Чотири танкiсти i пес

Сурмач, який мчав біля Калити, підняв до рота сурму, кинув у повітря трель чистих металевих звуків, що підбадьорювали коней і людей.

Один улан, уражений кулею в груди, поволі одхилявся назад. Григорій кинувся на допомогу, проте заледве встиг перехопити шаблю, що падала з руки. Перекинувши хлист у ліву, вхопив правицею зброю і вслід за іншими врізався на своєму чорному коні в піхоту.

Вахмістр Калита наїхав конем на парашутистів, звалив двох швидкими ударами. Третій прицілився у нього з відстані кількох кроків, але Саакашвілі штрикнув його кінцем шаблюки перш, аніж той натиснув спуск.

Звалений кіньми фельдфебель Сірник підвівся з землі. Замахнувся ззаду ножем на Григорія. Під кінським животом, мов стріла з луку, майнув у стрибку Шарик, всадив ікла в озброєну руку, двічі вдарив передніми лапами – Сірник упав.

У цій короткій сутичці, миттєвій, як зблиск шаблі, вирішилась доля бою – десантна рота капітана Круммеля перестала існувати.

Улани на конях крутилися полем, зганяючи в одне місце полонених – всього вісім чоловік разом з одягненим у цивільне провідником. Один парашутист з невеликою раною від шаблі на щоці став на коліна, другий стирав йому кров з обличчя і перев'язував рану. За ними присів капітан Круммель. Похапцем дістав із своєї планшетки карту й план, засунув їх у борозну під навислу скибу землі, підводячись, затоптав чоботом.

– Марш! – наказав німцям. улан, дулом автомата показуючи напрям.

До Григорія під'їхав вахмістр, вручив йому піхви від шаблі вбитого улана.

– На танку ким їздиш? – запитав суворо і, чекаючи на відповідь, частував гнідого грудкою цукру.

– Механіком, – відповів Саакашвілі з усміхом, припинаючи шаблю до пояса.

– Шкода, – пробурмотів Калита.

У цьому єдиному слові було все: пошана, щирий жаль і блиск неврученого ордена,

Розділ IХ СІВБА

Пославши осколковий снаряд у край схилу, Кос якусь мить дивився, як падають шматки дерну й каміння, підкинуті вибухом, як розсівається кушпела, а потім наказав одкрити люки. Прибіг взводний, скочив на броню, всміхаючись, світив білими зубами на вимазаному пилюкою обличчі й, дарма що мотор мовчав, гукав голосно:

– Але ж дістали прочухана й навіть здачі не дали.

– Нікого з наших не зачепило?

– Одного на смерть, – спохмурнів взводний. – На самому початку. Хто міг сподіватися, що така банда в тилу ходить…

– Парашутисти. Вночі їх скинули.

– Негайно вартових поставлю.

– Не зашкодить, але вони до темряви не повернуться.

Взводний, розглянувшись, раптом занепокоївся.

– А там коґо знов несе?

На тому березі з'явилися вершники й, стримуючи коней, почали спускатися стрімким схилом до річки.

– Мабуть, той, якого ми вже раз вночі зустріли, – сказав Густлік. – Кухмістер Кобіта [19]…

– Показав би тобі вахмістр Калита, де раки зимують, якби почув. – Кос покрутив головою і додав не без іронії в голосі: – Знов улан запізнився.

Поки вони балакали, солдати, не чекаючи команди, взялися наводити порядок на подвір'ї – перев'язували поранених, збирали порозкидане обозне майно, лаштували вози в дорогу, запрягали коней. Від стерні повертали два піхотинці, тягнучи трофейну зброю. Кожен ніс по два автомати, полотняні сумки з запасними магазинами і в'язки гранат. Нижчий, мов пса на повідку, тягнув за собою ручний кулемет.

– У німців заробили б курева, – сказав Віхура, який уже виліз з танка і стояв біля башти, обнімаючи рукою гарматний ствол.

– Хто? – зацікавився взводний.

– Ваші, оті, що залізяки тягнуть. Так, на перший погляд, з сотню сигарет буде.

– В тебе голова не болить? – запитав Густлік.

– Ні. А що?

– Бо дурниці верзеш. Хто пороху не нюхав, тому запах його паморочить голову.

– Що паморочить? Тобі паморочить? – розсердився капрал і з кишені на грудях добув чималий пожовклий аркуш. – Читати вмієш?

Кос, Єлень і взводний схилилися над німецькою листівкою із заголовком: «Трофейна зброя».

Гітлерівське командування зверталося до солдат. Кожен, хто принесе трофейну гвинтівку або автомат, одержить п'ять сигарет, ручний кулемет – десять, важкий міномет – двадцять. Далі йшов «прейскурант» ще грізнішої зброї- «катюша» (сто сигарет), бронебійні гармати і танки.

– Те – тридцять чотири, – прочитав уголос Густлік, – сорок пляшок спирту… Ти б хотів, антихристе поганий, танк на сорок пляшок горілки проміняти? – запитав і, не чекаючи відповіді, замахнувся.

Капрал ледве встиг одскочити за гармату, закривши голову руками.

– Облиш, – Кос стримав Єленя і суворо запитав Віхуру: – Де знайшов?

– У клуні, коли машину туди заводив.

– Викинь.

– Чому? Мені такий порядок подобається. Чому солдат має даром носити?

– То ти, придурку, не бачиш, що вони такий порядок завели тепер, коли не тільки трофейну, а й свою зброю в кущі кидають? – сказав Єлень.

– Ну добре, викину, не розводься. – Віхура махнув рукою і розірвав листівку навпіл.

– Отак найкраще, – засміявся взводний. – Папір поганий, навіть на куриво не годиться… Ну, пора, – зіскочив на землю і пішов до свого обозу.

– Як вони від'їдуть, – тихо сказав Віхура, – треба заглянути, що за тим муруванням. Кажу вам, ломом тільки садонути…

Густлік простиг свою довгу руку, зняв йому з голови шоломофон, показав у куток подвір'я. Між стіною і возовнею на свіжонасипаній могилі двоє піхотинців вставили хреста, збитого із штахет.

– Вирушаємо, – наказав Кос.

Віхура знизав плечима і, не обмовившись жодним словом, прослизнув у люк. Танк позадкував під клуню…

Коли затихло ревіння мотора, під'їхав на коні охляп Черешник. – Скільки? – запитав взводний.

– Сімнадцять, не рахуючи моєї, – похмуро відповів Томаш, зіскакуючи з коня. – Покалічених теж чимало.

– Не журись. Все одно відведу. Не гіршу, ніж твоя була.

Томаш стояв біля коня, широко розставивши ноги, спирався рукою об шию тварини і, перебираючи пальцями гриву, говорив з люттю крізь сльози:

– Хай уже людей гублять, але чим худоба винна? З мінометів по коровах б'ють…

– Вони, падлюки, нищили б усе, що в них одбираємо. По бруківці зацокотіли копита.

До садиби клусом їхав запилений переможний ескадрон. Вів його Калита, а зразу за ним їхав Саакашвілі з шаблюкою при боці. Перший підкручував, другий гордо погладжував вуса. Обидва враз зіскочили з коней. Вахмістр привітався з Косом і командиром обозу.

– Вдруге в той самий день, – сказав Янек, потискуючи простягнену руку. – Якби трохи раніше.

– Що вночі, що вдень, – урвав його Калита. – Ми вирубали тих, які з-під вашого вогню втекли. Небагато залишилося, – показав на вісьмох полонених. Улани саме заводили їх на подвір'я.

Шарик, що допомагав конвоювати, підбіг до Янека, заскавчав і затих під долонею свого хазяїна.

Усі три командири пішли до парашутистів. За ними Томаш, Віхура з Лідкою, а останніми Григорій і Єлень, який несхвально бурмотів:

– Навіщо бляху до боку причепив? Скинь.

Німці стояли насупившись, але гордо, пліч-о-пліч у дві шеренги. На правому фланзі офіцер, біля нього лісничий, ззаду за лісничим фельдфебель – на пиці в нього синіли порохові плями. Довгу хвилину тривала тиша, дедалі важча і дедалі запекліша. Ворожість, що накопичувалась роками, кров і кривда розділяли цих людей з кам'яними обличчями, що стояли зараз лице в лице. Жах і втома найдужче спотворили обличчя лісничого.

– Вночі підсвітили пожежею, показали дорогу, – промовив Калита. – І потім вже ми по свіжому сліду… Цікаво, чого тут шукали, що в білий день пішли в атаку?

Янек зняв з офіцера планшет, заглянув досередини і віддав вахмістрові.

– Встиг карту знищити або викинути. – І по-німецьки до полонених:

– Що ви тут шукали?

Вони мовчали. Янек чекав довгу хвилину, по черзі вдивлявся в обличчя і раптом показав на лісника: – Ти. Той здригнувся, зблід і повільно почав: