Чотири танкiсти i пес

– Я Баранов.

– Поручик Семен з Польської танкової бригади. Ось тут наказ командира. Тільки якщо ми так стоятимемо і не начепимо гусениць, поки німці не схаменулися, нас усіх переб'ють.

Капітан не промовив ні слова, узяв пакет і дав рукою знак своїм бійцям. Ті кинулися на допомогу. Коли танк наїхав на гусеницю, солдати, кашляючи й задихаючись від диму, з'єднали ланки. Танк поволі рушив і в супроводі ясноволосого снайпера, що показував дорогу, пройшов через лінію окопів.

Кинута на пісок шашка все ще диміла, заслоняючи їх від ворога. Проїхали метрів з п'ятдесят у глиб позицій, повернули за руїни спаленої хати і стали за купою цегли. Сонце вже сховалося за обрій, сутінки огорнули башту, але німці помітили рух і двічі пальнули навмання. Снаряди просвистіли високо над головою, пішли далеко в тил.

Гжесь вимкнув мотор, стало тихо, аж у вухах дзвеніло. На півночі, там, звідки вони приїхали, гриміло відлуння битви, а тут було спокійно.

– Огляньте все і – з машини.

Виходили поодинці, неквапливо, здавалося, невпевнені у власних руках і в силі своїх м'язів. Сідали на землі й не могли вгамувати тремтіння рук. Тільки тепер, після бою, відчули страх і втому, тягар нервового напруження та безсонної ночі.

Черешняк, не випускаючи карабіна з рук, ліг на животі, ліву руку підклав під голову. Шарик, підібгавши хвоста, важко дихаючи і тихенько скиглячи, вмостився біля Янека. А поруч стояв танк, і вони дивилися на нього, як дивиться господар на смертельно пораненого коня. Броня була шершава, закіптюжена, подряпана, фарба на ній місцями обгоріла. В такому стані вони добралися на місце, але ж це менше, ніж половина завдання. Як тапер виведуть пошкоджену машину? Чи й самі вийдуть живими?

Командир радянського батальйону сидів трохи далі на дні колишнього льоху, склепіння якого розбив снаряд, і, закриваючись краєм плащ-палатки, читав наказ, раз у раз поглядаючи на карту. Молодий автоматник, з подзьобатим віспою обличчям, такий же худорлявий, як і його командир, присвічував кишеньковим ліхтариком. Здоровий ясноволосий сибіряк із снайперською гвинтівкою в руках стояв, спершись на пень зрізаної сосни, і мовчки поглядав на танкістів.

– Хлопці! – тихо озвався Василь. – Хлопці! – повторив з притиском.

Танкісти випрямились, дивилися на Семена, руки їм перестали тремтіти.

– Доповідайте, що в кого.

– У мене все гаразд, – озвався Єлень. – Ударило по люку, але тепер уже все в порядку.

– Бензонасос вийшов з ладу, – з жалем почав Саакашвілі. – Я ще тоді, перед заняттями, казав: «Дайте навий». Дали старий, пообіцяли замінити. Не замінили. На ручному кількасот метрів проїду, а далі не потягне. І коліно розбив, болить, хай йому біс. Коли б тут була хоч та руда Маруся, що тоді приходила…

– Під чає останнього вибуху побито лампи, – перервав Янек. – Зв'язку нема й не буде.

Всі розуміли, що тепер вони – як глуха й кульгава людина, непридатна в бою.

Низенький капітан вийшов із льоху, підсів до Василя.

– Дісталося вам.

– Дісталось.

– Безглуздо, що це від своїх, але… самі розумієте.

– Розумію. Ми повинні були дати сигнал ракетами, але осколок заклинив люк.

– Вдосвіта будемо пробиватися. Не знаю тільки, чи продержимось. Німці лізуть раз у раз, а в моїх людей по десятку патронів.

– Патрони ми вам привезли.

– Це чудово. Може, дасте кілька снарядів і до гармати? У мене лишилась одна сімдесятишестиміліметровка.

– Дамо. Тим більше, що наш танк тут залишиться, – з місця може вести вогонь, а їхати – ні. Ми підемо з вами пішки. Два ручні кулемети – це теж сила.

Баранов розіслав посильних. В сутінках, які дедалі густішали, до танка почали сходитися піхотинці. Єлень видавав їм ящики з патронами. Артилерійські снаряди брали по два, несли їх під пахвами.

– Протипіхотні міни теж є.

– Нема кому їх поставити! люди сплять. На світанку, перед відходом, закопаємо їх. Тепер у кожному відділенні тільки один вартує – будить усіх, коли німці починають лізти, – Каштан глянув на годинника й додав: – У них в усьому «Ordnung» – порядок. Воюють за розкладом. Ось побачите, за п'ятнадцять хвилин полізуть.

– У вас нема чим підвезти снаряди до гармати? Швидше було б.

– Є два коники, але я ховаю їх. Треба ж буде поранених забрати.

Баранов говорив поволі, ніби вириваючи кожне слово з глибини грудей. Був байдужий до всього, як смертельно втомлена людина. Тільки вже підводячись, трохи пожвавішав.

– Піду, бо зараз почнеться. Не ображайтесь, що так по-дурному вийшло. Від щирого серця дякуємо – тепер якась частіша проб'ється, а якби не наказ, то всі залишилися б у цьому піску.

За п'ятнадцять хвилин німці й справді почали атаку. Ще здалеку почали стріляти. Постріли спалахували в темряві вогнями, й по тих відблисках видно було цеп наступаючих. Він підходив ближче й ближче. Піхоту підтримували міномети, що люто били по маленькому острівцю радянських військ. Гвардійці чекали, і тільки тоді, коли ворог підійшов зовсім близько, відкрили шквальний вогонь.

Екіпаж був у танку.

– Допомогли гвардійцям патрони, – сказав Василь. – Ми їм наче свіжої крові влили.

А потім били з гармати, з кулеметів. Снарядів і патронів не жаліли, адже на світанку все одно доведеться вистріляти все до останку.

Коли все затихло, біля танка почулося ще два постріли з гвинтівки. Танкісти визирнули: там, стоячи рядом, вели вогонь сибіряк і Черешняк.

Згасли відблиски пострілів, вщухла луна бою, і навколо стало темно і тихо. Повернувся Баранов, знову сів біля Василя. Сказав:

– Так якось по-дурному вийшло…

Не докінчив: голова йому схилилась на коліна, і капітан заснув.

Худорлявий автоматник присів навпочіпки біля нього, обома руками тримаючи на грудях автомат. Солдат насилу переборював сон, голова йому хилилась донизу, але підборіддя щоразу вдарялось об дуло, і автоматник прокидався і знову пильнував.

Танкісти мовчали. Янек тримав між колінами Шарикову голову, приглядався до пса, чухаючи йому за вухами, і щось тихо шепотів.

– Один вартуватиме, а решті – спати! – сказав Семен. – Я стоятиму на варті перший.

Густлік і Гжесь одразу ж лягли. Кос лишився.

– Василю…

– Що таке?

– Напиши генералові рапорт, що нам потрібен наcос. Поручик зрозумів не зразу, про що йдеться. Якусь мить мовчки розмірковував, а потім рішуче відповів:

– Нікуди ти не підеш.

– То, може, я, пане поручик? – несподівано втрутився Черешняк. – Хоч і спина болить, але я пішов би. Самому мені було б безпечніше, аніж усім разом. Гвинтівка у мене є, набої є…

– Піде хтось інший, а не я і не він, – перебив Кос і, посмикуючи Шарика за кудли, вперто повторив: – Напиши.

Василь зрозумів. Не вірив, що це вдасться, але не хотів завдавати Янекові прикрощів і не мав права відкинути будь-який, навіть найменший шанс врятувати танк і екіпаж, підтримати гвардійський батальйон, вирватися з оточення. Він підійшов до танка і при світлі маленької лампочки, яка освітлювала прицільні прилади, написав кілька слів на аркушику з блокнота для донесень.

Янек тим часом узяв з машини свій шарф і шоломофон. Старанно згорнув шарф, потім у темряві довго протягував нитку в голку. Поруч, залізши під танк і притулившись один до одного, спали канонір та механік.

Василь підійшов і подав складений учетверо папірець. Янек загорнув його в шарф, вузькою смужкою намотав собаці на шию, міцно зшив і відкусив нитку.

– Шарику, слухай! Ти розумний, розумний пес. Понюхай, добре понюхай, – підсунув йому під ніс шоломофон, якого подарував генерал перед самою битвою. – Великий, розумний пес- Янек гладив Шарика долонею по голові, по спині, а потім легенько штовхнув од себе і наказав:- Принеси.

Шарик, радий забаві, крутнувся на місці й, чудово зрозумівши, що від нього хочуть, побіг до танка, стрибнувшу відкритий люк. За мить повернувся, несучи в зубах мундир свого хазяїна. Радісно махаючи хвостом, ждав похвали й нагороди.

Але господар був невдоволення. Різко сказав кілька слів, а потім знову заговорив тим самим лагідним, спокійним голосом, який Шарик так любив. Хазяїн знову дає нюхати ту саму річ. Шарик не розуміє, про що йдеться. Запах виразний і простий, це дух його хазяїна. Та ще, може, є в ньому трохи іншого – того, чим пахне весь стальний дім, їхнє помешкання. Але ж не може бути, щоб господар – найрозумніший, найкращий у світі чоловік – зажадав, аби Шарик приніс йому весь танк. У чому ж справа?