Чотири танкiсти i пес

Янек тільки тепер помітив, що командир у новенькому, свіжовипрасуваному, можливо, навіть уперше одягненому мундирі. Срібні змійки на рукавах і погонах сяяли, ще не припалі пилом. «Як на свято», – подумав…

– Свято сьогодні, хлопці, – сказав генерал. – Ідемо за Віслу…

Рантом почувся наростаючий свист, над головами наче залопотіло повітря. За лісом, десь біля дороги, якою вони приїхали, блиснув вогонь, загриміли вибухи. Повітряна хвиля підхопила ворону, що саме летіла понад деревами, рвонула вгору, закрутила, мов чорним хрестом, і мертвий птах упав на землю.

Генерал не оглядаючись вів далі:

– За Віслою гвардійські війська захопили плацдарм. Гітлер кинув туди одну дивізію, другу. їх відбили, взяли в оточення. Німці кинули третю, танкову, імені Германа Герінга. Тепер, хлопці, там важко, дуже важко.

Він урвав на мить – не хотів казати, що в тій дивізії втричі більше танків і в сім разів більше солдатів, аніж у нашій бригаді.

– Німці без упину бомбардують переправи, б'ють з гармат, кидають в атаку все нові й нові сили, намагаючись відтіснити гвардійські частини до річки. Командування, напевно, послало б на допомогу якусь радянську танкову частину, але жодної немає під рукою. Командуючий фронтом посилає нас на той плацдарм. І правильно, так воно й має бути, адже там – дорога на Варшаву… Знаю, для багатьох із вас це буде перший бій. Але я вам вірю. Знаю, що ви битиметесь так само, як гвардійці, що за вас не доведеться червоніти. Готуйте машини, незабаром вирушимо на переправу.

А вгорі вже якийсь час неспокійно ревіли мотори, їхній гуркіт було чути все ближче й ближче, потім ударила зенітна артилерія, і над головами танкістів з'явилися, раптом зламавши стрій, бомбардувальники. З протилежного боку, від сонця, до них, мов яструби, ковзнули гостродзьобі винищувачі. Почувся тріск, немовби хтось рвав полотно, один з літаків показався з-за диму, й ураз усі вони, не виходячи на ціль, сипонули вниз бомби.

Металеві краплі замиготіли в сонячному промінні, росли все швидше й швидше. Танкісти попадали на землю, уткнулися обличчями в мох і одразу ж почули, як. усе навколо здригнулося, загойдалося. Бомби впали трохи далі, за лісом. Гаряча хвиля донесла їх гуркіт і сморід тротилу, а потім у скісних променях сонця клубами завирувала курява, змішана з грудками землі.

– Незабаром на переправу, – повторив генерал, стоячи на тому самому місці. – Йдемо на той бік. Запам'ятайте, що дороги назад немає. Де ми – там і кордон вітчизни. Оце і все.

Він струсив з рукава пил, пішов уперед, але знову зупинився і підкликав поручика Семена.

– Машини командування переправляються за першою ротою. Ви підете в резерв до села Острова, де буде штаб бригади. Але я не держатиму вас на всякі роз'їзди, – цього ми не можемо собі дозволити. Якщо буде потреба, – підете на допомогу.

– Слухаю, товаришу генерал.

– Гаразд… А як там Янек? – запитав він. – Про збитий літак і про полонених я знаю. А про пустощі на мосту не хочу знати. Зважай на хлопця, він молодий і гарячий, шкода буде, коли щось трапиться. І ще одне: ходім зі мною до машини, візьмеш для нього шоломофон. Я сам його носив, але в мене є другий. А в цьому добрі навушники, я хотів би, щоб зв'язок з вами був кращий, ніж під час навчання.

За кілька хвилин Янек уже примірював генеральський подарунок. Прийшовся добре по ньому, але Янекові ніколи було радіти – весь екіпаж готував танк. За час багатьох маршів і привалів у машині назбиралося чимало різних речей – якихось кухлів, ганчірок, коробок. Тепер усе це викидали, щоб не валялося, не заважало в бою, щоб стало просторіше й менше було речей, які могли б загорітися. Тільки Шарикові, порадившись, лишили в кутку ватник.

Ще раз перевірили зброю, боєприпаси, мотор. Навіть старий бензонасос, який ніби тимчасово поставили перед навчанням, працював добре. Василь пильнував порядку і черговості в роботі, тому екіпаж закінчив усе швидше, ніж інші.

По обіді вони були вже вільні. Залізли під танк, лягли на траві. Був жаркий серпневий день, опівдні навіть У лісі настала спека, але тут, під танком, було трохи прохолодніше; поміж гусеницями подував, легкий вітерець.

Лежачи горілиць, Янек дивився на плоске черево танка, до якого поприлипали грудки землі. Навколо круглого аварійного люка повзав здивований жук.

– Наприкінці 1942 року, точніше кажучи – 17 грудня, Двадцять четвертий танковий корпус, в якому я служив, переправився через Дон під Верхнім Мамоном і ввійшов у пролом, вибитий в обороні противника, – почав Василь, покусуючи солодкий жовтуватий кінчик зірваної стеблини.

– Зачекай, – перебили його всі троє і, перевернувшись на животи, підповзли ближче, щоб бачити його обличчя і чути кожне слово. – Тепер розповідай.

– Ми рвонули вперед, знищуючи все, що загороджувало нам дорогу. За п'ять днів танки пройшли двісті сорок кілометрів. 23 грудня сильні групи гітлерівців намагалися зупинити нас, але ми відкинули їх і ввечері зайняли населений пункт Скосирське. Багато машин було розбито, ми втратили багато людей; бригада мотопіхоти лишилася позаду, у нас не вистачало пального й боєприпасів…

– Ви мали право відпочити, зібратися з силами. Машина, не людина, без пального не зрушить з місця, – встряв у розмову Саакашвілі.

– Ми теж так думали, – усміхнувся Семен, – але командир, генерал-майор Баданов, вирішив інакше. О другій годині ночі ми знову рушили вперед, пройшли цілих тридцять кілометрів і вранці о пів на восьму, по сигналу – залпу дивізіону гвардійських мінометів, несподівано атакували Тацівську. На станції захопили ешелон цистерн з пальним і п'ятдесят літаків, величезні склади продовольства, а на аеродромі – триста п'ятдесят літаків – бомбардувальників, винищувачів і транспортних, які не встигли піднятись у повітря. В той день німці зайшли нам у тил.

– Отак! – зітхнув Єлень. – Треба було все побити, спалити і втекти.

– Треба було втримати те, що здобули, – похитав головою Семен. – Тацінська розташована на залізничній лінії, що веде із заходу на Сталінград. Ми окопались і зайняли оборону. Гітлерівці кинули проти нас ті частини, які мали йти з заходу на допомогу Паулюсу, вони раз у раз атакували, На третій день до нас під прикриттям п'яти танків Т-34 прорвалися три автоцистерни з пальним і шість грузовиків з боєприпасами, надійшла бригада мотопіхоти. Бої були дедалі запекліші, та коли з землі виглядає тільки башта танка, то вкусити його нелегко. Ми трималися там чотири доби і тільки на п'яту, вночі, на виклик штабу армії, раптовим ударом розірвали кільце і вийшли з оточення вже як танковий гвардійський корпус. Ми дістали цю назву саме за взяття Тацінської…

– Назву і годинник, – згадав Саакашвілі. – На твоєму годиннику є напис…

– Такий корпус – це сила, – задумливо мовив Янек.

– Сила, – погодився Василь, – але ця сила не в чисельності. В Тацінській у нас були тільки сорок чотири середніх танки і дев'ятнадцять легких – Т-70, тобто половина нинішнього складу нашої бригади… Я розповідаю вам про це тому, що, може, навіть сьогодні ми зробимо перші постріли по ворогові.

Поручик підвів з трави голову і своїми різноколірними очима глянув у обличчя кожному з екіпажу.

– Хлопці, пам'ятайте про дві речі, найважливіші для танкіста… – Він говорив поволі, старанно вимовляючи кожне слово. – Успіх наступу вирішує швидкість. Як рушив з місця – давай уперед, не оглядайся по боках, не марудься. Шукай ворога там, де він тебе не сподівається… А в обороні – вкопуйся в землю по вуха, підпускай ворога якнайближче і бий напевно…

Всі уважно дивилися на свого командира, а Єлень злегка ворушив губами, немов повторював собі ці поради.

– А втім, усе це ми випробуємо на ділі, – дзвінко засміявся Василь. – А тепер скористаймося нагодою і спробуймо задрімати. Хто знає, скільки днів мине, поки ми зможемо заснути вдруге.

Він заплющив очі й рівномірно засопів. Од переправи долинали вибухи снарядів, за Віслою нервово погримувала артилерія. Янек Кос намагався думати то про одне, то про друге, але ритмічне сопіння і віддих товаришів усе переплутало, і він заснув.