Чотири танкiсти i пес

Янек узяв кістку, відніс Шарикові, й той почав обгризати рештки м'яса, трощити кістки міцними кутніми зубами.

– Ну й бестія, ногу відкусив би! – Кухар сів на край лави й придивлявся. – Живи, Косе, у злагоді зі мною, то ви обидва не пропадете. І ти, й пес… Тільки повинні знати, хто вас годує.

Кос промовчав. Лободзький знизав плечима, взяв банку з сіллю і пішов до казана.

– Янеку, чого ти носа повісив, кухар тобі не подобається?

– І кухар, і взагалі…

– В армії так: все своїми руками, бо немає тут мами.

– Ну як там, скоро закінчите? – гукнув Лободзький.

– Ще трохи, – відповів Єлень.

– Нарубай дров. Зараз вогонь розпалимо!

– Слухаю, пане капрал.

Єлень пішов і десь за брезентом почав цюкати сокирою об пеньок. А кухар повернувся, відрізав чималий окраєць хліба і, відкривши банку, густо – в палець завгрубшки – намазав його консервами. Потім обперся на стіл і, озираючись навколо, почав їсти. Янек кинув кілька останніх картоплин, розгорнув їх рукою – величезний горщик був повний. Витер руки об ватянку, сховав ніж у чохол і мовчки дивився.

– Чого витріщився? Хочеш їсти? Ти не собака, маєш свій розум. Візьми собі шматок… Що, не хочеш? Як ні, то ні.

Кос підвівся й сказав:

– Консерви до картоплі, для всіх.

– Не збідніють. Де сто їсть, там і ще кілька наїсться. – Кухар вишкріб ножем рештки жиру й м'яса, обтер пальцем край банки і акуратно поставив її всередину догори дном, так що здавалося, ніби вона повна.

– Ти людина, у тебе є свій розум. І запам'ятай, як прийдуть дивитися, коли я кидатиму в казан, то ані слова, бо це тобі боком вилізе. – Він намазав консерви на вже нарізаний буханець і примірявся ножем, якої товщини шматок одкраяти.

Янек ступив крок уперед.

– Облиш.

– Ах ти шмаркач! – Кухар аж почервонів од люті: – Перестань мудрувати. Сам же носив собаці кістки й м'ясо.

– Ви дали.

– Дивіться на нього! Я собаці давав чи ти? – Він уже підносив до рота хліб з консервами.

– Облиш, – повторив Кос.

– Ось я тобі як дам! – Кухар відклав хліб, простяг назад руку, щоб узяти ополоник, великий, як миска, прикріплений до метрового держака.

Єлень, почувши крик, визирнув із-за брезенту.

– Ви мене кликали, пане капрал?

Янек узяв із столу порожню консервну бляшанку й, повернувши її до Густліка, показав вирізане дно. Лободзький підняв руку, хотів схопити Коса, але Єлень двома стрибками опинився поміж ними.

– Забери руку, паскудо! – сказав грізно.

Кухар, побачивши у Густліка сокиру, відскочив, спіткнувся, зачепив ногою за край лави і з розмаху сів у казан з картоплею.

– Сто чортів! Ось я вас… – і обірвав, ошелешено втупившись десь понад головами солдатів, у бік брезенту.

Стежачи за його поглядом, Ян і Густлік побачили присадкуватого чоловіка в зеленому польовому кашкеті, з-під якого вибивалося чорне, кучеряве волосся. З ляком помітили в нього на погонах срібну генеральську змійку й гаптовану зірку.

– Вилазьте з цього казана. Що тут діється! Хто посадив кухаря в воду? А вам, солдате, навіщо сокира?

Єлень тільки тепер помітив, що в правій руці він стискає топорище, і зрозумів, чого кухар так налякався. Але це не збентежило його; він поклав сокиру на стіл, ступив півкроку вперед і одним духом відрапортував:

– Рядовий Єлень. Доповідаю, пане генерал, що сам упав у картоплю. Сам кухар, пане генерал.

Нарешті кухар виліз і, обтрусивши рукою воду з штанів, поскаржився:

– Вони на мене напали, громадянине генерал.

– Перший день в армії і одразу на гауптвахту. Як ви сміли підняти руку на капрала?

– Капрал, а сало жер, – заявив Єлень.

– Яке сало?

– Сало чи солонину. Ну, ось консерви, пане генерал. Замість того, щоб у казан, він сам їх жер, – показав рукою на перевернуту порожню бляшанку.

– Як це було? – звернувся генерал до кухаря.

– Цей хлопчак виносив собаці кістки…

– Я питаю, хто з'їв консерви? – Почекавши з хвилину і не діждавшись відповіді, генерал крикнув: – Черговий!

Од сусідньої землянки прибіг солдат з автоматом.

– Заберіть його. Скажіть командирові, щоб посадив його на десять днів суворого арешту.

Кухар хотів ще щось сказати, але передумав і рушив попереду вартового, на ходу знімаючи пояс.

– А з вами я ще теж поговорю, – грізно мовив командир бригади. – Кухаря нема, а люди повинні їсти. Ви зможете доварити?

– Дамо собі раду, – відповів Єлень.

Генерал пішов, а Янек і Єлень залишилися самі й узялися до роботи. Зрештою, нічого складного тут не було. Помили картоплю, потім пополоскали її, вкинули в казан і почали підкладати топливо у вогонь.

Бачили, як біля землянок сновигали солдати, як змінювались вартові, чули приглушену пісню, що, здавалося, линула з-під землі, але кухня стояла збоку і до них ніхто не заглядав. Допіру надвечір, коли поміж деревами почало сутеніти, а в казані вже закипіла вода, до кухні так само несподівано, як і раніше, прийшов генерал.

– Буде що їсти?

– Буде, – мовив Єлень, а Янек мовчки кивнув головою.

– То що там було з собакою? І хто виносив йому кістки?

Янек розповів.

– Я б посадив цього дворнягу разом з капралом, але боюся, що з цього нічого доброго для кухаря не вийшло б… – генерал говорив м'яким, низьким голосом чи то до них, чи, може, сам до себе. – А де ж той злочинець? Певно, втік?

– Шарику, сюди! – гукнув Янек.

Із-за дерев великими стрибками вискочила попеляста вівчарка, щаслива, що, нарешті, їй можна одійти від сосни, бути ближче до свого хазяїна, до ситого запаху м'яса.

– Його звуть Шарик? Ну, не така вже це кулька. Ходи-но сюди, ну, йди. Пробач, що назвав тебе дворнягою.

Собака, побачивши, що чужа людина простягла руку, загарчав, але відчув заспокійливий дотик Янекової руки і враз обірвав.

– Бачу, собачко, що ти не дурний. Умієш розібратися, де чужий, а де свій. А що ти ще вмієш?

Янек і показав, усе те, чого терпляче навчав Муриного сина ще там, де загинула його мати, – на схилах Кедрової гори. Собака ходив слідом біля ноги, залишався по команді ззаду, лягав і повз, приносив кинуту палицю, подавав голос.

– Непогано, непогано, – похвалив генерал, – Це все чи, може, вміє і ще щось?

Не зовсім певний, що в новому середовищі, поміж сотень незнайомих людей собака почуває себе нормально, Янек вирішив, проте, спробувати показати найважче. Він присів біля Шарика й, поклавши йому руку на голову, почав пояснювати.

– Я загубив, нема. Ти ж бачиш – нема. Шукай, собачко, шукай…

Вівчарка уважно дивилась, потім обнюхала свого хазяїна, оббігла його кілька разів, описуючи щоразу ширше коло, і, знайшовши, нарешті, тонку ниточку ослаблого запаху, стала на випрямлених ногах, повернула морду.

– Добре, песику, добре. Шукай!

Шарик коротко гавкнув і побіг у ліс. Генерал вийняв а кишені люльку, старанно набив її. Єлень, перекидаючи з долоні на долоню, приніс йому з топки жаринку, що світила в темряві, немов червоний ліхтарик. Генерал мовчки взяв і розпалив тютюн.

Цього часу Шарикові було досить, щоб виконати завдання. Великими стрибками, весело задерши хвоста, він вискочив із-за кущів, з розгону перестрибнув через лавку, так, що передні лапи аж у землю ввійшли, і витягнув голову до Янека. В зубах він тримав теплі рукавиці з єнотової шкури.

– Розумний собака, – ствердив генерал. – Накажу, щоб його зарахували до складу бригади. Матиме право на порцію з котла.

Найбільше зрадів цьому Єлень, -забувши про все, він почав:

– Оце так собака! Це такий пес, що вміє авто… – У цю мить Янек щосили стусонув його під ребра, і Густлік обірвав на півслові.

Генерал, однак, не питав, що саме вміє робити з автомобілями Шарик, зате велів розповісти, звідки вони обидва родом і як опинилися в армії.

Спочатку говорив Єлень. Він розказав про батькову хату, що стоїть під самим лісом на схилах Рувниці, про те, як його батько ходив на роботу до Кузні. «Але та Кузня – не кузня, а фабрика, її тільки називали Кузнею, бо давно колись, ще тоді, як жив батько діда, там справді була кузня». Єлень розповідав, як у сімнадцять років він сам став до парового молота; батько привчав його до роботи; а потім вибухнула війна, прийшли німці. Вони сказали, що сілезці – не поляки, й забрали його до вермахту в танкову частину. «…То я й подумав, хай йому чорт, покажу ж я вам, хто такі сілезці, та як тільки ми прибули на фронт…»