Чотири танкiсти i пес

– Тихше, тут місток. Тепер повний газ… Обережно, праворуч – глибока канава. Дві воронки від бомб, одна – по правий бік, друга – по лівий… Тепер знову можеш дати газ.

Машини взводу управління без світла мчали цілу ніч. їх видно було тільки по червонуватих відблисках на броні, або, коли машина Семена з'їжджала в долинку, передні танки видніли на тлі неба над лінією горизонту. Проте їм не судилось воювати разом. Коли в'їхали в ліс, дві машини взяли інші провідники, а Василів танк сержант повів бугристою дорогою на пряму лісову просіку й, двічі остерігаючи: «Тихше, тихше, помаленьку», завів машину в готовий окоп. На бруствері танкісти побачили постаті солдатів з лопатами, – то готували вогневу позицію для танка.

– Вимкни мотор.

Стало тихо. Сержант зняв шоломофон, вийшов з башти на броню і стиха мовив:

– Устигли. А тут – як у мами дома. Гвардійці-автоматники прикриють вас з обох боків. Можете бути певні, що жоден гренадер з фаустпатроном не підлізе. По той бік просіки, де ото світить порохно, стоїть наша гармата. Позаду, за вершиною пагорка – два міномети. А перед нами нема нікого, окрім фріців…

Слухаючи провідника, Янек згадав, що казав командир бригади: «Де ми – там і кордон вітчизни». Тільки тепер він зрозумів сенс цих слів: вільна Польща сягає до того трухлявого пенька на просіці, де стоїть радянська гармата, до окопу, в якому зупинився їхній танк. Попереду – вузенька смуга нічиєї землі, а далі на захід-гітлерівці. Якщо їх відженуть хоч на сто метрів буде більше визволеної батьківщини, коли ж відступлять – її стане менше. Ось та відповідальність, яку несуть четверо друзів-танкістів. А може, спало йому на думку, не тільки четверо, адже й Шарик – член екіпажу. Янек усміхнувся й погладив собаку по спині.

Розділ XI У ЗАСАДІ

Глибокий прямокутний рів затуляв машину спереду і з боків аж до основи башти. Дуло гармати стирчало трошки вище над бруствером. Василь повернув його ліворуч, перевіряючи поле обстрілу. Янек зняв кулемет з держаків, ковзнув із свого місця, перекинув через плече сумку з запасними дисками.

– То я вийду. Там, унизу, мені нема чого робити. Я вийду і охоронятиму вас.

Василь подумав, що на своєму місці, в танку, хлопцеві було б безпечніше, ніж десь в іншому місці. Проте не мав права затримувати його – адже для бойової позиції піхотинців то був додатковий кулемет і ще один влучний стрілець.

– Зажди, – сказав він. – ти ж не знаєш, куди йти. Я гукну Чорноусова.

Сержант поклав хлопцеві руку на плече й повів Янека в темряву за танк, потім ходом сполучення до окопу біля лівого борта машини. Позиція була приготовлена ретельно – викопана глибоко, у формі півмісяця, вигнутого вперед. На бруствері було місце для ручного кулемета, на дні – дерев'яний ящик, щоб можна було сісти, або покласти диски.

– Перший не стріляй. Чекай, поки я тобі не скажу або поки не почнуть інші. Ми в засаді. Підпустимо їх близенько, а тоді стукнемо.

Він підняв руку до обличчя, затіненого зверху каскою, пригладив вуса. І цей рух видався Янекові давно знайомим. Хлопець ступив півкроку, щоб краще придивитись, але не встиг, бо телефоніст, який сидів десь поруч, мабуть, на дні окопу, раптом сказав:

– «Волга» слухає… Розумію, передаю нуль четвертому.

Сержант повернувся, нахилився і взяв трубку.

– Я – нуль четвертий… Так, «дикі кабани» в лісі… на місці… Так, готові.

Кос установив свого «дегтярьова» й розгледівся. Та мало що він побачив, бо навколо стояв густий морок. Знизу тільки запримітив на тлі неба високі сосни, які стіною стояли по обидва боки просіки, й саму просіку, завширшки щонайбільше тридцять метрів; а попереду – вільний простір, немовби розкорчований поруб, бо подекуди видніли трохи світліші плями піску. Далі, за тим порубом, – контури ще одної стіни дерев, гострі, мов оббиті верхівки скелі.

Позиції містилися насередині положистого схилу невеличкої висоти, яка спускалася в сторону противника. За лісом, прямо перед ними, щось горіло; іскри здіймалися над деревами, наче хто сипав їх жменями вгору, а внизу від того ставало ще темніше. В окопі гірко пахло перерізаним корінням і зів'ялою травою, а з правого боку, від танка – металом і мастилом.

Янек довгенько сидів сам. На небі вже з'явився вузенький серпик молодого місяця, який важко переповзав між сосновими гілками ліворуч од просіки. З обох боків і позаду якось ліниво, неквапно гуркотіли гармати й міномети.

Зненацька почувся свист, а за ним – вибухи на порубі. Бризнуло одразу шість чи й більше спалахів, а потім блиснуло ще раз, уже ближче. Янек остовпів. Злякано дивився, не знаючи, що робити; телефоніст смикнув його ззаду за руку, потягнув на дно окопу. Янек ледве встиг схопити кулемет, затулити дуло, щоб не насипалось піску. Снаряди вибухали вже поруч, у повітрі свистіли й скиглили осколки. Але невдовзі вибухи перейшли далі за окоп, на вершину височини.

– Вставай. Перенесли вогонь, – знову штовхнув Янека телефоніст.

Смерділо тротилом і горілим, десь у лісі в моху жеврів вогонь.

– Поглянь, – радянський солдат показав рукою над бруствером.

Янек примружив очі, вдивлявся в темряву і раптом побачив маленькі неясні постаті, які мелькали – то з'являлися, то зникали на порубі, вже трошки освітленому сяйвом місяця. їх було щоразу більше, і підступали вони щоразу ближче.

Янек поставив кулемет на попереднє місце, рвонувши затвор, увігнав патрон в дуло.

– Не стріляй, – шепнув телефоніст.

Янек помітив, що той, прив'язавши трубку стрічкою до голови і закріпивши її пояском від каски, вивільнив руки і тепер заряджає карабін.

Артилерія перенесла вогонь позад них і била тепер по протилежному схилу височини: снаряди з різким свистом пролітали над окопом. Янекові здавалося, що він відчуває на обличчі вітер од них. Хлопець не міг подолати страху, за кожним разом присідав, втягаючи голову в плечі.

З лівого боку в глибині лісу раптом спалахнула стрілянина. Кос розрізняв сухе бахкання гвинтівок, тріскотню автоматів, працьовите цокотіння «максимів» і швидкі черги німецьких кулеметів. Голосно гуркнула гармата на танку.

І майже тої ж миті з лісу за порубом навскоси злетіла ракета, заливши все навколо яскравим, сліпучим світлом. Янек і зв'язковий присіли на дні окопу, але й тут їх досягало те мертве світло.

– Біс забирай! – вигукнув раптом телефоніст. – Це ти? Їхав, їхав і доїхав. А де твій собака? Пам'ятаєш, як він обірвав мені полу шинелі? Доведеться пильнувати, бо тепер у мене шинелі немає, то ще пообскубує ноги.

– Це ти, Федоре? – зрадів Янек. – От здорово! – Він дивився на кругле усміхнене обличчя солдата, того самого, з яким ще в Сибіру воював за місце в вагоні.

У повітрі повисла друга ракета. Вона повільно опускалась на землю, а солдат говорив швидко, поспішаючи закінчити, поки ракета не згасне.

– Біс забирай! Ну й зустріч, га? Пам'ятаєш, як ти мене стусонув. Мені аж у грудях стисло, коли оце тепер я тебе впізнав… Наших уже нема тут нікого. Командир загинув, коли форсували Віслу, в роті зосталися тільки я й сержант, пам'ятаєш, той з вусами?

Ракета погасла, і тоді раптом почулося грізне, низьке гудіння моторів.

– Потім побалакаємо. Зараз фріц полізе в атаку.

Якусь хвилину нічого не видно було, тільки ще дужче ревіли мотори. Стрельнула червона ракета, на лінії обрію захиталися верхівки дерев, і на осяяну місяцем галявину виповзли незграбні чорні коробки. Вони швидко просувалися вперед, ставали більші – вищі й ширші. Поміж ними з'явилися постаті солдатів, які, глибоко насунувши каски, бігли вперед.

– Вогонь! – скоріше сказав, аніж вигукнув Чорноусов.

Ліс прокинувся. Відблиски пострілів замиготіли поміж дерев і над бруствером окопу. Янек чув цю пальбу, а сам вибирав ціль для кулемета; потім усі ті звуки зникли, і хлопець усім тілом відчував, як тріскотіли короткі черги і тремтів його «дегтярьов», наче тріпалася витягнута а води риба. Кос бачив спалахи на кінці дула свого кулемета й червоні рисочки трасуючих куль, – сьогодні вранці він старанно зарядив диск, кожен п'ятий патрон вкладав з трасуючою кулею. Коли помічав, що червона нитка прошивала постать і ціль зникала, він трошки переводив дуло і знову натискав спуск.