Пастуша повiсть про Дафнiса i Хлою

14. Хлоя тим часом утекла до лісу, засоромлена й перелякана такою юрбою людей. Але Дафніс стояв там, оперезаний волохатою козлиною шкурою, з новою пастушою торбинкою через плече, в одній руці тримаючи свіжий сир, а другою держачи молочне козеня. Якщо правда, що Аполон колись пас Лаомедонтових биків,⁴⁶ то він був такий самий на вигляд, як тоді Дафніс. Він нічого не казав і тільки, зашарілий, потупив очі, коли передавав свої дари. Але Ламон сказав: «Цей, о владарю, пастух твоїх кіз. Ти передав мені випасати п’ятдесят кіз і двох козлів. Але він тобі викохав сто кіз і десять козлів. Чи бачиш, які вони відпасені, яка густа на них вовна і які непошкоджені в них роги? Він також привчив їх до музики, бо коли вони чують дудку, вони роблять все, що їм велять».

15. Клеаріста, яка була присутня при цих словах, побажала бачити те, що сказане було, і звеліла Дафнісу заграти козам, як він це завжди робить, обіцявши подарувати йому за це новий хітон⁴⁷ і плащ і сандалії. Вів посадовив їх усіх амфітеатром, став під буком і, діставши дудку із своєї пастушої торбинки, спочатку заграв легкого співу, а кози встали й витягли голови. Потім він заграв пасовищну пісню, і кози паслися, низько опустивши голови. Далі він заграв дзвінкого співу, і вони всі полягли вкупі. Потім заграв він ще пронизливо, і кози, неначе напав на них вовк, утекли до лісу. Через короткий час він пустив декілька кличних звуків, і, вибігши з лісу, кози зібралися коло самих ніг його. Ніколи раби, хоч вони й люди, не виконували так слухняно наказу свого владаря. Тому всі дивувались, а більше всіх - Клеаріста, що поклялась віддати ті подарунки козопасові, який такий гарний і так майстерно грає на дудці. Після того вони повернулись до сільського свого житла, сіли снідати і надіслали Дафнісові від усіх страв, що їм подавали.

16. Він поділив це з Хлоєю, радіючи покуштувати міських страв, і був сповнений доброї надїї вподобатись владарям і одержати їх згоду на свій шлюб. Але Гнафон, який, побачивши подію з козами, ще більше запалився бажанням і не вважав життя за життя, якщо він не буде володіти Дафнісом, підстеріг час, коли Астіл походжав по саду, привів його до храма Діоніса і покрив йому руки й ноги поцілунками. На запитання Астіла про причину його поведінки і після наказу говорити й обіцянки допомогти, Гнафон почав: «О пане, твій Гнафон умирає. Я, що досі нічого не любив, крім повного стола, я, що колись клявся, ніби нема нічого кращого, як старе вино, я, що твоїх кухарів цінив вище, ніж усіх мітіленських юнаків,- віднині не знаю нічого гарного, крім тільки Дафніса. Я не можу куштувати смачних страв, хоч би скільки їх кожного дня подавали - ні м’ясива, ні риби, ні медових коржів,- а хотів би стати козою, їсти траву й листя, аби тільки слухати Дафнісову дудку і пастися під його наглядом. Але ти врятуй твого Гнафона і подолай неподоланного Ерота.⁴⁸ Якщо ні, то, клянусь тобі моїм божеством, я візьму ніж і, в останній раз досхочу наповнивши черево їжею, я власною рукою уб’ю себе на Дафнісовому порозі; і ти ніколи більше не зможеш назвати мене своїм Гнафоником, як ти завжди робив це жартома».

17. Великодушний юнак, який, до того ж, не був необізнаний з муками кохання, не міг опиратися благанням плачущого, що знову покривав його ноги поцілунками; він обіцяв Гнафону випрохати в свого батька Дафніса і взяти його з собою в місто своїм слугою, коханцем для Гнафона. А щоб повернути Гнафону веселий настрій, він, усміхаючись, спитався в нього, чи не соромиться він кохати Ламонового сина і невже він має таке велике бажання лягти з хлопцем, який пасе кіз? І він зробив разом з цим таку міну, неначе гидує козлиним запахом. Але Гнафон, який за столами розпусних юнаків вивчив усе красномовство кохання, почав не без дотепності говорити про себе і про Дафніса: «Ніякий коханець, о мій пане, не звертає уваги на такі дрібниці. Його опановує краса, в якій би постаті він її не знайшов. Тому багато хто любив уже дерево, або річку, або тварину. А хто ж не співчував би коханцеві, який мусить боятись коханого? Хоча я люблю тіло раба, але краса його вільна. Чи ти не бачиш, що волосся в нього подібне до гіацинтів? що очі його блищать спід брів, неначе самоцвітне каміння в золотій справі? А обличчя його прикрашене цвітущим рум’янцем, а уста його - зубами, білішими від слонової кості. Який коханець не мав би бажання зірвати з них солодкий поцілунок? І коли я закохався в пастуха, то в цьому я наслідую богів. Волопасом був Анхіс, а Афродіта закохалася в нього. Бранхій пас кіз, а Аполон любив його. Чабаном був Ганімед, а Зевс украв його. Не нехтуймо хлопцем, якого слухаються кози, немов вони люблять його, і подякуймо орлам Зевса, що вони не позбавили ще землю такої краси».⁴⁹

18. Астіл, після того, як досхочу посміявся з цих слів і запевнив Гнафона, що Ерот творить великих промовців, почекав слушного часу поговорити з батьком про Дафніса. Але Евдром, не помічений, чув ці слова; а що, з одного боку, він любив Дафніса як доброго юнака, а з другого боку, йому було прикро, що така висока краса має служити похоті Гнафона, він розповів усе Дафнісу й Ламону. Дафніс, сповнений жаху, поклав зважитись разом із Хлоєю на втечу, абож умерти разом з нею. Ламон покликав Мірталу за ворота і сказав їй: «Ми пропали, дружино! Час відкрити нашу таємницю. Нехай пропали кози і все інше, і нехай я, як каже прислівія, залишусь, як віл у хліву, але клянусь Паном і німфами, я не буду мовчати про долю Дафніса: я хочу розповісти, як я знайшов його підкинутого; і як я бачив його годування, хочу я сповістити і показати, що саме я знайшов з ним. Гнафон, цей негідник, нехай довідається, кого він - отаким сам бувши - любить. Дай но мені скоріше прикмети!»

19. Поклавши на тому, вони знов повернулись до хати. Астіл, знайшовши годину дозвілля, зайшов до батька і попрохав його взяти з собою Дафніса в місто, бо він вродливий і надто гарний для сільського життя; Гнафон його швидко навчить горожанських звичаїв. Батько охоче погодився і, покликавши Ламона й Мірталу, сповістив їм радісну звістку; що з того часу Дафніс, замість кіз і козлів пасти, буде служити Астілу; він обіцяв також, замість одного, дати їм двох козопасів. На це Ламон, коли всі раби вже прибігли й раділи, що матимуть такого гарного товариша, попрохав дозволу говорити і почав казати: «Послухай, мій пане, правдиве слово старого чоловіка. Паном і німфами клянусь, що нічого брехливого я не скажу. Я не батько Дафнісу, і Мірталі не судилося щастя бути його матір’ю. Інші батьки підкинули хлоп’ятко, можливо тому, що мали досить старших дітей. Але я знайшов його покинутого, годованого однією з моїх кіз, яку я поховав у садку після того, як вона вмерла, бо я любив ії за те, що вона виконала матірній обов’язок. З ним я знайшов і залишені пам’ятні прикмети. Визнаю, пане, що їх ховаю, бо це свідки кращої долі, ніж судить йому наш стан. Я не проти того, щоб він був рабом Астіла: гарний слуга підходить гарному й доброму панові. Але я не можу спокійно стерпіти, що його буде віддано на Гнафонову волю, бо цей хоче потягти його з собою до Мітілени для ганебної жіночої служби».

20. Сказавши це, Ламон замовк і пролив багато сліз. Коли ж Гнафон, утративши сором, почав йому загрожувати бійкою, Діонісофан, вражений тими словами, звелів Гнафону замовчати, кинувши на нього похмурий погляд. Ламона ж він ще раз розпитав і звелів йому казати правду і не вигадувати нічого казкового, щоб зберегти собі сина. Але Ламон обстоював своє і закликав усіх богів за свідків і погоджувався стерпіти всяку муку, якщо збрехав. Тоді Діонісофан, до якого наблизилася Клеаріста, порадився з нею: «Навіщо Ламону брехати, якщо він має одержати двох козопасів за одного? Та як би селянин вигадав щось подібне? Та й хіба спочатку не здавалось неймовірним, що від цього старого й від негарної матері народився такий прекрасний хлопець?»

21. Але більш вони не хотіли гаяти часу на здогадки, а звеліли принести пам’ятні прикмети, щоб подивитись, чи справді показують вони на блискучу й славетнішу долю. Міртала пішла все принести; вони зберігалися в старій пастушій торбині. Діонісофан спочатку подивився на принесене і, побачивши пурпурову сорочечку золотоковану застіжку і кинжальчик з держаком із слонової кості, голосно скрикнув: «О владарю Зевсе!» - і покликав дружину подивитись. Коли ця побачила, вона теж голосно скрикнула: «Любі Мойри!⁵⁰ Хіба не покинули ми це з нашою дитиною, і чи не в цей самий край звеліли ми Софросіні віднести його? Це те ж саме і ніщо інше. Любий мужу, це наш хлопчик. Дафніс - твій син і батьківських кіз він пас!»