Чотири танкiсти i пес

Хорунжий, заклавши руки за спину, нервово походжав і поглядав на годинник.

– Уже півгодини, як ми тут стоїмо, пішки дійшли б.

Віхура, втративши надію, сів на траву, сперся ліктями в коліна й замасленими руками вхопився за голову.

– Нічого не розумію. Все як слід, а не заводиться. Янек знову підійшов до офіцера.

– Пане поручику, може б, я полагодив.

– Спробуй.

– А якщо полагоджу – візьмете з собою?

– Ні, не візьмемо… А втім, згода, хай йому грець!

– Нас двоє.

– А хто другий?

– Ну, я й собака.

– Дідько його візьми! Гаразд.

Янек підійшов до машини; за ним – хорунжий, шофер і всі ті, що всупереч наказу повилазили з кузова.

– Отже, якщо машина заведеться, візьмете нас обох? – ще раз уточнив для певності.

– Побачимо, – буркнув офіцер, але Єлень, що стояв поруч, озвався басом:

– Так було сказано, всі чули.

– Ну то залазьте в машину. А ви, громадянине хорунжий, сідайте в кабіну.

Всі послухали його. Коли залазили в кузов, а офіцер обходив навколо мотора, Янек нахилився до Шарика й промовив:

– Шукай, Шарику, шукай! – і штовхнув пса рукою. – Хазяїн загубив.

Собака миттю кинувся під машину.

Янек сів на місце шофера, повернув ключик і натиснув стартер. Мотор загурчав і стих. Хлопець вдруге натиснув. Мотор загудів і почав спокійно працювати на малих обертах.

– Слухай, Кос, як це ти зробив? Ну, скажи, як? – Віхура смикав Янека за рукав.

Хлопець не відповідав. Побіг назад до машини, а назустріч йому з-під коліс вистрибнув Шарик і, радісно махаючи хвостом, приніс грубий вовняний шарф.

Янек схопив собаку, подав у кузов, а його самого, взявши під руки, втягнув досередини Єлень.

– Готово, їдьмо! – ті, що сиділи спереду, застукали кулаками по кабіні.

Грузовик рвонув з місця, набирав розгін. Чути було, як шофер переводить ручку щораз на більшу швидкість і додає газу, силкуючись надолужити втрачену годину. Машина підстрибувала на корінні, на вибоїнах, а Єлень, обнявши Янека рукою, так що той не міг і повернутись, кричав йому на вухо:

– Як це тобі вдалося?

– Фортель! І тут, – постукав себе пальцем по лобі, – треба дещо мати.

– Скажи, як це ти зробив, скажи бо задушу.

– Пусти! Пусти, ведмедю, то покажу.

Густлік ослабив обійми, і Янек дістав з-за пазухи шарф, замазаний сажею.

– Розумієш?

– Труба? Вихлопна труба! Ти заткнув? А хто витяг? Кос не відповів, тільки показав під лаву, звідки стирчала весела й задерикувата собача морда.

Їхали недовго. Через півгодини машина загальмувала, зробила кілька поворотів і зупинилась у лісі. Коли позіскакували на землю, всі побачили під деревами низькі, криті мохом землянки. З бляшаних коминів здіймався дим.

– А де наші танки? – запитав Єлень.

– Ще немає, але не журись, будуть, – відповів Віхура.

Хорунжий дав команду шикуватись, а Янекові й Густліку, двом останнім у шерензі, наказав:

– Ви підете на кухню. Треба наносити повний казан води й начистити картоплі.

Розділ V ГУЛЯШ

Перш ніж виконати наказ, Густав і Янек разом з усіма пішли в землянку – дім, у якому відтепер вони мали жити. Щоб увійти до неї, треба було спуститися по кількох сходинках, викопаних у землі й укріплених жердинами. Двері в землянці були подвійні, збиті з дощок. Одразу ж біля входу, під віконцем, був столик і порожній стояк для зброї. Далі – зліва й справа – двоповерхові нари, на них – сінники, ковдри й навіть простирадла. У глибині стояла велика бляшана грубка, зроблена з бочки на бензин; у ній жеврів вогонь.

Єлень схопив Янека за руку й потягнув саме туди. Вони хутенько зайняли собі поруч два місця.

– Біля груби тепло буде. А зверху краще, бо тим, що внизу, доводиться вставать і підкидати дрова, – як досвідчений солдат пояснив Густлік. – І Шарикові в кутку постелимо, ніхто йому не заважатиме.

Залишивши те, що в цю мить було непотрібне (Єлень – натоптаний рюкзак, а Янек – мисливську сумку й рукавиці), вони одразу ж вийшли, щоб поручикові не довелося повторювати наказ.

Кухню знайшли дуже легко. Ще здалеку побачили брезентовий навіс на стовпах і великий казан на автомобільних колесах, з коротким димарем, що його прикривав бляшаний грибок. Обіч лежав стос нарубаних дров, а далі під брезентовою завісою стояли укопаний в землю стіл і шафа, зроблені з сирих неструганих дощок.

Назустріч їм вийшов дебелий, лисуватий чоловік середнього віку, з двома нашивками на погонах. Янекові здалося, що кухар натягнув на себе чужу шкіру, надто широку як на нього. Густлік штовхнув Янека в бік, а сам виструнчився й доповів:

– Пане капрал, рядовий Єлень і рядовий Кос прибули в ваше розпорядження.

– Добре, добре, навіщо цей крик. То птах, а то звір – просто зоопарк у мене тут створюють [6], – похмуро пожартував кухар. – Ти носитимеш воду, а ти сідай і чисть картоплю, – він подав Янекові складний ножик з обламаним кінцем.

Єлень почепив двоє відер на коромисло і, підтримуючи його руками, подався лісом, навіть не питаючи, де колодязь: поміж деревами стирчав угору журавель.

Янек оглянув обламаний ножик, відклав його, з-під ватянки дістав свій власний мисливський ніж з вузьким і довгим лезом. Сів біля мішка й, беручи звідти по дві-три картоплини, почав їх чистити так, як колись його вчив Юхим Семенович. Ніж тримав нерухомо і тільки пальці знизу швидко повертали картоплину. Білі, слизькі від крохмалю бульби одна за одною хлюпали у великий горщик, до половини наповнений водою.

Кухар стояв збоку й пильно стежив.

– Спритно. Якщо старатимешся – візьму тебе за помічника. З капралом Лободзьким не пропадеш, хлопче! – Простягнувши руку, він поплескав Коса по плечу.

З-під столу почулося гарчання.

– А це що таке? Собака на кухні? Не встиг озирнутись, а він уже заліз. Геть, приблудо! – Кухар схопив з цвяха ганчірку й замахнувся нею.

– Облиш, – зупинив його Янек, – це мій. Сюди, Шарику.

Хлопець одвів пса на кільканадцять кроків під дерево, знайшов місце, де було більше хвойної підстилки, наказав йому лежати, а сам повернув до роботи. Очищені картоплини знов одна за одною летіли в горщик.

Здивований кухар якусь мить мовчав, потім перейшов на другий бік столу, обернувся і сказав:

– Ти мені не тикай, ми свиней разом не пасли. Почекав хвилину й, не почувши відповіді, додав:

– Чого мовчиш? Треба сказати: «Так точно, громадянине капрал».

Янек поклав на лаву ніж і картоплю, підвівся.

– Так точно, громадянине капрал.

Лободзький знизав плечима і, побачивши, що Єлень приніс води й виливає її в казан, підійшов до нього.

– Обережно, не хлюпай, бо грязюки наробиш. Янек трудився далі. Руки йому мерзли від мокрого лушпиння й холодного металу, а в глибині душі піднімався протест. Не так він уявляв собі армію – добре припасований мундир, зброя, стрілянина, танки… А замість цього все почалося з картоплі, з дурних зауважень і бездумного: «Так точно, громадянине капрал». Від холоду та злості хлопець заспішив, завзято зрізав лушпиння, кидав чищену картоплю в воду. Через кожні кілька хвилин він чув, як Єлень, брязкаючи порожніми відрами, швидко прямує до колодязя, а потім вертається, посвистуючи, і одним махом виливає воду в казан.

Кухар вийняв з шафи консервні банки, поставив на столі рівними рядами по чотири, порахував. Єлень повісив на цвях відра й коромисло.

– Готово, пане капрал. Я тепер допоможу чистити картоплю.

– Ти своє зробив. Хочеш – помагай, не хочеш – ні. Кухар одвернувся, знову понишпорив у шафі внизу й дістав звідти велику кістку з рештками м'яса. Єлень присів біля Коса, взявся до картоплі. Не відриваючись од роботи, обидва дивилися, як кухар вийшов із-за столу і свиснув, показуючи собаці кістку. Шарик не поворухнувся і навіть голови не підвів.

– Ого! – сказав Лободзький. І, підійшовши до дерева, підсунув кістку собаці під ніс; але той не брав. – Гей, ти, Шпак, чи Кос, як там тебе! Що це твій пес такий гордий? Під самісінький ніс підсовую, а він не бере. Може, вже щось украв і нажерся, – буркотів, повертаючи на кухню. – На дай йому сам.