Чотири танкiсти i пес

– Я б йому не подарував, – шепнув Янек.

Єлень повернув голову, нахилився і так само тихо сказав:

– Людині треба вірити. В житті всяке з чоловіком трапляється. Може, його хто обкрадав, і він тепер… Якби так мені не вірили? А вірять же.

Офіцери вийшли вперед і, напівобернувшись до шеренги, подали команду:

– Струнко! На плече!… На караул!

З того боку, куди була розкрита підкова, надійшов генерал. Він спокійно попрямував уздовж зелених, застиглих рот, уважно вдивлявся в обличчя воїнів. Потім зупинявся, підносив руку до кашкета й вітався:

– Здрастуйте, хлопці!

– …те… ине… ал! – хором кричали вони, ковтаючи перші склади.

Коли він проходив повз Єленя і Коса, обом здавалося, що впізнав їх, і наче тінь усмішки промайнула йому на обличчі. Вигуки все віддалялися, йшли разом з командиром бригади до другого кінця підкови. Солдати стежили, як генерал повертає, виходить на середину, стає перед ними струнко і низьким сильним голосом командує:

– Зброю… до ноги! До присяги!

Брязнули карабіни – солдати перекинули її з плеча, схилили дулом до лівої руки, зняли шапки. Праві руки без рукавиць піднесли двома пальцями вгору.

– Присягаю польській землі і польському народові… – чітко розділяючи слова, виразно сказав генерал і обірвав, а воїни хором повторили:

– Присягаю польській землі і польському народові… Чекали хвилю, дивлячись на командира, мов на батька, і повторювали далі:

– …сумлінно виконувати обов'язки солдата в таборі, в поході, в бою, завжди і скрізь… берегти військову таємницю, самовіддано виконувати накази командирів і начальників…

Легенька пара од видихів підіймалася над солдатськими шеренгами і танула в листопадовому повітрі.

– Присягаю зберегти союзницьку вірність Радянському Союзові, який дав мені в руки зброю для боротьби з нашим спільним ворогом…

Високо в небі, з північного боку, мчав літак, а звідси здавалося, що то маленька срібляста цятка. Звук мотора долинав на землю рівний, високий, мов дзижчання оси. З такої відстані не можна було помітити, але всі знали, що на крилах того літака – зірки, що він патрулює в морозному повітрі над землею, на якій вони стояли.

– Присягаю бути вірним прапорові моєї бригади і написаному на ньому гаслу наших батьків: «За нашу й вашу свободу [7]».

Присяга закінчилась, проте генерал не подавав команди, і всі стояли якусь хвилину, прислухаючись у тиші, немовби сподівалися, що здалеку, може, од самої Вісли, їм відгукнеться луна. З Оки подув холодний вітер, здуваючи снігову куряву з соснових гілок.

Ніхто не питав солдатів, чи дотримають вони своєї присяги. Може, тому, що відповісти на це вони повинні були не словом, а ділом.

Весь той день був урочистий, святковий. Занять не було. До обіду їм видали в бляшаних кухлях по сто грамів горілки. Янек хотів було покуштувати, яка вона на смак, але Єлень притримав його за руку.

– Облиш, хлопче. Коли видаватимуть молоко, то я віддам тобі свою порцію, а цього не руш – я вип'ю за твоє здоров'я.

По обіді більшість солдатів пішла на футбольний матч, що, як сповіщала афіша, мав відбутися на корпусному футбольному полі між командами піхотної дивізії імені Генріха Домбровського й артилерійської бригади імені Юзефа Бема. Інші, скориставшись тишею, писали в землянках листи.

Янек і Густлік, котрим нікому було писати, й Шарик, що не осягнув цієї премудрості, подалися прогулятися до Оки. Зрештою собака заслужив на таку прогулянку, бо весь ранок провів у землянці, прив'язаний на мотузку. Ошийник був новий, із світлої шкіри, оздоблений металевими цвяшками; його зробив той самий швець, що звужував Янекові халяви. Хлопці віддали за нього три пачки махорки й зовсім не шкодували, бо обидва не курили, а одержували свою пайку нарівні з іншими.

Вийшли на низький засніжений берег. Шарик бігав, мов несамовитий, туди й сюди, качався по снігу, а Густлік і Янек стояли й дивилися на темну воду, яка ще не замерзла, але вже взялася вздовж берега льодом. Про цю річку співали пісеньку, що Ока «як Вісла широка, як Вісла глибока». Певно, їм обом пригадалася вона водночас, бо Янек сказав:

– Вісла ширша, значно ширша. Може, тільки один рукав її такий завширшки.

– Ну що ти! – обурився Єлень. – Від мого дому до Вісли не далі, як он до того шосе. Я ціле літо ходив до Кузні на другий берег по камінцях, бо через міст довше. Може, тільки весною, після дощів, але й то Вісла не така широка.

Кожен пам'ятав Віслу по-своєму, для кожного вона була інша, а водночас і така, як у пісні. Що її нагадувало? Може, сосни, може, пісок, вкритий зараз снігом, чи високий, підрізаний течією протилежний берег, а може, просто за той час, відколи сюди прийшли солдати в польових кашкетах з орликом, сама земля постралася стати подібною до Польщі.

– То, виходить, ми вже танкісти – присягу прийняли.

– Солдати – це правда, а танкісти… Коли, нарешті, нам дадуть ті танки?

Шарик то бігав, качався в снігу, а це, випрямившись, наїжив шерсть і нашорошив вуха.

– Що ти там зачув?

Собака коротко загарчав, але все ще стояв нерухомо.

– Стривай, – Єлень нахилився, приставив долоню до вуха.

Здалеку до них долинуло спочатку немовби легке тремтіння землі, яке не вщухало і весь час ближчало. А потім уже цілком виразно почули стугоніння, крізь яке ясно пробивався металічний звук. Солдати повернули від річки на пагорбок. Собака, наїжившись, обережно йшов за ними.

Гуркіт дедалі дужчав, долинав уже од лісу, через який бігла дорога в табір, і раптом обидва помітили, як за стовбурами дерев майнуло щось низьке, довгасте, нахилене вперед. І одразу ж на поле, розбризкуючи сніг, вискочив танк, за ним – другий, третій, п'ятий… Ішли вони на короткій відстані один від одного, схожі на слонів, які, витягнувши хоботи вперед, прямують в атаку.

– Танки…

– Танки!

Обмінявшись цією оригінальною думкою, Янек і Густлік рвонули з місця й навпростець кинулися до табору. А пес подався попереду. Бігти по мокрому снігу було важко, вони добряче захекалися, поки перетнули поле, і вже не бігли, а швидко йшли. Ще здалеку побачили генерала: якийсь чоловік щось доповідав йому. А потім той чоловік одійшов і прапорцями почав сигналізувати машинам, які стояли на дорозі.

Знову застугоніли мотори, й танки повільно рушили, мов слухняні тварини повзли між дерев, розверталися на місці й рівним рядом ставали один біля одного.

Коли Янек і Густлік підійшли ближче, останній танк став у ряд і вимкнув мотор. Пахло мастилом, спрацьованим газом і землею, перемішаною з снігом. Подекуди біля машин стояли люди в темно-синіх, підперезаних шкіряними поясами комбінезонах поверх ватянок.

– Танки…-мовив Янек.

– Танки! – як луна, відповів йому Густлік.

Шарик, який ніколи в житті нічого подібного не бачив, стояв за кілька кроків збоку, про всяк випадок сховавшись за сосну. Настовбурчивши шерсть на спині, він насторожено принюхувався. Кос і Єлень підійшли до найближчої машини, уважно оглядали її, мацали броню.

– Обережно, бо поламаєш.

Із-за машини вийшов стрункий смаглявий чоловік з світлими кучерями; в руці він тримав чорний ребристий танкістський шолом з довгим кабелем, що закінчувався штепселем. Під комбінезоном, розстебнутим біля шиї, хлопці побачили мундир радянського офіцера.

– Ви будете з нами, товаришу?- запитав Густлік. – Чи тільки танки привели?

– Привели і, якщо вдасться, то проведемо їх аж до самого Берліна. Такий наказ. Я вийшов із госпіталю, хотів повернутися до своєї частини, а тут мені кажуть: «Ви, лейтенанте, Василю Семен, будете союзників учити». – Він несподівано засміявся весело, голосно і, знайомлячись, подав їм руку.

Називаючи свої прізвища, Янек і Густлік здивовано помітили, що в лейтенанта одне око синє, а друге – чорне, як смола.

– Вчитиму вас, – вів далі лейтенант. – А може, ви самі краще за мене зможете.

Всередині машини щось грюкнуло, скрипнуло, і через люк спереду танка став висовуватися механік. Спочатку показалася голова, потім замурзане обличчя й, нарешті, плечі. Тої ж миті Шарик весело гавкнув, підбіг до танка і, спираючись передніми лапами на броню, лизнув танкіста в обличчя.