Чотири танкiсти i пес

– Тут під землею…

Зненацька глухо застогнав, перехилився наперед і впав ниць на землю.

З його спини стримів чорний держак десантного ножа. Зелений мундир швидко темнів од крові. Кос добув пістолета і, тримаючи решту на мушці, присів, повернув лісника на бік.

– Мертвий. Той рябий ударив його в серце, – сказав, дивлячись на похиленого вперед фельдфебеля, що напружено чекав пістолетного пострілу.

– Соромно мені за вас, – мовив до своїх вахмістр. – Обдурити вас можна, мов дітей. Ану ще раз обшукайте, тільки все, до останньої нитки на тілі…

Парашутисти без команди підвели вгору руки, і двоє уланів стали вивертати їхні кишені. Все скидали на простелену плащ-палатку.

Серед ножиків, ганчірок, бинтів, цигарок та сірників блиснуло золото. Взводний нахилився, підняв хрестика й, збліднувши, показав:

– На шиї батько носив.

– Не встигли, – сказав вахмістр, – Догоряла його хата вже, – показав на мертвого лісничого. – Спізнилися якихось півгодини.

Томаш, що увесь час стояв мовчки, тільки судорожно стискав кулаки, враз глухо застогнав і пішов на парашутистів. Замашистими ударами звалив на землю фельдфебеля та капітана.

– Що ти робиш? – гукнув Григорій.

– Рядовий Черешняк! – крикнув Янек. Густлік ступив уперед, схопив Томаша за плече.

– Стій!

Але той, мов несамовитий, вирвався і ударом у щелепу звалив ще одного німця.

– От чортяка, – вилаявся Густлік і, заступивши Черешнякові дорогу, вдарив його у живіт.

– Так не можна, – говорив, тримаючи його за плечі, щоб не впав.

– Новенький, – пояснив Кос. – Лише четвертий день служить.

– Новий, зате чесний, – відповів вахмістр. – Я б його потримав на хлібі та воді, а потім представив до підвищення по службі. Не шкодить, що він їх трохи того… Увечері в штабі армії говіркіші будуть.

– Сьогодні ввечері?

– То вже недалеко. – Командир ескадрону кивнув головою, не без втіхи дивлячись, як повільно підводяться з землі побиті парашутисти і як фельдфебель розмазує кров із носа по бандитській пиці.

– Нам у той самий бік. Візьмемо полонених у кузов?

– Гаразд. Тільки напоїмо коней – і можна вирушати.

Вахмістр попрямував до криниці, а Кос підійшов до взводною, який ще й досі дивився на батьківський хрестик, що лежав на його долоні.

– Їдемо.

– Їдьте, – відповів піхотинець, немов лише зараз прокинувся від сну й простяг Янекові руку.

Хвилину здавалося, що хлопець і Янек ось-ось обнімуться й розцілуються, проте обидва були надто молоді й соромилися своїх почуттів. Тож тільки засалютували один одному та й розійшлися.

– До виїзду шикуйсь! – наказав взводний. Біля танка, на дошках, складених під клунею, згорбившись сидів Черешняк. Григорій, спершись на танкову броню, Густлік, що стояв біля башти, та Лідка, виглядаючи з відчинених дверцят кабіни, – всі слухали Віхуру. Порпаючись у моторі, він розповідав:

– …Але це ще не все. Уявіть собі, що вночі заступав мене на варті та й починає верзти, як біля Чорного лісу він переплив річку, перерізав кабель, і фріци не змогли підірвати замінованого моста. Порадив йому розказати своїй бабусі, коли до села повернеться…

– Облиш, Віхура, не час базікати, тільки-но улани напоять коней, вирушаємо разом з ними.

– Корову віддали, а за кіньми будемо їхати. Я б подивився, що там за стіною в цій клуні, а потім наздогнав би.

– Почекайте, – урвав Густлік, зліз з танка і підступив до Черешняка. – Чим же ти отой кабель різав?

Томаш мовчки дістав з кишені садівницький ніж і простяг Густлікові. Ненароком витягнув кінець кабеля, Єлень нахилився, добув чималий клубок.

– Водонепроникний, – сказав, уважно оглянувши. – Навіщо тобі?

– Хіба я знаю, – знизав плечима Черешняк. – Дріт завжди пригодиться.

Єлень одкрив ножа, попробував пальцем вістря, намацав дві невеличкі щербини. Передав Косові.

– Правду каже.

Віхура й Григорій, спинаючись навшпиньки, заглядали через плече, коли Янек розглядав кабель.

– Рядовий Черешняк, – покликав тихо Кос, а коли той підвівся, сержант простяг руку. – Дякую.

– То ти такий? – Григорій вхопив Томаша за плече, глянув йому в обличчя.

– Зніми шаблю, маєш з нею дурний вигляд, – нагадав йому Кос.

– Зараз зніму.

А Віхура вже ніс гармошку.

– Бери. Це тобі, – простягнув Томашеві. Хлопець, дарма що ще болів живіт, не міг далі ображатися.

– Грати вам буду, – пообіцяв.

– Давай руку на мир, зап'ємо згоду вином з палацу. Та Густлікова рука повисла в повітрі.

– Ні, пане взводний, – Томаш похитав головою. – Полонених, певна річ, не можна бити, але й нема такого закону, щоб солдата…

– Подивіться, – вигукнула Лідка, показуючи на ворота, куди один за одним виїжджали вози. Обозний салютував з коня і махав танкістам рукою.

– Забудь, – сказав Густлік до Томаша.

– Не забуду, – затято відповів Черешняк, навіть не повернувши голови.

Через відкриті ворота дивився на череду, на вози, які котилися в хмарах куряви.

День стояв оксамитово-теплий – сонце не пекло, повівав легкий вітерець, пахло молодим листям і травою. Солдати повмощувалися над ровом, хто гомонів, а хто вдавав, що дрімає, прислухаючись до пташиного щебету в сосновому чагарнику.

Раптом почувся рев мотора, дзвінкі веселі звуки гармошки й хвацька пісня – трохи уланська, трохи козацька, старовинна, але вже осучаснена.

Солдати зацікавлено повставали – хто ж воно їде в такою піснею?

Показався вусатий кавалерист, мабуть командир, а за ним – улани. У першій тройці їхав гармоніст у зсунутому на тім'я танкістському шоломофоні, а обабіч нього найголосистіші в ескадроні співаки.

За кіньми побачили силует танка і збагнули, звідки той глухий рев, чому на голові в гармоніста шоломофон.

Перехрестя залишилося позаду, колона в'їхала на горбик. Гармошка бадьоро виводила приспів, та вахмістр піднявся в стременах, обернувся.

– Ескадрон… – Музика й спів обірвались. – Стій! Зупинився і танк. Калита під'їхав ближче.

– Відпочинемо кілька хвилин. До штабу їхати не більше години, а тут уже наші полки квартирують, – накреслив рукою півколо, показуючи темні смуги на полях і солдатів біля плугів.

– Хто оре? – спитав Кос.

– Ми, – відповів вахмістр. – Наша бригада.

– Так скоро ж далі рушати.

– Та ж не собі. Для тих оремо, що тут житимуть.

Густлік мовчки зліз з танка, перестрибнув рів і подався до найближчої ріллі, де стояв віз, наладнований мішками.

Вслід за сілезцем поспішив Черешняк з гармошкою на грудях. Майже враз обидва вийшли на поле.

– Привіт! – засалютував Єлень.

– Привіт, пане взводний, – відповіли солдати-фурмани.

– Зерно? – Густлік торкнувся до мішка й, нахиляючи його до себе, розв'язав.

– Зерно.

– На засів?

Єлень, а за ним Томаш засунули по лікті руки в мішок.

– Посівне.

– Дасте мені трохи?

– Можна.

Допомогли одне одному прив'язати торби через ліве плече. Улани зіскочили насипати зерно.

Обидва змінилися на обличчі, коли стали понад пахучою зораною смугою, Томаш опустився навколішки. Густлік узяв жменю зерна, розсипав півколом по землі й рушив уперед: лівою – сіється, лівою – сіється. За ним – на три кроки ззаду і вбік – почав Томаш. Кидали зерно в борозни. Не собі. Тим, що мали прийти сюди жити.

Розділ Х ЗУСТРІЧІ

У другій половині березня, вже після визволення Колобжега, який здався вісімнадцятого, коли танкова бригада, підтримуючи радянську піхоту, вела ще важкі бої за Гдиню і Гданськ, Перша армія Війська Польського дістала наказ перейти до оборони на широкій смузі узбережжя від Щецінської затоки та Дзівної до самої Балтики, до гирла Регі й Парсенти, й ще далі на схід.

Тому й не дивно, що коли екіпаж сержанта Коса доповів про своє прибуття, його негайно направили на Балтику – разом з ескадроном вахмістра Калити і доданим до них взводом легкої артилерії вони мали стати ланкою того ланцюга протидесантної оборони, що простягся понад берегом на дюнах, порослих сухою травою, крізь яку вітер пересипав дрібний пісок.