Страшна мить

Ґео Шкурупій

СТРАШНА МИТЬ

Мірель, дай мені твою руку, Мірель! — сказав Самуїл Мазур, простягаючи через столик свою руку до неї.

Її волосся, блискуче, як кришталі вугілля, впало їй на скроні, відтіняючи бліде, мов крейда, обличчя, що на ньому ніби передсмертно зупинилися широко розплющені очі. І коли вона поклала свою руку на руку Самуїла Мазура, третя постать із довгим обличчям, жива постать колись розстріляного Олекси Кревича, що марою манячила за їхнім столиком, гостро дивилась на них, наче стверджуючи своєю присутністю велику таємницю минулих подій.

На протилежній стіні залі від столика, що за ним сиділо цих троє відвідувачів, висіли великі дзиґарі. Час біг, мов божевільний. Крізь дим і п'янливі випари випиналися химерні постаті, обличчя потвор, вигуки й настирливі тремтливі звуки першої скрипки. І коли погляд потрапляв на дзиґарі, стрілки щоразу ніби перестрібували. Ось де можна було розправитися з часом, одтинаючи в нього одразу по півгодини.

Хіба 6уває, щоб люди верталися з того світу?

І от тепер, у сп'янілому куреві папірос, манячили привидами: колись розстріляний Олекса Кревич, недобитий Самуїл Мазур і недоґвалтована єврейська дівчинка Мірель.

Вони всі живі, але в них усіх мертві обличчя, заморожені погляди, повільні, хитливі рухи. Вони в гостях у сучасности. Дим спогадів затуманює їм мозок, і люди, що оточують їх, здаються мерцями, які повиходили з поміщицьких садиб, міських палаців та з нетр південного моря.

— Чудесна зустріч! — сказав Олекса Кревич, дивлячись на Мірель та Самуїла. — Знову зійшлося зачароване коло, і подорожні зустрілися на одному із шляхів. Пам’ятаєш, Самуїле?..

І тут музика вітром вдерлася між слова розмови й химерно переплутала їх із шумом дерев, що хиталися в осінній мряці.

Вітер шумів у голих вітах каштанів. Чорне небо придушило темрявою пустельні вулиці міста. Будинки мовчазно шкірилися камінням і тихо охали від раптових пострілів рушниць. Іноді в темряві вулиць з'являлася боязка постать перехожого й зненацька зникала в якомунебудь під'їзді. Тільки на вокзалі, серед бруду й покидьків, люди гуртками боролися із смертю, вмираючи від голоду й сипняка. Люди в марах верзли загадкові й жахливі візерунки, і запечені вуста вигукували прокльони, викликаючи на герць бога й сатану. І коли вони стомлені передостанніми муками, змовкли, в нічну тишу блискавично врізалися навіжені постріли, і луна від них нагадувала роздратованого звіря.

Тсс!.. Ось висадило пробку із пляшки шампанського... Ось друга... Третя... Ціла дюжина...

Пах!.. Пах!.. Пах!..

Раптовий тупіт ніг розбуркав пустельні вулиці. Орда людей бігла, перестрибуючи через рівчаки, спотикаючись об камінці, гогочучи, висвистуючи й стріляючи навмання поперед себе. А спереду бігло двоє зацькованих найблагородніших звірів, що ще ніколи не зазнавали такого полювання. Найблагородніші були люди. Дві пари ніг несамовито бігли в темряву вулиць, і страшне полювання, як морочний середньовічний карнавал, посувалося вперед вулицями закляклого міста.

Олекса Кревич і Самуїл Мазур, зацьковані ордою білих мисливців, бігли світ-заочі, кидаючись із провулку в провулок захапано оглядались, пронизуючи поглядами страшну чорну лавину, що з гуркотом невпинно насувалась на них.

Одна мить — і їх може не стати... Мить одна — й найблагородніші звірі можуть сховатися в міських сховищах, але для цього потрібна мить. І не лише часу, але, так би мовити, всіх вимірів; мить, що складаються із всіх маленьких обставин життя й смерти. З дрібнички, що менша за будь-яку одиницю виміру і яка, можливо, знаходиться навіть і в іншому вимірі. Така мить мусить зійти з усіх трибун надлюдських можливостей, щоб підставити ніжку білій орді мисливців.

Олекса Кревич та Самуїл Мазур — підпільники.

На таких звірів полювати найприємніше. Вислідити в сховищі, потім обережно викурити такого звіря на вулиці, і тоді можна розпочати веселу розбещену гонитву за людиною, від якої млосно стискається серце, напружуються нерви, захоплює дух. Це найприємніша розвага між грабунками, погромами, пияцтвом, а особливо між справжніми боями із чорною масою колишніх рабів.

Страшний карнавал із вигуками й пострілами посувався далі. Вже стомилися мисливці, а ще більше найблагородніші звірі.

Самуїл Мазур спіткнувся. У темряві з розгону хтось вдарився об нього, і Самуїл Мазур почув, як чиїсь руки вже обхопили його, але тут з'явився Олекса Кревич і білий мисливець, захитавшись од несподіваного удару, м'яко, як шматок м'яса, звалився на брук.

Найблагородніші побігли далі.

Якась зупинка в лавах білої орди. Хвилинний сполох зупинив її біг, і переслідувачі топталися на місці, на момент забувши про полювання.

Олекса й Самуїл кинулися в провулок, вони на кілька хвилин перегнали мисливців. Це була мить, що могла їх урятувати.

Вони кинулись до першого під'їзду, але зачинена залізна брама одразу відкинула їх на кілька кроків. Вони побігли до другого, третього під'їзду, але скрізь будинки були неприступні фортеці. Вони кидалися, як у клітці, але порятунку не було.

Нарешті, важкі удари об залізо брами гучно залунали провулком. Олекса Кревич щосили бив руками й ногами в браму одного з під'їздів. Мертва тиша відповідала в перервах на ці гучні вдари.

Одчай і страх перед гонитвою втроє збільшували сили зацькованих людей і, коли б у залізної брами були нерви, вона зламалася б, відчувши їхнє передсмертне напруження.

– Відчиніть!

Регіт, гогокання й кілька пострілів, що блиснули при вході в провулок, були відповіддю на цей одчайний крик.

Білі мисливці знову потрапили на слід благородного звіря.

Кинувшись ще до кількох під'їздів, Олекса й Самуїл знову побігли вздовж вулиці.

Що почуває зацькований звір? Про що він може думати? Він чує лише, як у грудях колотиться серце, і мозок розриває настирлива думка: «втекти, втекти...»

Темінь переходила в очах у якесь жовте марево, і очі могли бачити якісь іскри, що вибухали й розпливалися в повітрі. Ноги робили божевільно швидкі рухи, але здавалося, що все стоїть на місці, і людина, прив'язана мотузком до чорної хмари, пацає ногами в повітрі.

Кам'яна велич мовчазних будинків випиналася оперними декораціями, і не було жадного режисера, який би керував експромтною виставою. Декорації нахилялися, знов відходили геть у чорне небо. І землетрус пострілів, здавалося, звалить ці кам'яниці на голови втікачів.

— Сюди, Самуїле!

— Сюди, Лесю!

І знову захеканий, божевільний біг, вигуки й постріли білої орди.

Місто вмерло, страх задушив мешканців, і може, лише привиди відважаться пройти покрівлями й дахами будинків, бо навіть дим у димарях закляк, і небо, проковтнувши останній подих, муруго застигло в чавуні хмар, що їх, мабуть, не розжене й сонце.

А на вокзалі жінки й діти, дядьки худі, як кістяки смерти, вмирали в багні й в покидьках в вошивому дранті. Серед трупів бродили голодні собаки й гризлися, як вовки, за одгризену ногу якогонебудь нещасливця. І в темне небо заходили тихі зойки, плач дітей і останній дим із грудей померлих од тифу душ. В одному кінці вокзальної площі стояв вантажний автомобіль. Кілька жовнірів у погонах кидали на нього трупи померлих і, як новий Харон, одвозили їх у безвість. Офіцер керував служками потойбічного життя, і перевіз не коштував ні копійки.

Як колоди, кидали жовніри померлих людей у грузовик, і кістки рук або ніг відповідали хряском у знак чи то задоволення, чи протесту.

Мертві жінки холодними руками, що скорчилися в останньому стражданні, тягнули з собою напівживих дітей. І бувало, що зціплені руки двох найблагородніших істот не могли роз'єднати Харонові служки.

Гудок автомобільної сирени віддавав останню честь жителям землі, і врочистий хрип машин заміняв жалібний стогін плакальниць за померлими душами.

А гонитва серед безлюдних вулиць тривала далі.