Чотири танкiсти i пес

– Відповімо?

– Ні. Вони хочуть, щоб ми відповіли, хочуть узнати, де наша позиція. Пам'ятаєш, що я вчора казав про оборону? – нагадав Семен. – Ну, ходімо до машини, а то Саакашвілі занудиться там.

Ще до обіду вони скинули мундири й одягли комбінезони просто на голе тіло, повідкривали люки, а все одно під бронею було пекельно жарко. Шарик покрутився, зітхнув кілька разів і, поклавши лапи на край механікового люка, поглядав на Янека – чи не дозволить йому господар майнути в ліс.

– Не будь надто розумний. Як усі в машині – то всі. – Кос побоювався, щоб собаку не підстрелила випадкова куля. – Лягай тут.

Прийнявши від Гжеся чергування, Янек сидів на своєму місці, надівши шоломофон – генералів подарунок – і через кожні п'ятнадцять хвилин вмикав рацію, прислухаючись до звуків у ефірі. На хвилі радіостанції бригади було тихо. Перевіряючи правильність настройки, Янек злегенька повернув ручку, потім крутнув ще і раптом аж здригнувся: біля самісінького вуха пролунав хриплий голос:

– Асhtung! Drei… zwei… ein… Воmben! [10]

І другий – російською мовою:

– Праворуч противник, іду в атаку, іду…

Почувся свист, потім швидко застукотіли дрібні краплі звуків азбуки Морзе, і знову обізвався людський голос:

– Горить.

Янек не знав, звідки линуть до нього ці голоси – зблизька чи здалека; не зрозумів, хто говорить: чи той, хто говорив, чи, може, бомбардувальник.

– Настройся на бригаду, – зіведів йому Семен.

Хлопець знехотя перейшов на потрібну хвилю; бригада мовчала, тільки чути було якесь шарудіння і тихе попискування. Шарик загарчав, покрутився, а тоді поклав голову Янекові на коліна й, висунувши схожий на кусок свіжої шинки язик, швидко дихав. Важко було дивитися на нього – від того ще більше мучила спрага. Семен наказав берегти воду, але ж пес того не знав, і пояснити йому було нелегко.

– …П'ять, «Береза-п'ять», «Береза-п'ять». Я – «Ока», я – «Ока»… – Голос Ліди, яка чергувала на радіостанції бригади, був приглушений відстанню. Вона ще раз повторила: – Я – «Ока», прийом, прийом… – І знову настала тиша.

З того часу, як Ліда повернула йому рукавиці, Янек кілька разів бачив її здалеку, завжди в товаристві штабних офіцерів, або хорунжого Зенека, отож і не розмовляв з нею. Тепер у нього не було вже в танку тих рукавиць, які носила Ліда, – він оддав їх разом з іншими непотрібними речами на склад. «Береза-п'ять» – то не їхні позивні, але Янек сприйняв їх як попередження. Рукою протер очі, змахнув з лоба краплини поту і зручніше вмостився на сидінні.

Кілька хвилин знову було тихо, потім у навушниках затріщало, почувся писк. Озвався чоловічий голос, але слів не можна було розібрати. Хтось когось кликав. Янек трошки повернув ручку і розібрав:

– Я – «Береза-один», увага…

– Чую, «Береза-три»… «Береза-два» чує.

– Я – «Береза-один», зліва вперед… Лівий швидше… Перед тобою…

– Бачу… Готовий.

– Механіку, повільніше… Вогонь!… Готовий.

– «Береза-два», у мене влучили.

– Повільніше. Бронебійним…

– Два горять.

– Третій готовий.

– Влучило в гусеницю, баки горять!

– З машини!

– Заряджай, заряджай… О дідько!

– Я – «Ока», я – «Ока». «Береза-п'ять», ти чуєш… Голоси затихли, відійшли кудись далі, й раптом виразно пролунало:

– Огірки на грядці, край лісу, праворуч п'ять від комина…

Хтось постукав по броні й гукнув:

– Хлопці, води хочете?

Над люком з'явилося лице Чорноусова. Сержант обома руками подавав їм каску, повну води.

Василь подякував, узяв, і, передаючи з рук до рук, вони пили по черзі – кожному по п'ять ковтків, щоб було справедливо. Вода була теплувата, відгонила болотом, і той присмак зостався у горлі й на піднебінні. Залишки на дні віддали Шарикові, той вдячно загарчав і швидко вихлебтав воду. Каску повернули Чорноусову.

– Василю, ти чув?

– Чув. «Береза» – це третя рота.

– Вони були в бою. Що з ними стало?

– Невідомо, але, думаю, було жарко.

– У нас тиша. Може, там ми були б потрібніші?

– Може.

Немовби у відповідь на це зауваження про тишу, почувся звук, наче заскрипів велетенський старий годинник, у якому заржавів увесь механізм, бо його роками не' заводили. Єлень, що сидів на ящиках із снарядами, схопився і швиденько прикрив люки. Він зробив це саме вчасно, бо в повітрі зненацька зашуміло, а тоді немов грім під час грози, загуркотіли один за одним вибухи.

– Небельверфер, – сказав Густлік, – міномет такий. Знаю клятого, оглядав зблизька. У нього шість з'єднаних докупи дул, і як почне бити, то вже б'є.

Залп, що ліг попереду, був тільки сигналом. Тепер німецькі міномети почали гавкати, мов собаки в селі, коли вулицею проїжджає машина. Підгавкували то з лівого боку, то з правого, розпалюючи один одного, а їхній вогонь, коригований, видно, спостерігачем, намацував лісові окопи й підходив щораз ближче.

Осколки, спочатку поодинокі, тепер дедалі густіше дзьобали броню, стукали, голосно дзенькаючи, і відлітали, журкаючи, мов джмелі. Запахло землею й курявою, а потім раптом струсонуло всім танком, і хвиля гуркоту вдарила танкістам у вуха.

– Клюнули нас, – не витримав Саакашвілі і докинув одну з небагатьох польських фраз, які він знав: – А бодай їх холера…

– Буває, – спокійно озвався Василь. – Це не страшно. У нашого коня міцна шкура.

– Вийду побачу, – хвилювався механік. – Чи не в жалюзі мотора вдарило.

– А вони закриті були?

– Закриті.

– Тоді почекай, хай перестануть.

– Добрий кінь, – повторив Янек. – А знаєте, треба було б якось назвати наш танк.

– Може, Гнідий? – озвався Єлень. – У мого старого був гнідий кінь, не дуже великий, але добрий, витривалий…

– Е ні… Гнідий для танка не підходить, – заперечив Кос.

– Олександр Македонський мав славнозвісного Буцефала, – усміхаючись, мовив Василь, – а Роланд у Ронсевальській долині бився, сидячи на Вейлантіфові – баскому аргамаку…

– От і нашу машину треба назвати якось урочисто, або як людину.

– Ти, певно, хотів би, щоб її назвали Ліда чи Маруся, я тепер уже й сам не знаю, – відрізав Єлень.

– Облиш, – перебив його Василь. – І взагалі замовкніть, краще послухайте.

Міни вибухали рідше й десь лівіше. В паузі між вибухами танкісти почули слабкий рокіт.

– Це не танк.

– Стривай, уже нічого не чути. Може, то тільки здалося.

З правого борту, від лісу, хтось постукав у броню.

– Що таке? – закричав Єлень. – Не лазьте там, поки міни рвуться.

– Відчиніть, – озвався знайомий мелодійний баритон.

– Боже мій! – застогнав Єлень, поспішаючи відкрити люк. – Ви, пане генерал, прийшли під таким вогнем…

Тримаючи в руці свою нерозлучну люльку, командир бригади стояв на броні і всміхався.

– Нічого, у мене не влучать. Хотілося б побалакати з вами, але я не сам. Може, заліземо всередину? Вміститься у вас двоє дітей? Один товстий і один тонкий.

Генерал, хоч і був повний, спритно вліз у башту, але другому, низенькому худорлявому селянинові в піджаку, довелося помагати, бо він застряв у отворі люка й не міг натрапити ногами на якусь опору. Нарешті його все-таки втягнули і люки закрили.

– Слава Ісусу, – привітався він із темряви.

– На віки слава, – чемно відповів Густлік, вмикаючи світло.

Тепер танкісти побачили, що селянин той шпакуватий і, видно, кілька днів не голився, бо сивіюча щетина стирчала йому на підборідді й на худій шиї, позначеній вузлами жил.

– Ой, тісно тут у вас, – сказав він.

– Хатина тісна, але тепла. Воюватимете з нами, ґаздо? – Єлень поблажливо поплескав його по плечу.

– Ой, обережно, пане, помаленьку. Знаєте, ми з жінкою саме пекли хліб, а тут приходять руські й кажуть, що відступатимуть. Шкода було хліб залишати, от ми й чекали, поки не допечеться, а потім як німець почав бити, то ми вкинули гарячі буханці в мішок, схопив я його на плечі, а стара взяла корову на налигач, і давай тікати. З переляку то я нічого не чув, а вже потім, як дісталися ми до своїх, зустріли пана генерала, і пан генерал наказав узяти мою стару й корову в автомашину, що йшла за Віслу по снаряди, я віддав жінці мішок і чую, що вся спина обпечена. Помазала мені її одна солдатка, і я б теж пішов за Віслу, але якщо треба допомогти…