Чотири танкiсти i пес

– Тата-та-тата, тата-тата, татата, та-та-та…

– Що ти витворяєш? – буркнув Семен.

– Вистрілюю своє прізвище, – відповів усміхаючись хлопець. – Ти сам, ще в Сельцях, казав, що я повинен навчитись.

Групка автоматників ішла до їхнього танка, але раптом усі повернули і, махаючи над головою руками, кинулись тікати.

– Та ми ж свої, чого ви боїтесь? – буркнув Гжесь і відхилив люк, щоб їх покликати.

Але, не сказавши й слова, мерщій захлопнув люк і зарепетував:

– А щоб ви згоріли!

– В чому річ?

– Вжалила мене.

– Куля? – занепокоївся Василь.

– Яка куля? Бджола. Всю броню обсіли бджоли. Аж тепер усі почули, що в танку пахне медом. Янек, дивлячись крізь приціл, бачив, як на подвір'ї фільварку польські й радянські солдати обіймаються й цілуються, як зганяють в одне місце захоплених під час атаки полонених, а в інше – овечок, які повибігали з обори. Але всі, хто тільки підходив до їхнього танка, метрів за п'ятнадцять – повертали назад і спішно тікали.

– Що тепер буде? – захвилювався Кос. – Сидимо, як у неволі. Мабуть, треба все-таки спробувати…

– Навіть не пробуй, бо живий не вийдеш, – втрутився Єлень. – Почекайте, зараз я.

Він накинув на голову куртку, надів рукавиці, хутенько відкрив люк і вистрибнув на броню. Люк одразу ж закрили, а проте всередину влетіли дві ошалілі бджоли, металися в темряві, й танкістам здавалося, що вони їх от-от ужалять. Нарешті бджоли якось вгамувалися, стихли, сівши десь у кутку.

Зацікавлений Янек бачив у приціл, як Єлень, попросивши у піхотинців лопату, вигріб вугілля з попелища спаленого будинку, поклав його біля танка з боку вітру, а тоді приніс оберемок зелених соснових гілок і кинув їх у вогонь. Дим ішов дедалі густіший, проникав усередину танка.

– З бою ми вийшли цілі, але цей диявол нас задушить, – задихався Гжесь,

Попереду вже нічого не видно було за сірими клубами, і тільки за якусь хвилину лопата застукотіла об броню і почувся Густліків голос:

– Я підкурив їх, вилазьте, не покусають. Відкрили чимшвидше люки. Першим вистрибнув Шарив, а за ним – решта екіпажу. Тільки тепер побачили, що весь бік танка і вся гусениця обліплені медом. Видаю, прямуючи садом, розтрощили вулик. Шарик, зморщуючи ніс від диму, сів поруч і злизував з ведучих коліс перемішану з пилюкою солодку й липку масу.

– Бачу, Густліку, ти спеціаліст. Добре було б заглянути до вуликів і зробити більший запас меду. Подаруємо командирові бригади.

– Добре було б, – Єлень почухав голову, – тільки треба знайти якесь невеличке барильце…

Регулювальники вже спрямовували танки на нові бойові позиції – за будинками фільварку. Видно, німецьке командування уже довідалося про те, що сталося. З півдня почувся постріл, снаряд упав біля самої стіни будинку. Не поранило нікого, його зустріли навіть з полегкістю, з радістю – як свідчення того, що фільварок і село Студентки тепер наші.

Розділ XVII ХРЕСТИ ХОРОБРИХ

Битва не закінчилась після здобуття Студзянок. За кілька годин танкісти рушили через ліс на південь, зайняли позицію рядом з гвардійцями на зовнішній лінії оточення. Надвечір відбивали атаку ворожої піхоти й танків. Уночі їх мали замінити, але противник перешкодив, і тільки через двадцять чотири години, на світанку, бригаду відтягнули в тил.

Сонце вже вийшло з-за обрію, коли вони переходили бойовище. На горбастих студзянківських полях стирчали мертві танки з обгорілими баштами, розірваними і покрученими гусеницями, уткнувшись дулами гармат у землю. Танкісти уважно дивилися на них: з жалем – на свої, з мстивим задоволенням – на кутасті німецькі середні танки, на довгодулі «пантери», присадкуваті й важкі «тигри». Тільки згодом представники штабів полічать їх і визначать, що, лишивши на полі бою вісімнадцять своїх танків, польські танкісти знищили сорок ворожих танків і самохідних гармат.

Бригада розмістилась у чималенькому ліску в центрі захопленого плацдарму, вона стояла у резерві Першої Польської армії, дивізії якої перейшли Віслу й зайняли оборону на півночі, уздовж річки Пилиці.

Надвечір того самого дня, хоч це й було в радіусі дії важкої артилерії противника, хоч ворожі літаки широкими хвилями йшли по безхмарному небу, відбувся збір усієї бригади. Сонце вже підходило до заходу, скісне проміння ледве пробивалося крізь листя дерев, і там, де сосни росли густіше, під стовбурами панував напівморок. З правого флангу вздовж шеренг ішов генерал, а за ним штабний офіцер і солдат із дерев'яним підносом. Екіпаж «Рудого» стояв на лівому фланзі, аж у жінці. Чим ближче підходив генерал, тим виразніше танкісти чули його слова:

– За героїзм у боротьбі з німецькими загарбниками підпоручика Олександра Марчука нагороджено Хрестом хоробрих… Хорунжого Юзефа Чопа нагороджено Хрестом хоробрих… Капрала Мар'яна Вабулю нагороджено Хрестом хоробрих.

Генерал минув кількох солдатів і зупинився біля них.

– Командира танка, поручика Василя Семена нагороджено Хрестом хоробрих… Заряджаючого, капрала Густава Єленя, механіка-водія, взводного Григорія Саакашвілі, стрільця-радиста, капрала Яна Коса нагороджено Хрестом хоробрих…

Кожний із них відповідав однаково: «Служу Батьківщині», але кожен вимовляв ті слова інакше, по-своєму. Василь – спокійно, Густлік – голосно, Гжесь – із запалом, а Янек скоріше несміливо. Генерал брав хрести із дерев'яного підноса, який несли перед ним, і приколював їх до забруднених мастилом і пилюкою комбінезонів з лівого боку грудей. Кожному з них дивився в очі, потискував руку, обіймаючи, цілував у обидві щоки, а потім випрямлявся й віддавав честь.

Коли він приколов хреста Янекові, піднос був уже порожній, а проте генерал не відходив – стоячи навпроти хлопця, невдоволено супив брови. Потім глянув на Семена і запитав:

– Що за непорядок? Де решта екіпажу?

Семен, не вірячи власним вухам, зиркнув праворуч. Усі були на місці.

– Всі тут, громадянине генерал.

– Я бачу тільки чотирьох танкістів. А де пес?

– Шарику! – покликав Янек.

Собака, лишившись біля танка, страшенно нудьгував – не розумів, чого йому веліли тут сидіти, а тепер, почувши голос господаря, вмить прибіг.

– Накажи йому сісти.

– До ноги, Шарику! Сядь!

– Кухаря сюди, – гукнув генерал.

З-поміж дерев вийшов не знайомий їм солдат у білому фартусі й ковпаку. Він ступав повагом, несучи перед собою велику, вищерблену фаянсову тарілку, на якій лежали горою підсмажені ковбаси. Генерал узяв у нього з рук тарілку і, присівши, поставив її перед собакою.

– Інакше тобі не віддячимо, – сказав чи то до себе, чи до пса, чи, може, до екіпажу.

Потім підвівся, обернувся до Коса і дав йому латунну бляшку, вирізану з гільзи артилерійського снаряда.

– Повісь на нашийнику, – сказав він.

Янек узяв і прочитав ретельно вирізьблений напис чималими друкованими літерами: «Шарик, пес танкової бригади».

– Ти дивись! – прошепотів, Єлень. – Сам генерал йому дав. А кухар не захотів іти, помічника з ковбасою прислав.

Густлік сказав це тільки сусідам у шерензі, але генерал почув і, глянувши на Єленя, пояснив:

– Капрал Лободзький загинув. Повертався вдосвіта з кухнею, ворожий снаряд розбив автомашину, а його смертельно поранило осколком.

Єлень опустив голову і втупився поглядом у землю.

Генерал подумав про те, що танкісти багато чого не знають і тільки згодом, в міру того, як минатимуть дні, вони почнуть знаходити прогалини в шеренгах і збагнуть, що багатьох товаришів уже ніколи не зустрінуть. Поки що тільки він знає, що в полі і в лісі порозкидано понад сімдесят солдатських могил, а буде ще більше, бо двісті поранених воїнів одвезли в госпіталь, і з них не всі повернуться. Не тільки живим під Студзянками дісталися хрести.

Штабний офіцер ступив крок уперед і, показуючи рукою, сказав:

– Гості приїхали.

Пролунала команда:

– Струнко, направо рівняйсь!

Генерали із штабу армії прийняли рапорт, а потім вручили командирові бригади орден Віртуті Мілітарі.