Чотири танкiсти i пес

— Повільніше, — стримав водія і, пізнавши вихиленого крізь віконце Веста, гукнув: — Стій!

Запищали гальма. Обидва вистрибнули, побігли один одному навпроти і міцно потиснули руки.

— У штабі фронту мені говорили, що ти приїхав.

— Я питав про 1-у армію, хотів побачити тебе.

Грузовик і віліс разом з’їхали під заслону дерев.

Тут, на перехресті, росла купа ще несміливо позеленілих дубів, але таких старих і розлогих, що чудово могли замаскувати навіть і десять машин. Німецькі літаки від кількох днів тут не літали, але стара звичка залишилася.

Вест і генерал перестрибнули рів, ввійшли лісовою дорогою між дерева, щоб спокійніше порозмовляти.

Випадок, що я ще живий. Наші вже доходять до Одеру, навпроти Берліна. Був у Янека?

— Був. Чому вони тут сидять?

— Ми передали оборонну смугу радянським частинам, але залишилося кілька вузлів опору, тому що...

Водій Веста відкрив капот двигуна, заводив мотор і гуркіт заглушив останні слова. Зрештою, і відстань була чимала. Минули три або чотири хвилини, поки обидва співрозмовники повернули в бік шосе. Генерал саме кінчив своє пояснення.

— ...А я, як командир пастки. Вдасться чи ні, то однак завтра в присмерку вирушимо і одним стрибком повинні наздогнати піхотинців. Півтори сотні кілометрів.

— За дві години доїдете, — сміявся Кос, — якщо будете гнати, як Віхура... Взводний Віхура. На тому грузовику, що вас перегнав.

— Знаю. — Генерал кивнув головою. — Робив, що міг, щоб своїх своєчасно попередити, що начальство їде. Салют!

— До побачення.

Попрощались і розійшлись по машинах. Коли віліс рушив, Вест витягнув руку і показав піднесений великий палець, на щастя. Хвилину дивився за генералом.

— Довоєнний генерал? — запитав один із офіцерів, які вертілися біля «Хазяйства Коса».

— Ні, — відповів, сідаючи до грузовика. — Воєнний.

Коли машини роз’їхалися, хвилину на роздоріжжі тривала тиша, потім на дубах почали посвистувати птахи і дятел забив у стовбур, збиваючи минулорічне, зморщене морозом листя. З квітучих вільхових зарослів виглянула серна, подивилася по боках і спокійно щипнула позеленілу вже молоду траву. Підняла голову, нашорошила мохнате вухо. Піймала гуркіт, що линув з глибини лісу. Кількома стрибками подолала шосе, зникла на протилежному боці.

Колихаючись на вибоїнах, підстрибуючи на корінні, що стирчало з землі, під’їхав лісовою дорогою ЗІС з радянською піхотою, повернув управо на схід і зупинився. З кузова легко, як серна, зістрибнула Маруся-Вогник і стала струнко перед вихиленим з кабіни Чорноусовим.

— Разрешите удалиться согласно пропуску, — доповіла, приклавши долоню до берета.

— Тут... — старшина показав пальцем на землю.

— Завтра вранці, шоста нуль, — підтвердила дівчина.

— Як штик.

— Так точно, товариш старшина. — Маруся з радістю легенько зіп’ялася на пальці.

— Підвіз би тебе і сам з друзяками поговорив, але служба не дружба.

— Поцілую і від вашого імені.

— А вже найміцніше командира; — Чорноусов засміявся і, нашорошивши вуса, грізним голосом скомандував: — Кру-у-гом! Кроком руш!

Маруся повернулася, чітко зробила три перші кроки, а потім, помахавши рукою солдатам на від’їжджаючому ЗІСі, рушила боком шосе.

Чудово, коли тобі ще не має двадцяти років, йти з сонцем на обличчі у теплий весняний день на зустріч з милим хлопцем. Весело танцює по траві довга тінь. Уста самі складаються до усмішки, до поцілунку.

Свистали птахи, отже, й Вогник почала насвистувати простеньку маршову мелодію, а слова приклалися самі. Співала про екіпаж, в якому служить зграбний механік, сильний і добрий зарядний, а також розумний пес, але наймиліший є командир; співала про танк, в якого є могутній двигун, тверда броня, далекобійна гармата, але... наймиліший у світі командир.

Жаль, що ніхто тієї пісеньки не записав.

Розділ XІ «ГЕРМЕНЕГІЛЬДА» ВИХОДИТЬ З ВОДИ

Сіли до столу, поважно, немов у штабі дивізії, а генерал навіть поклав на середину, карту. Григорій штурхнув під бік Густліка й очима показав йому, що не лише на суходолі, але і на морській блакиті наведені тактичні позначки. Калита вже при брамі доповів про готовність ескадрону до маршу і тепер тільки погладжував вуса і притупував ногою, подзенькуючи острогою.

– Доповідайте, – звернувся генерал до Янека.

Не казав рапортувати, а попросив, немов начальника штабу: «доповідайте». Янек глянув, чи почула це Лідка, яка сиділа трохи осторонь біля рації, і почав голосніше, ніж годилося:

– У танку й на машині півтори вогневі одиниці. Баки повні, маємо запасну бочку палива. Можемо вирушати негайно і без заправки доїхати…

– Стривай, – урвав його генерал. – Я вже сказав, коли вирушаємо. Мене цікавить, чи ви не помітили чогось, що могло б вказати, де гітлерівці мають намір висадити десант? Минулої ночі нічого не зауважили в морі на своєму відтинку?

Хвилину всі мовчали, тільки дзвеніла острога та тихо попискувала морзянка з рації.

– Я перевіряв варту. Ніч стояла ясна, якби хто й з'явився на воді, ми помітили б, – доповів командир ескадрону.

– А якщо під водою? – несподівано запитав генерал. – Що на це скажете?

Шарик, повільно походжаючи біля столу, підійшов до Григорія, загарчав і загавкав.

– Тихше. Не тебе запитують, – насварився грузин. Пес прошмигнув під його рукою, витягнув якусь ганчірку з кишені куртки і, притримуючи лапою, почав рвати зубами. Гарчав при цьому з такого злістю, немовби терзав ворога.

– Накажи йому лежати, – мовив генерал до Янека. Кос схилився до пса.

– Віддай. Ну, кому кажу, дай, – розгладив синє сукно, оглянув і поклав на столі. – О, то Шарик гарчить недарма.

Генерал узяв безкозирку, придивився до золотих німецьких літер на околиші – «Військовий флот», – потім запитливо глянув на Саакашвілі.

– Опівдні знайшов. На нашій дільниці, але ж це ще з березневого відступу.

– Не з березневого, – вставив Янек. – Пес чує свіжий запах.

Лідка непомітно помацала, чи гаплики під шиєю добре застебнуті, підтягла комірець і тільки тоді доповіла:

– Німці кликали сьогодні по радіо: «Герменегільдо, виходь». Може, то якийсь корабель?

Генерал усміхнувся, заклопотано постукуючи пальцями по столу.

– Отже, все ж таки хтось сюди пройшов непомітно. Калита й Кос ураз підвелися:

– Громадянине генерал, – почав Янек, – звичайно, це моя вина, хоч я гадаю, що це якийсь поодинокий розвідник. Але хай би німці навіть цілий десант висадили – тут не пройдуть: наш танк, сімдесятишестиміліметрова гармата, ручні кулемети уланів…

– Якщо німці висадять десант, то пропустимо їх далі вглиб, бо інакше ніколи не довідаємося, чого вони шукають. А вже потім – не випустимо. – Генерал замовк, підвівся і, ховаючи папери до планшета, сказав: – Будуть ще якісь запитання?

– Я доповідав щодо мого вересневого командира, – пригадав вахмістр.

– Просіть.

Калита відчинив двері до другої кімнати і впустив ротмістра, котрий мовчки виструнчився перед генералом. Хвилину міряли один одного очима – хоч обидва були польські солдати, але ж служили в різних арміях. Генерал простяг руку.

– Поки що запрошуємо в гості, не в бій. Думаю, що через два-три дні дістану в штабі армії для вас призначення.

– Дякую.

Єлень увесь час стояв поряд, чекаючи слушного моменту, і тепер йому вдалося заступити дорогу генералові.

– Вони сьогодні, пане генерал… – промовив він, роблячи рукою хвилястий рух.

– Німці? Звідки це тобі відомо?

– Бо в мене так тітку звали. Сьогодні після півночі буде вже тринадцяте число. Тобто день святої Герменегільди.

Гасова лампа на дерев'яному ящику з боєприпасами освітлювала рацію і Лідчине обличчя. Дівчина тримала лівою рукою трубку біля вуха. Поряд за столом, підперши голову руками, сидів ротмістр.

– Пробачте,- промовив офіцер. – Ви давно знаєте генерала?

– Дуже давно. Півтора року. Командував нашою танковою бригадою.