Витязь у тигровiй шкурi
Витязь у тигровiй шкурi читать книгу онлайн
“Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі — це безсмертна грузинська поема про самовіддану дружбу і любов. Її головні герої — араб Автанділ та індієць Таріел разом зі своїми коханими — Нестан-Дареджан і Тінатін за допомогою вірного друга Фрідона перемагають усі перешкоди на шляху до щастя.
Переклад Миколи Бажана
© Шота Руставелі
© М.Бажан (переклад), 1983.
Джерело: Руставелі, Шота. Витязь в тигровій шкурі. К.: Дніпро, 1983. 248 с.
OCR & Spellcheck: SK (ae-lib.org.ua), 2004
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
ЛИСТ ТАРІЕЛА ХАТАВАМ, ЩО ДО НИХ ВІН НАДІСЛАВ ГІНЦЯ
Надіслав я до хатавів з посланцем свого листа:
«Дужий дух царя індійців воля зміцнює свята,-
Ситить він в підданцях голод, тішить вірні він міста,
Хто ж не хоче покоритись - жде на тих безжальна мста.
Царю й брате! Не завдайте нам досади і образ:
Приїздіть сюди негайно, як вам каже цей наказ.
Ви не прийдете - прибудем ми, не криючись, до вас,-
Ліпше ж вам не скуштувати крові власної в той час!»
Я послав гінця. На серці до останку зникнув гніт,-
Веселився бучно в залі, а зі мною - весь нарід.
Все, чого хотів і прагнув, дав тоді минучий світ,
Нині ж - розуму позбавив так, що й звірам я огид.
Я втекти хотів з бенкету, але згодом запал втих,
І сидів я коло столу між однолітків своїх,
Але пристрасть так палила, що позбавився я втіх,
Кляв свою мінливу долю, знову сум мене обліг.
Згодом, від царя вернувшись, я ввійшов до спочивальні;
Сівши там, про неї думав, риси згадував кристальні
І, листа надії мавши, проганяв думки печальні.
Тут слуга ввійшов до мене, справи маючи нагальні.
Від Асмат прибув прислужник, щоб послання передати,-
Там писалось, що я мушу йти до неї у палати.
Радість млу мою осяла, всі розпались пута й грати,-
Я пішов, раба узявши, та чи міг з ним розмовляти?
В сад ввіходжу, де стобарвно грають квіти та озерця.
Сміючись, Асмат виходить, розчиняє саду дверця,
Мовить: «Вийняла хоробро я колючку з твого серця,-
Глянь піди, як розцвітає брость трояндова тепер ця!»
Розсуває діва тихо пишний килим між колон.
Весь в рубінах з Бадахшану, там стоїть чудовий трон,
Де вона сидить, вгорнувшись в ніжно витканий віссон.
Очі, наче чорні плеса, сяють з-під тонких запон.
Я стояв. Вона мовчала; сяяв зір з-під чорних брів.
До Асмат щось проказала,- я не чув розмови дів,
Та почув Асматин шепіт: «Йди! Немає в неї слів!»
Це сказала, і відразу я увесь запломенів.
Відійшов за двері зали,- йшла Асмат за мною теж.
Я сказав: «О доле, нащо ти надію подаєш,
Нащо зцілюєш, як знову бачу тільки зло твоє ж!
Серце мукою розстання вже сплюндроване без меж».
Лиш Асмат мене втішала ніжним словом, чулим зором,
Говорила: «Хай ця зустріч не стає тобі докором,
Двері радості розкрий же, не вгортайся знову горем!
Діва стримана і горда - їй до тебе змовить сором».
Я сказав: «Мене зцілити можеш ти, о сестро й нене!
Можеш частими звістками втішить полум'я шалене,
Бо послання безнастанні згоять серце тороплене.
Що від неї ще почуєш - не ховай того від мене».
Сів я верхи, і поїхав, і заплакав крадькома;
Увійшов до спочивальні - сил нема і сну нема.
Рис кристали та рубіни синя синизна пройма.
Став бридкий мені світанок, полюбилась ночі тьма.
Посланці із Хатаеті повернулись накінець -
Слово горде і Зухвале нам приніс од них гонець:
«Ми самі - не боягузи, не хистка в нас міць фортець.
Вашого царя не знаєм. Що його нам рішенець?»