Витязь у тигровiй шкурi

Не спинявся спів арфісток, кришталевий дзенькіт чар.

Цар роздав найкращі в світі самоцвіти всім у дар,-

Був збагачений дарами щедро кожен бенкетар.

Я терзався, бо не вщухли думи - болі осоружні:

Лиш її згадаю - в серці клекотять огні потужні.

«Як алое - ти!» - навколо чую вигуки я дружні,

П'ю, гуляю, щоб сховати горе тайне, мислі тужні.

Прошептав мені скарбничий, щоб слова не чулись далі:

«Дивна жінка хоче бачить амірбара на відгалі,-

Видно, вродою чудесна, хоч лице у сповивалі».

Я сказав: «Гаразд. Нехай же у моїй чекає залі».

Я підвівся. Всі присутні хтіли рушити за мною, їм гукнув:

«Я ще вернуся! Не шкодуйте ж ви напою!»

Раб край входу став на варті, і ввійшов я до покою,

Тремтячи, щоб мимоволі не укритися ганьбою.

Я ввійшов. Вона вклонилась і промовила покірно:

«Буде хай благословенна та, що їй слугую вірно».

«Хто вклоняється коханцю? - здивувався я надмірно,-

Всім закоханим годиться вестись гідно і сумирно».

Так сказала: «Пломенію я від сорому й відчаю,

Адже ти гадаєш, певне, що я любощів шукаю,-

На твою чесноту й скромність всі надії покладаю

І я вірю, недостойна, в милість господа безкраю.

Наказала господиня йти до тебе у палати

І звеліла, щоб од мене сам почув такі слова ти:

їй подобатися може лиш сміливий та завзятий,-

Хай же лист тобі промовить, хто звелів оце сказати».