і собак відганяй, боягузе!
Більше уже верховодом не бути тобі над старцями
І жебраками, щоб лихо ще гірше тебе не спіткало».
Мовивши це, через плечі собі він закинув за спину '
Латані вбогі сакви, замість ременя шнур підв'язавши,
110] І, відійшовши, сів на порозі. Із сміхом вертались
В дім женихи і такими вітали чужинця словами:
«Хай тобі, гостю, сам Зевс подає і боги всі безсмертні
Те, чого прагнеш душею, що любе для тебе і миле,
Край-бо поклав ти тепер жебранині цього ненажери
115] Серед народу. Спровадимо скоро цього ми приблуду
На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних».
Так вони мовили, й рад був з їх слів Одіссей богосвітлий
А після того підніс Антіной йому кендюх великий,
Жиром і кров'ю начинений. Ще й Амфіном, дві хлібини
!20] З кошика взявши, подав Одіссеєві, із золотої
Випивши чаші, вітав його й так він до нього промовив:
«Радуйся, батьку-чужинче! Нехай тобі випаде щастя
Хоч на майбутнє, бо й досі біди зазнаєш ти багато!»
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
125] «Дуже, здається, розсудливий ти чоловік, Амфіноме,
Батька такого ж ти син, хороша-бо слава й про нього:
Нісій з Дуліхію, чув я, і доблесний муж, і заможний.
Кажуть, ти син його, схожий-бо й ти на розумну людину.
От чому дещо скажу тобі, ти лиш послухай і зваж це.
130] Серед істот, що їх живить земля, що тут повзають, дишуть,
Слабшої годі знайти за оту жалюгідну людину.
Поки боги їй удачі дарують і носять коліна,
Навіть не мислить вона, що їй випаде лихо небавом.
А як нашлють їй нещастя і злиднів боги всеблаженні,
135] То мимоволі вона терпеливо їх зносити мусить.
Думка в людей на землі такою буває, яку їм
Батько безсмертних і роду людського в той день посилає.
Так от і я себе міг до щасливих колись зачисляти,
Та, на свою покладаючись силу і владу, на батька
140] І на братів своїх здавшись, вчинив безрозсудств я багато.
Несправедливим не слід, проте, бути нікому й ніколи,
Мовчки приймаючи те, що боги нам дають у дарунок.
Скільки безчинств, як погляну, творять женихи в цьому домі,
Як тут багатство марнують і як зневажають дружину
Мужа, якому, я певен, недовго вже бути далеко
Від батьківщини і друзів! Він близько! Тебе ж хай додому
Хтось із богів відведе, щоб із ним тобі тут не зустрітись
В день, коли він у свою повернеться милу вітчизну.
Бо не безкровно тоді, я вважаю, розв'яжеться справа
150] Між женихами і ним, як у рідну домівку він прийде!»
Мовивши це, узливання вчинив, і випив вина він
Медосолодкого, й келих віддав розпоряднику в руки.
Той через дім весь пішов із смутком у любому серці,
Голову низько схиливши. Відчув щось лихе він душею.
155] Смерті ж, проте, не уникнув, – його-бо скувала Афіна,
Щоб Телемаха рукою й списом був приборканий міцно.
Отже, вернувшись, у крісло він сів, із якого підвівся.
Думку тоді подала ясноока богиня Афіна
Мудрій Ікарія доньці, славетній умом Пенелопі,
160] До женихів появитися, щоб якнайглибші бажання
їхні розбурхать, самій же ще більше здобути поваги
У чоловіка і в сина, аніж то раніше бувало.
Ключницю кличе вона й, усміхнувшись удавано, каже:
«Серце мені, Евріномо, велить, як раніш не бувало, –
165] До женихів появитися, хоч і гордую я ними.
Синові слово скажу я, й воно йому буде корисне:
Краще йому з женихами зухвалими спілки не мати, –
Гарно-бо мовлять вони, а за спиною зле замишляють».
Відповідаючи, мовила ключниця їй Еврінома:
170] «Так, все це правда, дитино, усе до ладу ти говориш.
Йди ж бо і синові все розкажи, не таївши нічого.
Тільки омийсь перед тим і як слід намасти собі щоки,
Щоб не виходить на люди з обличчям, укритим слідами
Сліз, не гаразд-бо і плакать усе без кінця й сумувати.
175] Син твій – дорослий уже, тож таким ти найбільше бажала
Бачить його, про такого ти здавна благала безсмертних».
Відповідаючи, мовила їй Пенелопа розумна:
«Не переконуй мене, Евріномо, щоб я у печалі
Тіло своє омивала й мастила оливою щоки.
їм В мене й любов до краси відібрали боги олімпійські
З днини, коли в кораблях крутобоких відплив чоловік мій.
Гіпподамею, проте, й Автоною поклич, хай до мене
Прийдуть, щоб разом зі мною вони побули у господі,
Я-бо нізащо не вийду сама до мужчин – адже сором!»
185] Так вона мовила, й ключниця вийшла старенька з кімнати
Переказати жінкам, щоб піднятись наверх поспішили.
Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:
Сон найсолодший навіяла стиха Ікаровій доньці –
Все її тіло ослабло, схилилась вона і заснула
190] Там же, у кріслі. Тим часом на неї в богинях пресвітла
Щедро дари пролила божественні, щоб звабить ахеїв.
Спершу обличчя красивим зробила їй, маззю натерши
Амбросіальною, що лиш сама Афродіта Кіферська
Мажеться нею, йдучи до харит в чарівні хороводи.
195] Потім їй вищою постать зробила й повнішою трохи,
Тіло ж – білішим за кість слонову, обточену гладко.
Швидко зробивши це все, відійшла у богинях пресвітла.
Голосно мовлячи, тут увійшли до кімнати служниці
Білораменні і сон відігнали від неї солодкий.
200] Щоки долонями злегка потерла вона і сказала:
«Лагідний сон охопив мене глибоко, змучену горем.
Хай таку ж лагідну смерть Артеміда мені непорочна
Зразу пошле, щоб я більше свого не печалила серця
И віку собі не збавляла, за любим сумуючи мужем.
Повен-бо доблесті був видатний між усіх він ахеїв».
З цими словами зійшла вона з верхніх покоїв світлистих,
Ще й не сама, – з нею разом додолу зійшли й дві служниці.
До женихів увійшовши, із ними, в жінках богосвітла,
Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,
210] Лиця закрила собі ясним покривалом світлистим,
З нею обабіч стояли обидві служниці дбайливі,
А женихи запалали жагою й коліньми ослабли –
Всі з Пенелопою ложе жадали вони розділити.
До Телемаха вона, свого любого сина, озвалась:
215] «Щось не твердий, Телемаху, і розумом став ти, і духом, –
Хлопчиком бувши, ти в серці мудріші поради знаходив.
Ставши ж дорослим тепер і змужнілого віку дійшовши,
В час, коли навіть стороння людина, на зріст твій і вроду
Глянувши, скаже, що ти – нащадок щасливого мужа, –
220] В тебе нема ні понять справедливих, ні твердості духу.
Як це у нашому домі могла така статись подія,
Як ти дозволити міг так зневажити нашого гостя?
Що ж тепер буде, коли, пробуваючи в нашому домі,
Прийдеться гостеві ще й знущань зазнавати нестерпних?
225] Сором тоді від людей, ганьбу ти навернеш на себе».
Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
«Матінко люба! Не смію твоїм я перечить докорам.
Добре усе я в своїй розумію душі і чудово
Знаю, що добре, що зле, – давно-бо вже я не дитина.
230] Та не у всьому я й розумом можу своїм розібратись.
Ті, що сидять он з лихими думками, то в той бік, то в інший
Часто збивають мене, і порадника в них не знайду я.
Не із вини женихів ота бійка чужинця із Іром
Трапилась тут, тим більше, що виявивсь дужчим чужинець
235] о, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне, –
О, якби всі женихи так же само у нашому домі
Голови звісили, соромом биті, – чи то на подвір'ї,
Чи усередині дому, – і кожному б тіло зомліло
Так же, як Ірові цьому, що здвору сидить під ворітьми,
240] Голову звісивши, зовсім на п'яного виглядом схожий,
І на ногах вже не встоїть ніяк, і до власної хати
Вже не здолає вернутись, бо все йому тіло зомліло».
Так між собою вони провадили стиха розмову.
До Пенелопи тоді почав Еврімах говорити:
245] «Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!
Глянуть на тебе ахеї, ясійського Аргоса діти,
То женихів іще більше у нашому домі від ранку
Учти справлятиме тут, – над всіма-бо жінками найвища
Вродою й постаттю ти, особливо ж – розумом світлим».
!5° Відповідаючи, мовить йому Пенелопа розумна:
«Всю мою вроду й красу, Еврімаху, мій зовнішній вигляд
Вічні богове забрали від дня, коли збройні аргеї
На Іліон попливли й Одіссей, чоловік мій, із ними.
От якби він повернувся й життя моє взяв би в опіку,
!55] Краще жилося б мені, і значніша була б моя слава.
В смутку тепер я – якесь божество мені горя наслало.
Як покидав чоловік мій кохану свою батьківщину,
Взяв за зап'ястя мою він правицю і так мені мовив:
«Не сподіваюсь, дружино, щоб всі із-під Трої ахеї
У наголінниках мідних вернулися цілі и здорові.
Кажуть, що люди троянські – народ бойовий, войовничий,
Битися вміють списами і стріли із лука пускати,
На колісницях проворні їздці, а це найбистріше
Бою вирішує хід в обопільнім змаганні великім.
265] Отже, не знаю, чи бог нам повернення дасть, чи загину
Десь я під Троєю. Ти ж тут сама уже всім потурбуйся.
Тож пам'ятай і про батька, й про матінку в їхньому домі
Так, як тепер, навіть більше, коли мене тут вже не буде.
А як побачиш, що в сина борідка почне виростати,
270] Можеш лишити мій дім, іди заміж за кого захочеш».
Так говорив він тоді, і тепер от збувається все це.
От вже й ненависна ніч настає, коли шлюб отой має
Статись проклятій мені, бо Зевс мене щастя позбавив.
Ще в мене біль є, що тисне на серце і душу тривожить:
275] У женихів не такі-бо звичаї віддавна бували.
Хто за дружину для себе дочку із заможного роду
Взяти бажав, той мусив із іншими ще позмагатись:
Кожен биків приганяв, баранів і овець найжирніших,
Рідним відданий на учту й дарунки приносив коштовні,
280] А не маєтки чужі задарма отак проїдали».
Мовила це, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,
Як подарунки вона в них виманює, як їх словами
Лагідно влещує, зовсім не те замишляючи в серці.
Відповідаючи, мовив тоді Антіной, син Евпейта:
285] «Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!
Хто із ахеїв які не приніс би тобі подарунки,
Ти їх приймай, – не слід-бо хорошого дару цуратись.
Ми не вернемось до справ і до інших не підем відданок,
Поки не вийдеш сама за кращого ти із ахеїв».
290] Так говорив Антіной, і всім це було до вподоби.
Кожен окличника по дорогії послав подарунки.
Плащ принесли Антіноєві гарний, барвисто-узорний,
Кроєм широкий, дванадцять уздовж його пряжок ясніло,
З золота кутих, – при кожній гаплик був, красиво загнутий.
2« Від Еврімаха також принесли пречудове намисто,
З золота чистого й зерен янтарних, що сяють, як сонце.
Еврідамантові слуги, мов сплетену з тутових ягід,
З темних трійчастих перлин принесли йому пару сережок.
Володареві ж Пісандру, Поліктора сину, – коштовний
зоо Уклад нашийний, оздобу його принесли найдорожчу.
Інші ахеї ще й інші дари принесли пречудові.
В верхні покої пішла після того в жінках богосвітла,
Вслід їй обидві служниці несли дорогі подарунки.
Бавитись танцями знов почали всі і співом, що млостю
305] Сповнював їх, і так вечорової ждали години.
Поки вони забавлялись, то й вечір насунувся темний.
Три жаровні великі тоді встановили в господі,
Щоб освітлить її; скалок сухеньких наклали навколо
З висхлого дерева, свіжо наколотих гострою міддю,
310] Смольних лучин додали; розпалювать стали по черзі
Кілька служниць Одіссея, в біді витривалого. З словом
Паросток Зевса звернувся до них, Одіссей велемудрий:
«От що, служниці давно вже відсутнього тут Одіссея!
В верхні кімнати ідіть, де поважна сидить володарка,
Пряжу свою біля неї прядіть та її розважайте,
Сидячи там у покоях, чи вовну чесати беріться.
Сам замість вас тут вогонь для всіх я підтримувать буду.
Навіть якби до зорі злотошатної там ви лишались,
Втома мене не здолає, занадто-бо я витривалий».
Іак говорив він, вони ж засміялися и перезирнулись.
Лайкою відповіла йому червоновида Меланта.
Долій був батько її, виховання ж дала Пенелопа,
Пестила, наче дитину свою, убрання дарувала.
Та Пенелопою зовсім, проте, не журилась Меланта,
325] Із Еврімахом-бо знатися краще воліла й кохатись.
Лаять вона почала Одіссея і так докоряти:
«З глузду останнього зовсім ти з'їхав, приблудо нещасний!
Чом ти не хочеш піти ночувати де-небудь до кузні
Чи до заїзду, а тут розмовляєш занадто зухвало,
330] Між цих численних мужів, анітрохи не маючи страху
В серці? Чи це так вино помутило твій розум, чи завжди
В тебе такий він, що ти без кінця нісенітниці мелеш?
Чи вже й себе ти не тямиш, що Іра здолав, волоцюгу?
А чи не встане хтось інший небавом, за Іра сильніший?
335] Так тобі в щоки обидві долонями дужими дасть він,
Що полетиш ти за двері, увесь об'юшений кров'ю!»
Глянув на неї спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:
«Зараз же, суко, піду і про все Телемахові мовлю,
Що говорила ти, й він розірве тебе вмить на шматочки!»
340] Страху великого цими словами нагнав на жінок він.
Швидко побігли вони по покоях, і з остраху кожній
Гнулись коліна, – боялись, що справдить свою він погрозу.
Він же підтримував світло в жаровнях, палаючих ясно,
І поглядав на присутніх, а сам в глибині свого серця
345] Вже обмірковував те, що здійснитися мало небавом.
А женихам гордовитим Афіна тим часом не дуже
Отримання в їхні знущання вкладала, – хотіла, щоб більше
Смутку і болю у серці відчув Одіссей, син Лаертів.
Перший тоді Еврімах, син Поліба, почав говорити,
з50] Став глузувать з Одіссея та й інших до сміху призводив:
«Слухайте-бо, женихи володарки славетної, – маю
Те вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.
Муж цей у дім Одіссеїв прийшов не без волі безсмертних.
Сяйво, здається мені, не з лучин цих палаючих плине,
355] А з голови його, – гляньте, на ній же нема й волосинки».
Потім ще так Одіссеєві, городоборцю, він мовив:
«Чи не схотів би ти, гостю, у мене в далекому полі
Попрацювати, якщо я за певну найму тебе плату, –
Тин городити з тернини, великі дерева садити?
360] Вдосталь туди я тобі постачав би готового хліба,
Дав би й одежу тобі і сандалії дав би на ноги.
Тільки ти звик до неробства поганого так, що не схочеш
Братися вже до роботи, лише старцюванням по людях
Будеш і далі утробу свою годувать ненаситну!»
365] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Хтів би з тобою удвох, Еврімаху, в труді позмагатись
Я весняної пори, коли дні у нас довгі бувають,
На сіножаті, щоб кожен в руках по серпу мав, красиво
Вигнутім, щоб узялись ми натщесерце вдвох до роботи
370] І від світанку жали траву цілий день до смеркання;
А як за плугом воли поганятимем ми половії,
Дужі, породисті, рослі, що випаслись добре на паші,
Силою й віком однакові, сила ж бо в них неослабна,
Гонів хай буде й чотири, щоб грунт лиш до плуга придатний, –
Бачив би сам ти, які я проорюю борозни рівні.
А як війну розпочав би де-небудь сьогодні Кроніон,
В мене ж був щит би в руках і було б два загострені списи,
Ще й цільномідний шолом, що добре до скронь прилягає, –
Бачив би ти мене в перших рядах бойового загону
380] І не посмів би тоді уже шлунком моїм докоряти.
Ти ж і зухвалий занадто, й душею якийсь непривітний.
А що здаєшся самому собі ти великим і сильним,
То лиш тому, що навкруг тебе люди малі і нікчемні.
Тільки б прийшов Одіссей, на свою батьківщину вернувшись,
385] Стануть ці двері широкі занадто для тебе вузькими,
Як утікати крізь них із покоїв оцих доведеться!»
Так він сказав. Еврімах же всім серцем ще більш розлютився,
Глянув на нього спідлоба і вимовив слово крилате:
«Скоро сплачу тобі, злидню, за те, що зухвало так мовиш
390] Між цих численних мужів, анітрохи не маючи страху
В серці. Чи це так вино помутило твій розум, чи завжди
В тебе такий він, що ти без кінця нісенітниці мелеш?
Чи вже й себе ти не тямиш, що Іра здолав, волоцюгу?»
Крикнувши це, він підніжок схопив. Одіссей з переляку
395] Враз аж присів біля самих колін Амфінома, що родом
Був із Дуліхію; весь той удар виночерпію в праву
Руку потрапив, і келих аж дзенькнув, на землю упавши;
З стогоном навзнак і сам виночерпій у порох звалився.
Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях.
400] Дехто таке говорив, на сусіда свого позирнувши:
«Хай би раніше загинув чужинець цей десь у блуканнях,
Ще не діставшись сюди, – не було б колотнечі цієї!
Сваримось через старців, і ніякої нам у цій учті
Втіхи не буде, якщо подолає у ній неприємне».
405] Знову звернулась до них Телемахова сила священна:
«От показились ви всі, божевільні! Видно, багато
З'їли і випили тут! Чи не бог вас якийсь підмовляє?
Вдосталь же всі підкріпились, розходьтесь тепер по домівках
Спати, як прагне душа. Та нікого, проте, не жену я».
410] Так він сказав. А вони аж губи погризли зубами
Й лиш дивувались, як сміливо став Телемах розмовляти.
Врешті тоді Амфіном озвався до них і промовив,
Нісія син ясносвітлий, владущого парость Арета:
«Друзі, не слід нам, проте, на слушні слова й справедливі
415] Лайкою відповідати й з ворожою кидатись люттю.
Не ображайте чужинця цього і не кривдіть нікого
З челяді, що в Одіссея божистого в домі слугують.
Хай виночерпій іще раз вином наші кубки наповнить,
І, узливання вчинивши, розходьмося всі по домівках.
420] Гостя ж цього в Одіссеєвих тут запишімо покоях
На Телемахове дбання, – в його-бо він домі гостює».
Так говорив він, і всім слова ці були до вподоби.
їм у кратерах вина намішав дуліхійський окличник
Мулій, що був Амфінома товариш. Спинявсь перед кожним
425] Він і усім наливав. А вони, з своїх кубків блаженним
Зливши богам, випивали вино, наче мед той, солодке.
Тож, узливання вчинивши, ще випили, скільки схотіли,
І по домівках своїх спочивати усі розійшлися.
Перейти на страницу:
