Чотири танкiсти i пес

Семен наказав Єленю залишитись у танку, а решта троє, узявши котелки, почали один по одному вилазити з танка. Янек підсадив Шарика до люка і виліз останній. Кухар притримав його за руку.

– Кос, я зустрів Віхуру з боєпостачанням. Велів сказати, як побачу тебе, що ту поранену дівчину перевіз на другий берег і передав одному лікареві прямо в медсанбат.

– Дякую, що сказав.

– Нема за що, – знизав плечима Лободзький.

Кухню знайшли легко – їх привів Шарик. Між деревами, на вузенькій просіці, стояв невеличкий грузовик з причепами – двома котлами, з розбитого вгорі димаря здіймався дим. Шофер спав на сидінні, з відчинених дверцят кабіни стирчала голова з коротко підстриженим волоссям. Незважаючи на темряву, було видно, що все обличчя всипане темним ластовинням. Гжесь хотів розбудити шофера, але Семен спинив його:

– Нехай спить.

Напилися вдосталь гіркої ячної кави, набрали в два котелки вареного м'яса, знайшли під брезентом хліб. Коли повернули до танка, кухар спав на броні біля мотора, поклавши під голову звинуту Шарикову постіль.

– Це я підклав йому, щоб ґулю не набив, – пояснив Єлень. – Так спить, що жаль будити. Тільки спочатку маму покликав.

Гжесь бризнув йому в обличчя кавою. Кухар схопився, протер очі і напівпритомний забубонів:

– Удень варю, вночі розвожу…

Він скочив з машини, ввійшов у густий сосняк і заплутався в заростях.

– Почекай, – сказав Янек. – Іди за псом, він заведе. Шарику, проведи до кухні.

Обидва зникли в темряві, а по хвилі екіпаж почув, як захурчав мотор. В ту ж мить прибіг Шарик – веселий, несучи в зубах чималий кусень сирого м'яса.

Незадовго до світанку друзі спільними силами вклали Семена спати, пообіцявши розбудити, як тільки щось трапиться. Самі втрьох примостились у башті. Єлень доїдав рештки м'яса з хлібом, а Янек з Гжесем пошепки розмовляли. Крізь соснові крони було видно небо на сході. Ось воно почало яснішати, потім унизу поволі зарожевіло. Зірки погасли, на броні з'явилася роса…

Поручик повернувся з боку на бік, зітхнув і, здавалося, щось сказав. Янек зліз із сидіння, заглянув униз і почув шепіт:

– Люба, я прийду… Я зараз.

На дні танка було темно, але у відкритий люк механіка падало світло, пасмо сірого ранкового світла, в якому здавалося, що Василеве обличчя вкрите ясно-блакитними тінями. Янек дивився на нього, і командир видався йому значно молодший, ніж завжди. Губи в нього були вологі, ніби трошки підпухлі, як у дівчини. Кос подумав, що Семен міг би бути його старшим братом. Найстарший в екіпажі – це ще не означає дорослий.

– Що там? – тихо спитав Гжесь.

– Нічого, розмовляє крізь сон, – відповів Янек.

Десь зовсім близько від них гримнув постріл з танкової гармати. Грім покотився й відбився луною від лісової стіни. Семен одразу прокинувся, розплющив очі.

– Чую, що німці оголосили початок дня. – Він сів і глянув на годинник. – За п'ятнадцять хвилин, Янеку, ти повинен бути біля рації, а тим часом, думаю, можна поснідати – пора вже. Давайте сюди каву.

З'їли по скибці хліба і, передаючи один одному котелок, випили до дна два літри кави.

– Ну, а тепер по місцях.

Окоп, в якому стояв танк, був мілкий, насип не затуляв прицілів, але Гжесь і Янек, що сиділи на пів-метра над землею, бачили тільки найближчі деревця густого сосняка.

Сонце вийшло з-за обрію, і в його світлі Кос побачив через приціл сиві ниточки, на яких повисли дрібненькі краплини роси. Маленький зелений павучок працьовито дріботів по них, з'єднував і сплітав сіть. Він працював дуже ретельно, не знаючи того, що цей стальний горбок рушить з місця, помне сосонки, порве павутину. Янекові стало жаль павука. Якусь мить хлопцеві кортіло вийти з машини і перенести павука разом з усією гілкою кудись убік, а потім спало на думку, що це не має смислу, що вони самі не знають своєї долі, не знають, чи не помітив їх ворог.

Можливо, саме тепер, на світанку, їх зрадив сонячний відблиск на броні, і «фердинанд», причаївшись за кількасот метрів, уже навів на них свою гармату. Може, ті вже заряджено снарядом калібру 88 міліметрів, і досить тільки злегка натиснути на спуск…

Ні, то дурні думки, нічого такого не станеться. Танк стоїть нерухомо, добре замаскований, сонце світить позаду них. Інша річ танки, які стоять по той бік села і атакуватимуть його з заходу. Досить відкрити перископ, і це може видати їх.

У навушниках засвистіло, і одразу ж по тому дуже чітко, ніби зовсім рядом, почувся голос:

– «Граб», «Дуб», «Бук», «Сосна», «Ялина», «Модрина»… Я – «Вісла», я – «Вісла». Доповідайте, як чуєте… Прийом.

Це була Ліда. Вона говорила сонно, неквапливо, таким голосом, ніби її щойно розбудили.

– «Вісла», я – «Ялина». Чую вас. Прийом.

– Я – «Дуб». Чую вас.

Роти доповідали одна за одною, здавалося, спокійно, хіба що тільки трохи швидше, ніж треба було. Янек почекав і доповів останній:

– «Вісла», я – «Граб». Чую вас добре. Прийом.

Він не сказав «Граб-один», назвав позивний усього взводу, хоч вони були самі – один танк. Хорунжий Зенек разом з усім екіпажем згорів, коли викликав на себе вогонь, прикриваючи їхній рейд на допомогу оточеному батальйону. Загинув швидше, ніж доварився бульйон з курки яку піймав механік. Третю машину через день підбило – снаряд влучив у мотор; танк відтягнули транспортером і поставили біля штабу як нерухому вогневу точку.

– Я – «Вісла», чую вас усіх. Тебе, «Граб», теж. Янек не знав, як йому розуміти останні слова – чи це їхній танк вирізняють серед інших, чи, може, то просто насмішка. Знизав плечима, невдоволений, що це трохи ще вразило його. І з радістю подумав, яким простим і щирим було його нове знайомство. «Якщо вцілію в бою, то, може, за кілька днів одержу лист із госпіталю. Тоді я напишу їй, що ми назвали свій танк «Рудий». І ще напишу: «Це по кольору твого волосся, Марусю…»

Почала бити артилерія. Пострілів не чути було, снаряди не свистіли вгорі, хоч і вибухали десь недалеко попереду. Видно, стріляли з того боку, з заходу, Янек тільки здогадувався про це, але побачити не міг – заважав молодий сосняк.

– Дзьобають у фільварок, – пояснив Семен. – Певно, тепер уже скоро…

З башти танка понад зеленими верхівками деревець – не більше, як за шістсот метрів, видно було групу кам'яних будинків з майже сліпими стінами, тільки де-не-де позначеними прямокутниками віконець. У просвіті між двома будинками Янек бачив частину подвір'я, вибруковану великим камінням дорогу праворуч від будинків, а трохи ближче – рідкий сад з яблунями, під якими стояло кілька різноколірних вуликів. Навколо хлівів і стаєнь саме зараз вибухали снаряди, здіймаючи стовпи куряви, а один із них зірвав маскування з гармати, що стояла при дорозі. Василь навів туди свою гармату, але не стріляв.

– Нема ще? – запитав Коса.

– Тиша.

Здалеку, з-за фільварку, з того боку, де за спаленим селом розкинувся ліс, долинуло стугоніння моторів, а тоді – постріли танкових гармат. Семен зрозумів, що там десь має бути командир, і наказ наступати передали прямо, а не по радіо. «Вони пішли, а ми тут стирчимо в засідці, – подумав він. – Сонце стоїть за нами, з німецької сторони нас не видно».

З півдня на невеликій висоті вирвалась ланка літаків. Поблизу фільварку вони змінили стрій і поповзли один за одним, мов нанизані на нитку; передній раптом пірнув униз і скинув бомби. Потім він пішов угору, а другий кинувся в атаку, і саме в цю мить із землі здійнялися високі стовпи піску, змішаного з кусками обгорілих балок і цеглою з розбитих коминів.

– Що там діється? – неспокійно запитав Саакашвілі.

– Німці б'ють по наших, прокляті, – вилаявся Єлень. – Ось, гляньте-но, халупа рушила з місця.

– Бачу, пильнуй за нею, запам'ятай, де стане, – відповів Семен.

– Ударимо по ній?

Василь промовчав. Не поспішаючи, спокійно, перевів гармату, взяв на приціл повзучий дах. Неважко було вгадати, що сталося. Якийсь танк, чи самохідна гармата, замаскована в хаті, рушає з місця і тягне на собі дах разом з балками. Його легко було знищити, але тоді довелося б виявити свою позицію.