Чотири танкiсти i пес

Семен простяг руку до пса, заклопотаний, посмикав його за кудли перш ніж сказати:

– Мабуть, добре. Ми полюбили свій танк, дали йому ім'я. Але ж ми хочемо на ньому принести людям волю, хочемо якнайшвидше закінчити війну. Потім настане мир, злагода між народами… І ніхто з нас не збирається робити війну своєю професією. Я повернусь до метеорології, Гжесь – до тракторів, Густлік – до молота в кузні, а Янек…

– Ну от, а я?

– Ти, щоправда, був мисливцем, убивав тигрів і тепер підпалюєш «тигри», але ти ще, не ображайся, хлопчисько. Сядеш за парту.

– Сяду, але спочатку я повинен розшукати батька. І знову хвилину чи дві ніхто не вимовив ані слова, поки Гжесь не штовхнув Янека під бік і не показав очима:

– Глянь… Мабуть, до тебе.

Стежкою поміж деревами підійшла Ліда. Кивнула їм головою і сіла поруч, обсмикуючи руками спідницю на колінах.

– У штабі кажуть, що там дуже важко, за кожен будинок б'ються.

– Бої в місті завжди важкі, – відповів Семен.

– Але наші уже в Грохові. Завтра зранку ви наступатимете разом з піхотою. Дивіться будьте обережні.

– Звісно, будемо обережні, – засміявся Гжесь. – Одна мама казала льотчикові: «Літай, синку, низько й помаленьку».

– Облиш, не смійся. Я знаю, що ви думаєте, але ви моїх думок не знаєте… Я прийшла до вас, бо знаю, де ви будете наступати, і хотіла попросити… На Віденській вулиці, недалеко від вокзалу, третій з краю будинок, 8 жовтою штукатуркою… Я там жила до війни.

– Подивитися, чи він стоїть на місці? – запитав Єлень.

– Подивіться. Там залишився мій брат, може, він і тепер там. Бо ми з мамою поїхали на схід, а він лишився.

Вона говорила м'яко, тихо, не так, як завжди. І Янекові стало жаль її. Здалося, що вони зустріли дівчину не дуже ввічливо, і, простягнувши руку, він злегенька торкнув її.

– Побачимо, Лідо, і скажемо. Коли я, доповідаючи по радіо, додам слово «порядок», то це означатиме, що будинок стоїть цілий. Розумієш?

– Добре, спасибі. – Вона взяла термос, який тримала під рукою, і подала його Василеві. – Це вам. Я ж знаю, як під Студзянками вас мучила спрага. Може й тут буде важко з водою, а нам завжди легше. Радіостанція стоїть у тилу, можна набрати з якогось колодязя.

Цей подарунок вразив навіть Василя – командир не зразу догадався подякувати. А всі інші наче води в рот набрали. Ліда погладила Шарика, який лежав поруч, щось тихо говорила до нього, а потім підвелась і голосно мовила:

– Здається, з усього вашого екіпажу тільки він мене любить. Щасливо вам, хлопці, до побачення!

Вони дивились їй услід, поки Ліда не звернула по стежці вбік і не зникла між деревами. Тоді Саакашвілі схопився обома руками за голову і сказав:

– По-грузинськи читаю, по-російськи читаю, по-польськи майже все читаю. По очах дівчини нічого не прочитаю.

– В очах тобто, – поправив його Єлень. – Але я теж нічого не можу второпати. Може, вона тобі й рада, Янеку?

– Облиш, знайшов час на таку балаканину.

– На акації б поворожити: любить – не любить… Але тут я не бачу жодної акації! – засміявся Семен, і очі в нього раптом стали блакитні, а обличчя посвітлішало.

– Кажеш, не час тепер? Неправда, час! Хіба ми воюємо тільки з ненависті? Ні, також із любові. Для того воюємо, щоб хлопці гуляли з дівчатами, щоб вплітали їм квіти в коси, щоб разом дивилися на хмари… Ну от, знову про хмари! Казав же вам, що я насамперед метеоролог.

З глибини лісу, де один біля одного стояли замасковані танки, почувся уривчастий сигнал. Він не вщухав, бився об стовбури дерев, луною котився по лісу.

– В машину, хлопці. Пора вирушати.

Смерком через ліс, а потім полями, якимись нетрями, поміж рядами будиночків солдати 2-го піхотного полку провели їх на передмістя Варшави – Прагу, Довгенько стояли там, а потім нові провідники повели їх вночі через крутий залізничний насип униз на бруковані вулиці, в ущелини між високими будинками. Гусениці брязкотіли по бруківці, гуркіт мотора відбивався десятикратною луною, дим і сморід горілого проникав усередину танка. Десь попереду була пожежа, в світлі її на землю лягали гострі чорні тіні. Звернувши кілька разів, танкісти вже перестали орієнтуватися в цьому лабіринті. Танк заїхав на подвір'я, вимощене великим камінням. Праворуч і ліворуч стояли триповерхові флігелі, попереду закривав проїзд фасадний будинок. Танк зупинився навпроти високої півкруглої брами, якою колись на подвір'я в'їжджали навантажені доверху автомашини.

Провідник, який сидів на броні, зіскочив і пішов шукати командира. За хвилину від брами почувся голос:

– Танкісти, ходімо на розвідку!

Єлень і Шарик лишились у танку, решта вийшли на подвір'я. Під кам'яною стіною їх зустрів худорлявий високий піхотний офіцер, міцно потиснув їм руки і ввів до брами. Ступаючи майже навпомацки, вони повернули праворуч – до сіней, а потім – ліворуч, через вирвані двері ввійшли до кімнати. Під чобітьми хрускотіло скло. Од вікна, рама якого висіла на одній завісі, дув вітер.

– Обережно, – прошепотів піхотинець. – Нахиляйте голови.

Підійшли до парапету, на якому лежали мішки з піском, і офіцер-піхотинець показав Семенові вузьку щілину бійниці.

– Придивіться.

Перед ними був чималий майданчик, закритий з другого боку стінами будинків. – Дахи на них згоріли, на тлі рудого неба стирчали обгорілі балки й крокви.

– Готові? – знов спитав піхотинець. – Тепер пильнуйте. В будинку навпроти в підвалах є бійниці. Зараз постараюся, щоб вони ожили.

Офіцер протяжно свиснув, і на цей злак з верхніх поверхів озвалися чергами кулемети, які примусили німців відкрити вогонь. Побачивши блиск пострілів, танкісти визначили, де їхиі майбутні цілі. Коли стрілянина стихла, піхотинець опустився на підлогу й жестом запросив танкістів сісти біля нього.

– Я хотів би, щоб ви, як тільки почне розвиднюватись, за умовним сигналом звалили браму і вогнем з гармати знищили ті вогневі точки. Тоді ми підемо вперед, а ви слідом за нами.

– А навіщо валити браму? Досить тільки прочинити, щоб висунути дуло, – сказав Семен. – Спробуємо зробити, що від нас залежить, а коли підете в атаку, то браму розчинимо навстіж.

– Ви обережні, – усміхнувся піхотинець.

– Ми обережні, але найважливіше те, що люди тут і далі мешкатимуть. Навіщо їм браму ламати.

– Як хочете. Я згоден.

Повернувшись иа подвір'я, здивовано зупинилися. Танк був геть обліплений людьми: вони сиділи й стояли на броні, товпились довкола.

– Хто ці люди? – запитав Семен. – Це ж не ваші солдати?

– Та що ви! – відповів офіцер. – Цивільні! Місцеві жителі. Не можу дати собі ради з ними. Ну, чого ви сюди повилазили? – гукнув він. – Я ж вас просив не виходити з підвалів.

– Машинку побачити, пане поручик. Непогана, нічого не скажеш.

– Наше вам поважання, панове танкісти! Пшепюрковського ви часом не знаєте? Він з нашої вулиці, такий з коротенькими вусиками, як у Гітлера.

– Такого з вусиками не знаємо, – відповів Єлень, сидячи на башті танка.

– Може, він їх зголив, але його прізвище Пшеторковський. Панове, не чули?

– На жаль, ні.

Люди оточили їх з усіх боків. Хтось пропонував цигарки, інший казав, що й вино знайшлося б, аби тільки було чим закусити.

В цій сердечній атмосфері, тим більше, що було темно, Янек наважився й спитав:

– А може, хто чув про поручика Станіслава Коса?

– Ніби не чув такого. А хто він? Земляк? З Варшави?

– Ні, з Гданська. Воював на Вестерплятте.

– На Вестерплятте!… – озвалося зразу кілька голосів,

Огрядна жінка зітхнула й хриплуватим голосом звернулася до танкістів:

– У вас є хвилинка часу? Гельцю, розкажи панам віршик.

Люди трохи розступилися, утворивши півколо, і на середину вийшла невеличка, може, років восьми, дівчинка. У темряві не можна було побачити її обличчя, – видніла тільки ясна пляма коротко підрізаного волосся та коротенька, вища колін біла сукенка. Гельцю не треба було двічі просити. Вона, видно, розповідала віршик не вперше, бо зграбно вклонившись, почала: