Карпатський капкан
Карпатський капкан читать книгу онлайн
«Карпатський капкан» — назва каральної операції, запланованої Москвою на території Галичини 1946 року проти місцевого населення та воїнів УПА, яка збіглася у часі з кількома іншими подіями, не залежними від радянського уряду. А на «перетині інтересів» урядів кількох країн опиняється директор дитячого сиротинця для глухонімих — професійний розвідник, доля якого видається абсолютно неймовірною саме тому, що вона є справжньою — у головного персонажа роману є реальний прототип.
Це — розповідь про реальні події, що охоплює десять років (1941–1951) і п’ять країн, учасники якої — радянський розвідник і воїни УПА; Йосип Сталін і Лаврентій Берія; фотокореспондент французької газети «Юманіте» і веселий білоруський партизан; 2-й Міністр Державної безпеки СРСР і Прем’єр-міністр Великобританії; чарівна агентка британської військової розвідки Бестія і безіменний Курвамать…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Хелен, спалахнувши, заявила французькою:
— Можеш залишатися й пити з ними хоч до перемоги комунізму в усьому світі! Тільки після того, як закінчиш знімати репортаж!
— Ти мені не начальник, щоб вказувати, що мені робити! — сердито заявив Ернесто.
— Поки ти представляєш Францію і нашу газету, я вимагаю, щоб ти поводився як джентльмен!
Ернесто, важко сопучи, відставив чарку й ураз весело звернувся до лейтенантів:
— У вас тоже женщіни не дают мужік віпіть водка?
Ті, зітхнувши, кивнули. Їх неабияк розвезло.
— Она права, товарищ Эрнесто, — враз заявив Сербін. — Нам еще на свадьбе гулять…
І тут Ернесто, віддавши по-військовому честь Хелен, заявив нетверезо:
— Мадам Марі, готовий до виконання обов’язків громадянина Франції!
Сербін непомітно штовхнув Наконечного під лікоть, той кивнув, мовляв, саме так, шпигун — Ернесто, ми не помилилися.
Західна Україна, місто Калин.
1946 рік, 17 вересня, подвір'я сиротинця,
сонце поки що в зеніті.
На обійсті сиротинця вирувало життя: народ готувався до весілля. Жінки накривали столи, їм допомагали діти. Чоловіки закінчували прикрашати весільну арку ялиновим гіллям. Та й іншим роботи вистачало: прибирати, підбілювати, прикрашати подвір’я.
Хелен, манірно крутячи сідницями, ступала на високих каблучках по горбатій дорозі. Вона йшла, ніби пливла, не помічаючи під ногами дефектів бруківки, яка тут не перекладалася вже багато років, і посміхалася на всі свої тридцять два зуби. За нею — Ернесто з патефоном напереваги й лейтенанти, надриваючись під вагою тривідерного мідного самовара. Крижень саме давав вказівки підлеглим, а коли побачив цю кавалькаду радісно пішов їм назустріч.
Хелен з лисячою посмішкою привіталася з Крижнем, подаючи йому руку для поцілунку. Та він тільки потиснув її, чи то розгубившись, чи то давно відвикнувши від цього, чи то зважаючи на своїх співробітників, які могли не зрозуміти його галантної поведінки. Обнявся з Ернесто, потиснув руки лейтенантам, зауваживши, що з них, мабуть, на сьогодні вже достатньо святкування. Хелен здивовано зморщила носика й сказала:
— Самовар, мсьє Кріжень, падарунок для дєткі, піт чай, — повела рукою, вказуючи на подарунки. — Et Gramophone для jeunes mariés. Для мольодіх.
— Вони будуть раді таким подарункам, — сказав полковник і пробубонів під носа: — Двоє глухих дітей, що будуть жити в комірчині три на чотири метри із грамофоном… Ну, в неї й фантазія!
— Для жюрналіст глявноє — польот фантазі, — по-своєму сприйняла останнє слово Хелен і невинно закліпала очками.
— Це правда, — погодився знехотя Крижень. — Хоча я завжди думав, що для журналістів головне — об’єктивність.
— О! Мсьє Кріжень, нє надо шютіть. Я імється ввіду польйот сльов, réflexion créatrice, vous savez?
— Тоді інша справа. Хоча в наших журналістів, і справді, таке образне мислення, що часом диву даєшся, коли читаєш, що вони пишуть. А я так цього не люблю!
І запросив гостей пройти в приміщення школи, поки не почалося весілля.
Як тільки вони пішли, на подвір’я приїхали музики. Їх головного — Рудого Василя з цимбалами — було чути за версту.
— Прум-пурум! Добрий день вам, пани-господарі! А де той вуйко Йосип, шо горілку носит? Як цимбали ми не змастит, то будете знали! Будете з гуцулами си трембітували!
Довкола Рудого почали збиратися люди, аби послухати його жарти. Крижень визирнув із дверей, у які щойно зайшов із гостями, й показав Василеві кулака. Той не зважив на це й продовжував розважати народ, завівши:
У кабінеті вже зібралися люди, було накурено. Полковник, увійшовши, невдоволено відчинив вікно. Голова заховав під стіл чарки, Трохимович запобігливо запхав пляшку у внутрішню кишеню піджака й застібнувся. Горловина зрадливо виглядала в нього з-за лацкана. Івченко метушливо виніс тарілки із залишками закуски. Хелен зі всіма радісно привіталася й запропонувала Мирону Микитовичу:
— Мі сдєлать нєсколько фото с мсьє гольова і будьєм дьєлять антервю…
Крижень метнув очима блискавки на Трохимовича, той вискочив з кабінету. І поки голова з Хелен позували під клацання фотоапарата Ернесто, він повернувся в супроводі молоденької кухарки, котра принесла на таці кавник, чашечки, розетку з медом, глечик молока й шоколад «Большой театр». У прокуреній кімнаті запахло кавою. Хелен манливо втягнула носом цей запах. Вона давно не пила натуральної кави: в післявоєнній Британії кава була дефіцитом.
Кухарка налила в чашечки кави й мовою німих побажала всім смачного. Хелен з милою посмішкою подякувала й з насолодою надпила гіркий гарячий напій, від задоволення закотивши очі. Крижень зацікавлено глянув на неї й упіймав себе на думці, що вона дуже схожа на Моді. Дещо навіть зовні. Вона вдягається, як Моді: високий каблучок, спідниця трішки нижче колін, біла блузка з привабливим вирізом, що виділяла її високі, повні груди. А ще… Учорашнє танго, ця трішки натягнута манірність, її жести, те, як вона пила каву… Йому здалося, що він переживає якесь дежавю, навіть під ногами трішки попливла земля. Хелен допила каву, посміхнулася до Крижня, вловивши на собі його погляд, і повернулася до Мирона Микитовича.
— Мсьє гольова… Что означают пєрвій после войни віборі в Совєтской Украйнє для люді Галісіа? — і дістала із клатча невеликий записничок і ручку.
Голова, витираючи з чола піт і поправляючи стару, засмальцьовану краватку, заявив з патетикою:
— Поперзавсе… Народ у нас єдиний, а не тільки з Галичини… Ось подивіться: наші молодята. Вона — місцева дівчина, він — із Києва. А це — поперзавсе — наша столиця. Чули пісню? — наспівав: — «Белой акации гроздья душистые Вновь аромата полны, Вновь разливается песнь соловьиная В тихом сиянии чудной луны»! Її у нас в Києві ду-у-же люблять. Кхе-кхе… Так ото ж…
…Лейтенанти змилися першими. За ними тихцем — Крижень з Ернесто та Івченком. Тільки Трохимович ще кілька хвилин сидів і слухав, що виголошував голова, й час від часу під носа собі бухтів: «Разумнік! Вось разумнік ти, Мірон Мікітавіч! Попьорзавсьо так попьорзавсьо. Ай, малайчина»! Але коли роззирнувся й побачив, що всі пішли, розчаровано звівся й вийшов, бубнячи під носа: «Адзін дурни вярзє, а я слухаць»? Він вийшов на вулицю й пильно придивився до того, що тут без нього діється.
Лейтенантів розморило, вони сіли на лавці під старою стайнею й п’яно спостерігали за тим, що тут відбувалося… Івченко кудись зник. Трохимович про нього подумав: «А што зробіш — службу государєву служиць треба нават у бєспритомним стане. Ясна — пайшов адсипацца. Га-га-га». Ернесто з Крижнем скраю стола випивають, явно знову згадуючи війну. Трохимович рвонув до них і одразу повідомив про враження від інтерв’ю: «Мікітавіч вярзє глупства, я слухав-слухав — і попьорзавсьо да вас»! Крижень підсунув йому чарку й налив.
І тут завівся Рудий. Він почав награвати коломийки на цимбалах, веселити гостей, підколювати віватами:
